На Кубі прощаються з Фіделем Кастро, який помер увечері 25 листопада у віці 90 років. Жалоба, яку оголосили одразу після повідомлення про смерть Фіделя, який очолював цю комуністичну острівну державу упродовж майже півстоліття, триватиме 9 днів. Урна з його прахом має бути похована в місті Сантьяго 4 грудня. Натомість 26 листопада тисячі кубинських емігрантів, що живуть, зокрема, в місті Майамі у США, вийшли на вулиці, святкуючи смерть людини, яку вони вважають винною у своєму вигнанні.
Офіційні реакції на смерть Фіделя Кастро були різними. Від такої, яку оприлюднив у Твіттері голова МЗС Великої Британії Борис Джонсон словами «смерть Фіделя Кастро – це завершення ери Куби і початок ери кубинського народу», до такої, яку висловив голова канадського уряду Джастін Трюдо, написавши: «легендарний революціонер та оратор, пан Кастро надзвичайно покращив якість освіти та медичних послуг у своїй острівній країні».
Про медичні послуги, покращені на острові за Фіделя Кастро, написав у телеграмі співчуття й український президент Петро Порошенко, зазначивши, що кубинський лідер сприяв оздоровленню дітей, що потерпіли від Чорнобиля.
А навесні цього року на засіданні Генасамблеї ООН з нагоди 30-ї річниці аварії на ЧАЕС постійний представник України в ООН Володимир Єльченко наголосив на внеску Куби в оздоровлення українських дітей після аварії, навівши цифри: «Куба за 26 років вилікувала більше від 20 тисяч українських дітей після Чорнобиля».
Журналіст «Голосу Америки» Ярина Матвійчук була учасницею такої програми, яка офіційно мала назву «Українсько-Чорнобильська програма для оздоровлення дітей, що потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи». Вона їздила на Кубу у 2003 році і працювала там волонтером. Про свою тодішню роботу на острові Ярина розповіла в ефірі програми «Свобода сьогодні»
– Нас називали волонтерами. Хоча нам платили символічну зарплату – 150 доларів в місяць – на 2003 рік для мене, дівчини, яка приїхала з маленького провінційного містечка Волинської області, за нашими мірками це були хороші гроші. Що ми робили? Усі діти, які приїхали до Куби, жили в маленьких будиночках. У цих будиночках поміщалося від 6 до 15 дітей. І з цими дітьми хтось повинен був жити. У радянському розумінні цю людину можна назвати вожатий. У нашому нормальному, світському розумінні можна назвати вихователь.
Людина, як мама, медсестра, повинна була з цими дітьми жити, лягати спати, прокидатися, стежити за їхнім графіком, стежити, щоб кожна дитина вчасно прийшла на процедури. Якщо до дитини прийшов лікар, а діти – вони ж по-своєму розуміють світ, вони трохи наївні – їм треба пояснити, що тобі треба, тут перекладач, їх треба завести у правильне місце. У моїй групі не було важких дітей. Більшість моїх дітей – це були волинські діти з бідних сімей, справді з бідних сімей, переважно з села, які мали або хронічні запалення, вітіліго (білі плями на шкірі) і хвороби, які не мають загрози життю.
Повністю нашим побутом опікувалися кубинці. Ми мали їдальню. Тричі нас харчували. Четвертий раз – це такий був полудень. Наші всі діти, які жили кілька місяців на Кубі, повернулися значно повнішими. Дітям майже щодня робили розважальну програму. Різні концерти, екскурсії. Це було, свого роду, як піонерський табір в Радянському Союзі.
– Цікаво дізнатися, чи – свідомо чи несвідомо – проводили з дітьми якісь пропагандистські програми? Адже відомо, що на Кубі всі ці десятиліття (50 років поспіль) був культ Кастро і всюди висіли його портрети – це такий своєрідний був символ. І напевно це не могло не розповсюдитися на тих дітей, які приїхали туди вперше і бачили це вперше…
– Це цікаво, що Ви запитали. Насправді, не було пропаганди, як ми її розуміємо з Радянського Союзу, або якою ми зараз її знаємо в Росії.
