Чи є в Україні «таємні тюрми»?

Служба безпеки України знову відкинула заяви міжнародних правозахисних організацій про існування «секретних в'язниць», в яких українські спецслужби таємно утримують підозрюваних у причетності до сепаратизму. Начальник апарату СБУ Олександр Ткачук заявив в ефірі одного з телеканалів, що повідомлення правозахисників про існування нібито «таємної в'язниці» в Харкові «не відповідають дійсності». Водночас він додав, що дані, наведені правозахисниками, перевірять. Чи є в Україні секретні тюрми і як із ними боротись, обговорюють правозахисники Сергій Ковальов (Москва), Євген Захаров (Київ), Красимир Янков (Софія).

– Пане Ковальов, Ви довіряєте інформації, що в районі Харкова є кілька «таємних в'язниць», де утримуються сепаратисти?

Сергій Ковальов: Що стосується української Служби безпеки, я думаю, що це можливо, але це потребує дуже серйозного розслідування. Але поки, мені здається, щодо більшості прикладів, про які я читав, крім посилання на Харків, не дуже зрозуміло. Затримані можуть вважати, що їх утримує Служба безпеки, а насправді було б добре, щоб український військовий прокурор (здається, він це обіцяв) розслідував цю справу і зробив свій висновок. У будь-якому разі, це серйозний закид українській державній владі. Я думаю, що на нього вона повинна швидко і гостро відреагувати.

Але якщо ми згадаємо американські служби, то там – Гуантанамо. Тобто ця проблема є не тільки в Україні, вона є в усьому світі. Це страшна, брудна проблема, з нею треба щосили боротися. Я розумію труднощі, які стоять перед правовими службами української держави. І ці труднощі необхідно долати. Тут потрібен міжнародний контроль. Те, що зробили Amnesty International і Human Rights Watch, – це правильні дослідження, і на них необхідно звернути увагу.

– Пане Захаров, Ви довіряєте даним Ваших західних колег-правозахисників про існування секретних в'язниць?

Євген Захаров: Так, я про це писав багато разів в Україні, але, як відомо, немає пророка у своїй державі. Коли я про це говорив і писав, це просто ігнорували. Коли ж про це сказали Amnesty International і Human Rights Watch, то реакція послідувала негайно. Вони представили список із 16 осіб, які перебувають у харківському обласному СБУ, прямо всередині, де є камери, в яких може поміститися досить багато людей. Не в Харківській області, а саме в приміщенні харківського обласного управління Служби безпеки. Вони передали список головному військовому прокурору Матіосу. Через два дні 6 із них були звільнені, потім були звільнені ще 7 осіб, а потім ще 13. Тобто насправді звільнили більше, ніж було в цьому списку.

Тепер потрібно розібратися, чому так сталося, що люди утримувалися під вартою СБУ незаконно в тих місцях, які були названі «таємними в'язницями». Справа в тому, що, відповідно до закону про Службу безпеки, відповідно до закону про попереднє затримання, Служба безпеки не має повноважень і не має ні слідчих ізоляторів, ні ізоляторів тимчасового тримання. Закони цього не передбачають.

Є один напівлегальний, якщо можна так висловитися, ізолятор тимчасового тримання в Києві за адресою Аскольдів провулок, 3. Він відкритий, туди можуть пройти журналісти. Делегація Підкомітету ООН по заборону катувань перервала свій візит до України влітку. Оскільки вона вимагала, щоб їй дали доступ у «секретні в'язниці» СБУ, де катують людей, а доступу їй не дали, вона перервала візит і поїхала. Після цього генеральний прокурор Юрій Луценко і уповноважений із прав людини Валерія Лутковська з журналістами відвідали цей ізолятор тимчасового утримання СБУ в Аскольдовому провулку. Законом він не передбачений, він діє відповідно до нормативного акту.

Потрібно сказати, що в обласних управліннях Служби безпеки є внутрішні камери. Це пов'язано з тим, що якщо за всі роки існування України було три справи про «тероризм» – всі три були дуже сумнівні, – то зараз таких справ сотні, якщо взяти всі статті, які пов'язані з «тероризмом». За статтями, де СБУ має підслідність, у неї дуже багато «клієнтів», а тримати їх ніде.

А що далі? Або потрібно узаконити якісь місця утримання під вартою і віддати СБУ, тоді це будуть законні місця, вона буде їх показувати всім. І для її клієнтів, так би мовити, це буде благом, безумовно, оскільки зараз вони не мають ні можливості звернутися до адвоката, ні скористатися правом першого дзвінка. Все, що відбувається в СБУ, абсолютно непрозоро і не відповідає Кримінальному процесуальному кодексу. Якщо там і з'являються адвокати, то це ті адвокати, яких пропонує саме Служба безпеки, а не за вибором затриманих.

Якщо говорити серйозно про реформу системи кримінальної юстиції, то СБУ повинна бути тільки спецслужбою, а право розслідувати злочини у неї потрібно забрати і передати в інші правоохоронні органи – в поліцію, в Державне бюро розслідувань, в Національне антикорупційне бюро тощо. Тому що інакше виходить дуже сильне дублювання, коли різні правоохоронні органи розслідують один і той же вид злочину, і буквально борються один з одним за те, щоб саме ця служба його розслідувала. Це не нормально. Я вважаю, що вона повинна залишитися чисто спецслужбою, а всю підслідність у неї потрібно видалити і усунути її від розслідування злочинів.

– Пане Янков, ми знаємо, що Ви зустрічалися з деякими із звільнених. Хто це такі?

