Традиції святкування Різдва українці берегли і шанували навіть тоді, коли це було заборонено. Радіо Свобода вирішило дізнатися, як відзначали його ті, хто перебував у найскрутніших умовах – у радянських політичних таборах? Левко Лук’яненко, Раїса Руденко та Микола Горбаль розповіли, які вони – різдвяні свята за ґратами.
Раїса Руденко, радянський політв’язень, дружина українського дисидента та письменника Миколи Руденка
– За дротом нічого хорошого не могло відбуватися, але ми чекали цих свят та готувалися до них.
Зазвичай у нас була лише перлова крупа, і та була дуже солоною. Ми її промивали і приправляли карамельними цукерками, які напередодні вдалося приховати. Табірний хліб був кислим, тому ми його викладали в грубі – підсушували. Словом, із неїстівної їжі намагалися зробити щось смачніше.
Святкувати вдавалося лише вночі. О дев’ятій вечора завішували вікна, ніби ми спимо, когось залишали на сторожі і починали читати молитви, а потім співати українські колядки.
Разом з нами сиділи росіянки, які не мали традиції колядування. Але вони із задоволенням святкували з нами. Їм дуже подобалися українські колядки. Також ми разом щедрували.
Наглядачі під час різдвяних свят ставали жорстокішими. Найнеприємніше було потрапити у штрафний ізолятор. Нам увесь час повторювали: не забувайте чому ви тут, ви повинні страждати і каратися, а не відпочивати. Тут життя медом вам не буде здаватися.
А ми що? Нам нічого було втрачати, бо й так перебували в неволі. Дівчата себе так відважно і мужньо поводили, тому інколи таки потрапляли в ізолятор.
Якщо на свята у таборі з’являлося начальство, їх віруючі бабусі зустрічали частівками. Це були істинно віруючі православні бабці, які ніколи до рук не брали ні радянського паспорту, ні радянських грошей, і відверто говорили, що радянська влада від лукавого. Вони йшли за ними по п’ятах і співали російські пісеньки – такі брутальні, з матюками – щоб познущатися. Потім тих бабусь карали – позбавляли бандеролі.
Левко Лук’яненко, дисидент, багатолітній політв’язень радянських тюрем і таборів
– Відзначення новорічних і різдвяних свят у різний час відбувалося по-різному. Я застав і залишки послаблення системи, і часи, коли за це жорстко карали.
1961 рік у моїй пам’яті залишився найвільнішим. Тоді в’язні святкували, я б сказав, «широко»: вздовж приміщення ставили столи, священники благословляли, співали «Отче наш». А потім можна було пройти від бараку до бараку і поколядувати. Наглядачі лише ходили та слідкували, щоб не було антирадянських пісень.
Із 1962 року почалося «закручування гайок». За святкування різдвяних свят садили на голодний пайок. А з ув’язнених силою знімали хрестики.
Тоді важко було щось вигадувати. Ми мали лише те, що давала кухня – зеківську їжу. Хоча викручувалися: коли я був у Володимирі, ми купили хліба, порізали його на скибки, перемололи сушену тюльку, потовкли карамель – і вийшов у нас в’язнівський торт.
Інколи ми влаштовували протести проти заборон. Приміром, наша камера починає співати колядку «Нова радість стала», прибігав наглядач і починав стукати у двері, щоб припинили. А ми лише гучніше – тоді підхоплюють в іншій камері. Наглядач біжить туди. Тоді третя камера підключається і так ланцюгом. Наглядачі бігали від однієї камери до другої, а ми собі співали і по цілому коридорі звучали колядки.
Ми доводили адміністрації, що режим не порушуємо, бо в жоден кодекс не забороняв відзначати Різдво чи Великдень. Я навіть писав заяви, про те, що адміністрація порушує свободу віросповідання. Ми писали скарги у Москву до уповноваженого з православної церкви. Звичайно, це вважали зухвальством, нас садили у карцер на 10 – 15 діб. Але ми не зупинялися.
Микола Горбаль, дисидент, багатолітній політв’язень радянських тюрем і таборів
– Ми завжди намагалися пам’ятати, коли Різдво, а коли – Водохреща, хоч у таборі це тяжко, бо всі дні однакові. Однак навіть за ґратами ми не мали права забувати традиції: якщо ти у в’язниці, це не означає, що ти вже не українець.
Різдвяні свята рідко припадали на вихідні. Тому після робочого дня ми йшли варити перлову кашу, намагалися її придобрити цукром і те, що виходило, вважалося кутею.
Передач на свята не чекали, бо це було майже неможливо. На рік дозволяли отримати дві бандеролі по кілограму, а якщо ув’язнений відсидів половину терміну – посилку в 5 кілограм. А ймовірність того, що посилка прийде напередодні свята – мізерна. Тому намагалися щось приберегти. Якщо пощастить – шматочок сала могли приховати. У нас зазвичай усе було дуже бідненько.
Потім тихенько збиралися в куточку і колядували. «Сумний святий вечір в 46 році» співали найчастіше. Це було небезпечно, але без колядки не було б свята. Українців у політичних таборах завжди було найбільше. І це відчувалося: то там заколядують, то там заколядують. Так і святкували купками, бо всі не могли зібратися.
Наш гурток був невеликим – Іван Світличний, Валерій Марченко, Ігор Калинець та я. Отак усі свята і відзначали разом.
Наглядачі, звісно, забороняли, пильнували. На свята режим особливо посилювався, ув’язненим не дозволяли збиратися разом. Та попри все, ми намагалися бодай якось святкувати.
Інколи було дуже сумно. Рідні вдома за столом сидять, а ти в тюрмі… І вони через це плакали і собі часом сльози набігали.