Ми знали про Кастро від розмов з місцевим населенням і ми знали, що багато місцевого населення хочуть втекти з Куби, вони про це говорили у приватних розмовах
Ми знали про Кастро від розмов з місцевим населенням і ми знали, що багато місцевого населення хочуть втекти з Куби, вони про це говорили у приватних розмовах. Дуже багато молодих хлопців просили дівчат одружитися з ними фіктивно, щоб тільки виїхати з Куби під цією причиною. Ми також бачили бідних дітей, які приходили майже щодня в наше маленьке містечко і просили поміняти їжу, яку нам давали в їдальні на їхнє мило, яке вони зварили вдома. Або вони також просили у нас вживаний наш одяг, особливо в групах, які вже залишали Кубу, їхали в Україну, у них багато було одягу вже запраного, старого, і кубинці приходили і просили, чи ви можете нам виміняти цей одяг на мед, на мило, на якісь речі, які вони мають вдома в побуті.
Насправді це було дуже боляче дивитися. Тому що ми знали, що ця вся їжа, ці всі послуги, які нам надаються, медичні послуги, розважальні послуги, екскурсії, пляж – у нас був окремий пляж, який чистився і охоронявся також кубинським персоналом – це все було, як нам сказали, «за кубинські гроші», за кошт кубинського бюджету.
Приходили діти з кубинських родин і через сітку просили: «Принеси нам шматок курки з вашої їдальні». І це було дуже боляче
Водночас приходили діти з кубинських родин і через сітку просили: «Принеси нам шматок курки з вашої їдальні». І це було дуже боляче. Це була пропаганда, яку ми бачили. Гіршої пропаганди не могло бути. Але не було лекцій для дітей також. Взагалі політики не було в цій програмі.
– Чи у вашій групі були тільки ті, хто потребував допомоги, чи були й інші?
– Так, і ця поїздка до Куби в принципі стала початком мого життя як свідомого громадянина в країні. Тому що, коли ми туди приїхали, я знала, що я приїхала допомагати дітям, що це якась програма, яка в принципі має принести якусь користь в житті. І коли ми туди приїхали, ми побачили, що під цією програмою, крім дітей, які справді хворі на лейкемію, на вітіліго, приїжджають на Кубу також багаті родини, які зовні здорові, ми не бачили їхніх хвороб. Але вони мають окремі будиночки тільки на родину. Вони також проходять ці всі процедури. І у мене є підозра, що під цією програмою їхало дуже багато людей, які насправді не повинні були туди потрапити, які потрапили на місця дітей, які повинні були лікуватися.
І це дуже велика була несправедливість, коли я бачила хвору дитину, і я думаю, п’ять ще таких хворих дітей могли сюди приїхати і могли б вилікуватись. А натомість привезли родину з п’яти людей з України, яким нічого не бракує, які в Україні живуть в Конча-Заспі, але чомусь їм захотілося поїхати на півроку на Кубу.
– Чи були випадки, коли дитину повністю виліковували від важкої хвороби?
Коли ми говоримо зараз про цю програму, ми повинні говорити не про гроші, і не про Фіделя, і не про український уряд, а про життя дітей, які залишилися живими
– Я бачила випадок, коли хлопець, який вже був у підлітковому віці, приїхав на Кубу на третій стадії захворювання лейкемії. І за кілька місяців перебування на Кубі його хвороба перейшла у першу стадію. І коли я вже лишали країну, мені лікарі розповідали, що вони цьому хлопцеві дають шанси на повне вилікування.
Ця історія показує, що ця програма, якщо вона врятувала хоча б дві дитини, якщо вони врятували хоча б одну дитину від смерті, вона вже варта того. Коли ми говоримо зараз про цю програму, ми повинні говорити не про гроші, і не про Фіделя, і не про український уряд, а про життя дітей, які залишилися живими.
