(Рубрика «Точка зору»)
Навколо того, що сталося чверть століття тому, російськими мас-медіа наметена ціла купа словесного мотлоху. Якщо спробувати узагальнити суть цих словес, то вийде приблизно таке: зібралися троє зрадників – Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич – у Біловезькій пущі, добряче хильнули і «по п’яні» розвалили велику державу.
Насправді ж ані «зради», ані п’яного загулу «біловезьких зубрів» не було. Ба більше: самих цих «зубрів» налічувалося шестеро. Угоду про створення Співдружності незалежних держав (СНД) підписали також керівники урядів України та Білорусі – Вітольд Фокін і В’ячеслав Кебич плюс перший заступник голови російського уряду Геннадій Бурбуліс. 8 грудня 1991 року всі шестеро діяли цілком раціонально, використовуючи заздалегідь підготовлені командами згаданих лідерів напрацювання.
Свій шлях до Біловезької пущі пройшли всі три країни, але головні партії тут зіграли – кожна по-своєму – Україна й Росія. Згадаймо наразі деякі етапи українського шляху, щоби побачити логіку розвитку подій, які мали наслідком угоду, яка констатувала, що «Совєтський Союз припиняє існування як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність», і намітила шляхи демонтажу державної будови СССР.
Українські кроки до незалежності
Найперше, вже Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року в преамбулі перекреслила будь-які формули «оновленого Союзу», крім хіба що конфедерації держав, ведучи мову про «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах». Україна проголошувала своє право мати самостійну владну, законодавчу, фінансово-економічну системи, своє військо і зовнішню політику. На виконання положень Декларації влітку і восени 1990 року було ухвалено закон про економічну самостійність України та низку інших актів. Уже на осінь 1990-го українське законодавство суттєво суперечило союзному.
По-друге, одночасно з ініційованим «союзним центром» референдумом 17 березня 1991 року, запитання якого з погляду логіки та правових норм були нікчемними (скажімо, «збереження Союзу як оновленої федерації» – це як розуміти?), Україна провела ще й республіканське опитування, запитання якого було сформульоване значно чіткіше: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?», тобто на умовах «м’якої» конфедерації. Це дістало підтримку 80% учасників голосування, а за союзну формулу в УРСР проголосувало близько 70%. Люди голосували здебільшого за обидва варіанти, та все ж республіканське опитування виглядало вагоміше.
По-третє, з квітня 1991 року розпочався так званий Новоогарьовський процес, де почала вимальовуватися фінішна пряма Союзного договору. За проектом цього договору, суверенітет республік зводився нанівець – ішлося про єдину державу, де республіки мали відігравати роль чи то штатів, чи то земель, а «центр» ставав єдиним суб’єктом міжнародного права. Україна не взяла участі в цьому процесі; її підтримали в тій чи іншій формі Латвія, Естонія, Молдова, Вірменія, а Литва та Грузія тоді вже проголосили відновлення своєї повної незалежності. Відповіддю на таке «самочинство» союзних республік став ҐКЧП, тобто спроба повороту назад, здійснена частиною керівників КПСС й армії 19 серпня 1991 року. Всі обставини цієї акції донині невідомі, але не незалежність України стала наслідком провалу ҐКЧП, як багато хто стверджує до сьогодні, а навпаки – путч був викликаний немалою мірою тим, що без України «оновленого Союзу» ніхто в Москві не мислив.
По-четверте, проголосивши свою незалежність 24 серпня, Україна провела 1 грудня всенародний референдум, на якому майже 92% учасників голосування підтримали Акт про незалежність. А 5 грудня 1991 року, коли щойно обраний глава держави Леонід Кравчук прийняв присягу, Верховна Рада України ухвалила «Послання до парламентів і народів усіх країн», що містило твердження: «Договір 1922 року про утворення Союзу РСР Україна вважає відносно себе недійсним і недіючим».
Інакше кажучи, Україна на момент підписання Біловезької угоди юридично вже не була складовою частиною СССР; розпочався процес міжнародного визнання її незалежності. Проте залишалися питання як про подальшу долю Союзної держави (хай надзвичайно ослабленої, але ядерної), так і про збереження певного рівня господарських зв’язків із республіками СССР, оскільки різкий їх розрив мав би наслідком масове безробіття та крах неструктурованої української економіки. Потрібні були домовленості про «м’який» перехід до нових форм державного життя, демонтаж радянських силових структур (приклад Югославії був у всіх перед очима), узгодження економічних дій тощо. Ясна річ, кожна сторона грала свою гру (скажімо, Росія і Білорусь тримали курс на створення конфедерації, де б об’єктивно домінувала Москва, а не співдружності рівноправних держав), але Єльцин і Бурбуліс у Біловезькій пущі змушені були погодиться з позицією України, бо дуже вже прагнули перебрати на себе ресурси «союзного центру», а шляху до цього без повного демонтажу СССР за участі України не існувало.
Смерть «Усесвітнього Совєтського Союзу»
Чи була легітимною, заснованою на правових нормах, а не на політичній доцільності, угода про демонтаж СССР? Дехто з українських дослідників вважає, що ні, бо Договір про утворення Совєтського Союзу не передбачав можливості розпуску цього державного утворення.
Проте погляньмо на проблему з іншого боку: а чи було легітимним утворення СССР? На правових чи на якихось інших засадах з першого дня свого існування будувалася ця супердержава? У Декларації про утворення Союзу так сказано про ці засади: «Нова союзна держава… послужить вірним оплотом проти світового капіталізму і новим рішучим кроком на шляху об’єднання трудящих усіх країн у світову Соціалістичну Совєтську Республіку». Інакше кажучи, йшлося про тимчасове утворення, покликане стати базою світової революції; а оскільки ця революція не відбулася й перспективи створення «світової Соціалістичної Совєтської Республіки» наприкінці ХХ століття були вочевидь відсутні, саме підґрунтя існування СССР зникло.
На додачу, створення СССР відбувалося за умов однопартійної диктатури, відсутності свободи слова та загального виборчого права. Фактом був диктат російських більшовиків щодо номінально незалежних соціалістичних республік, повноваження яких у Союзі зменшувалися всупереч волі місцевих комуністичних кадрів. Отож по-насильницькому вичавлена згода республік-засновниць (крім Росії, яка виступила ініціатором) на підписання союзного Договору під правовим оглядом зробила цей Договір від початку юридично нікчемним. Це врешті-решт і зафіксувала у продиктованій історією формі Біловезька угода – за всіх своїх недоліків, одне з найбільш тверезих розв’язань геополітичної колізії грандіозного масштабу, яка в іншому варіанті могла вилитися ріками крові.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
