(Рубрика «Точка зору»)
Ще на зорі нашої незалежності доводилося брати участь в одній конференції в Луцьку. На неї приїхав посол Великобританії – країни сильної й заможної. Приїхав із Києва… потягом. У той час, як навіть далеко не першорядні українські чиновники каталися з Києва до Луцька та до інших «ближніх» міст на авто. Я подумав: певно, Великобританія багата країна, бо її високопосадовці вміють економити копійку – чого не скажеш про наших.
Багаті чиновники – бідна країна
Немає потреби ще раз нагадувати про електронні декларації нашої політичної еліти, які недавно були оприлюднені і викликали величезний резонанс. Виявляється, українські державні мужі, заробітна плата яких сягає у твердій валюті буквально кілька сотень доларів, тримають готівкою кілька сотень тисяч, а то й мільйонів цих доларів. Так, так, готівкою! Тобто не довіряють банківській системі. Або готуються до втечі з країни. Окрім того, наші державні мужі мають дорогу нерухомість, у тому числі й за кордоном, дорогі автомобілі, годинники, одяг тощо. Їхні колеги із країн Євросоюзу чи США можуть хіба що мріяти про такі статки. Не буду говорити й про те, що ця розкіш виглядає просто шокуючою на тлі українських злиднів, коли більшість людей ледь зводять кінці з кінцями, не можуть оплатити комунальні послуги, заплатити за лікування тощо. До речі, останнім часом помітно зросла в нас кількість жебраків і прохачів. Розумію: для деяких із них жебрацтво – своєрідний бізнес. Та все ж симптом очевидний.
Можливо, хтось міркує таким чином: можна було б пробачити нашим можновладцям такі статки, якби вони здійснювали ефективне управління, створювали умови, за яких люди могли б нормально жити. Але в тім то й річ, що управлінням наших урядовців ефективним не назвеш. Зрештою, такі сподівання виглядають наївно.
Практика показує: чим заможнішою є політична еліта, тим біднішим є населення країни. А ще: чим багатша ця еліта, тим вона менш ефективна. Не скажу, що ця залежність абсолютна, але вона є.
Чому так відбувається? Тому що в бідних країнах можновладці працюють не на суспільство, а на самих себе. У таких країнах (на жаль, Україна до них належить) чи то державний чиновник, чи то депутат, отримавши омріяну посаду, думає передусім про те, як отримати від неї користь для себе. У таких країнах державні посади часто продаються й купуються. Скільки то ми вже наслухалися про продаж місць у партійних списках на виборах, про купівлю «хлібних» державних посад. При цьому не звертається особлива увага, чи відповідає претендент, який хоче обійняти посаду, професійним критеріям. Головне, щоб він заплатив або був «своїм» – належав до певного клану, команди. Звідси непрофесійність у владі, яка давала про себе знати і в минулому, і дає знати тепер.
Це, власне, і є корупцією, тобто псуванням – саме так перекладається цей термін. І справді ми маємо зіпсуту політичну еліту. Корупцію ж трактують як протиправну діяльність, котра полягає у використанні службовими особами їхніх прав і посадових можливостей для особистого збагачення. Саме корупція, як показують дослідження, є найбільшою перепоною до економічного зростання та розвитку. Тому найбільш корумповані країни – це, як правило, країни з бідним населенням. І навпаки. Наприклад, чи не найменш корумпованою країною в світі вважається Швеція, яка є однією з найбагатших держав – попри те, що вона не має якихось значних природних ресурсів.
Варто звернути увагу ще на один момент у функціонуванні політичних еліт корумпованих, а отже, бідних країн. Можновладці в цих країнах, дбаючи передусім про «добування хліба насущного» для себе, коханих, часто вдаються до імітації діяльності у сфері державного управління. Чи не є такою імітацією бійки депутатів у Верховній Раді, ухвалення законів, які практично не діють, популістські заяви наших народних обранців? Або хіба не імітацією є непотрібна паперотворчість наших міністерств, інших органів виконавчої влади, проведення різних зборів, нарад, на яких практично нічого не вирішується, помпезні відкриття новозбудованих і відремонтованих об’єктів, значення яких не є важливим?
Але ж у корумпованій і бідній країні влада мусить демонструвати «бурхливу діяльність», подаючи її відповідним чином у мас-медіа – котрі нею ж і контролюються.
Яка влада, такий народ?
Україна – багата на ресурси держава. Принаймні одна з найбагатших у Європі. І водночас одна з найбідніших, якщо вести мову про статки людей.
Причину не треба довго шукати – вона в неефективності управління, в тій корумпованій системі, яка в нас склалася. Багатства країни потрапляють у руки тих, хто зосередив у своїх руках владу. Всім інших лишаються крихти.
Хто винен у цьому? Звісно, можна шукати зовнішніх чи таємних ворогів – росіян, американців і так далі. І мало хто зізнається, що цей ворог сидить у нас самих. Адже живемо ми у вільній країні, де є свобода слова й демократичні вибори.
Але подивіться, як у нас відбуваються ці вибори. Виборці часто-густо чекають, що їм щось дадуть претенденти в депутати. І, як правило, голосують за тих, хто більше дає. На ділові, моральні якості кандидатів увага особливо не звертається.
А потім ми дивуємося, що отримуємо непрофесійну владу. Адже обрані депутати формують виконавчі структури, приймають відповідні законодавчі акти.
Не хочу сказати, що так є завжди. Але так є в більшості випадків.
Взагалі в Україні ставлення до влади є «цікавим». З одного боку, народ владу не любить. А, з іншого, готовий раболіпствувати перед високим чиновним людом, оскільки сподівається на подачки, преференції з боку останнього. Чиновники ж, особливо вищі, народ просто зневажають. Загалом же політична еліта, управлінці й основна маса люду живуть у різних світах. І це проблема.
Що робити?
По-перше, перестати продавати свій голос на виборах. І не лише за банальну «гречку». Існує чимало витончених форм підкупу виборців. А голоси віддавати за людей компетентних і конструктивних. Принаймні оцінювати їх по зроблених справах.
По-друге, перестати кланятись владі, випрошувати в неї подачки, а ставити перед владою законні вимоги. До речі, мало хто в нас знає, що слово міністр означає слуга. Міністр, як і інші державні чиновники, мали б слугувати народу. А народ, відповідно, мав би їх контролювати.
Розумію: давати такі поради просто. Але в конкретних ситуаціях їх реалізовувати складно. Діє система. Проте, щоб її зламати, треба «зламати» й себе. Принаймні особисте «ламання» кожен здатний здійснити самостійно.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