Красимир Янков: У цілому, ми зв'язалися з 7 з 13, які нещодавно були випущені на свободу, ми провели особисті зустрічі з 5 з них. Вони представляють два типи людей. Деякі з них – це повністю цивільні люди, які, і вони цього не приховують, ідейно підтримували «Л/ДНР». Можливо, вони брали участь у підготовці або проведенні невизнаного «референдуму» 2014 року. І можливо, вони зв'язувалися з представниками «ДНР», коли утворилися ці «республіки», і передавали їм інформацію про пересування українських військ. І ніхто цього не приховує. Це одна група людей.

Їх украли люди в масках, які не говорили, чого вони від них хочуть. Потім їх привезли в підрозділи Служби безпеки України поблизу тих міст, де їх взяли. І в цих підрозділах Служби безпеки України з цих людей вибивали свідчення. Все це знімали на камеру. І вже з таким доказом їх готували до обміну.

З різних причин обмін не відбувався. І ці люди опинялися в правовому вакуумі в Харкові. У них не було доступу ні до зовнішнього світу, ні до адвокатів, ні до рідних. Вони не знали, чому їх там тримають, коли їх відпустять, що має статися, щоб їх випустили на свободу. І мені особисто розповідали кілька людей, коли вони зверталися до охоронців і питали вкотре: «Що ж все-таки з нами буде?», – їм відповідали: «Ви просто не існуєте. Вас ніде немає. Вас офіційно ніхто ні в чому не звинувачував. На вас не заводили кримінальні справи». І поки ці люди перебували в «таємній в'язниці» в Харкові, їхні родичі намагалися щось зробити своїми силами, за допомогою адвокатів, правозахисних організацій. Але коли вони зверталися з приводу своїх викрадених родичів до СБУ, там заявляли, що вони ніколи не цікавилися, не затримували і ні в чому не підозрювали їхніх родичів (які перебували на території в'язниці в Харкові).

А щоб охарактеризувати другу групу людей, я хотів би розповісти історію Володимира Безобразова, громадянина Росії, який, за нашою інформацією, все ще перебуває в Харкові, де є ще четверо, станом на 2 серпня. Випадок Володимира Безобразова ілюструє весь цей правовий абсурд, який іноді відбувається в процесі обміну військовополонених. Володимир Безобразов приїхав зі своєю мамою і своєю дочкою в Одеську область у травні 2014 року. Це було якраз після подій 2 травня, коли в Одесі згоріло дуже багато проросійських прихильників. На сході України тоді палахкотіло полум'я проросійських настроїв. Обстановка була досить напруженою. Володимир Безобразов був на відпочинку в селищі Кароліно-Бугаз.

І якось у кафе він бовкнув про те, що він підтримує проросійських бойовиків. У цьому ж кафе перебували представники прикордонної служби України, база яких розташована в селищі Кароліно-Бугаз. Вони його заарештували на місці, хоча незрозуміло, які в них були на це повноваження. Його відвели на базу прикордонників. Там він пробув два дні, а через два дні він вийшов побитим, але він зізнався, що нібито спеціально приїхав до України з Росії, щоб брати участь у пошуку проросійських бойовиків, сепаратистів, людей, які воювали проти офіційної української влади. Після зізнання його відразу звинуватили за статтею 110 Кримінального кодексу України «Посягання на територіальну цілісність країни».

Коли у нього з'явився офіційний адвокат, його перевели в СІЗО. І за допомогою адвоката рід час судових слухань він офіційно відрікся від своїх свідчень. Він сказав, що він зазнавав насильства і тиску, тому їх дав. І справа загальмувалася. А в березні 2015 року до адвоката Безобразова підійшли люди, які представилися учасниками переговорів щодо обміну полоненими. Вони запропонували адвокату Безобразова угоду: якщо Володимир ще раз в залі суду підтвердить свої свідчення, незважаючи на те, що він до цього від них відмовився, то суд відразу ж винесе йому умовний вирок, його відпустять в залі суду, повезуть на обмін. Тоді пропонували його обміняти на українського військовослужбовця, який був затриманий силами так званої «ЛНР». Безобразов і його адвокат на це погодилися. Саме так і сталося. 6 березня 2015 року він підтвердив свої показання – і районний суд дав йому 3 роки і 2 місяці умовно за 110-ю «сепаратистською» статтею.

Коли він вийшов із залу суду, до нього відразу під'їхав мікроавтобус, і люди в камуфляжі і в масках його туди заштовхали і відвезли. Його рідні і адвокат вважали, що він через кілька днів з'явиться в «ЛНР» після обміну. Але через кілька днів вони дізналися, що через незрозумілі причини обмін не відбувся. Ось так Володимир Безобразов опинився в Харкові. Потім його намагалися обміняти кілька разів. У жовтні 2015 року слідчі СБУ дали йому телефон – і він подзвонив своїй матері. Він прочитав їй підготовлену записку, в якій йшлося, що обміну більше не буде, нехай його мама, яка живе в Москві, звертається до представника омбудсмена в так званій «ДНР», щоб його включили в обмінні списки. Його мама туди звернулася, але в офісі «омбудсмена з прав людини в «ДНР» їй сказали: «Чому ми повинні вам допомагати? Ваш син для нас нічого не зробив. Ми його не знаємо. Ми зацікавлені у звільненні наших бійців і людей, які на нас працювали».

Тобто ми маємо справу з людиною, яку затримали за проросійські погляди і підтримку, на словах, проросійських сепаратистів на сході України. Його намагалися представити затятим сепаратистом, який нібито здійснював незаконну діяльність на території України, щоб його потім обміняти на українських полонених у руках представників «ЛНР» і «ДНР». Як виявилося, ця людина ні до чого не була причетна, він просто висловлював свою думку. І виставити його «обмінною монетою» в дуже брудній грі з обміну військовополонених не вдалося. Він виявився в повному правовому вакуумі.

– Пане Захаров, який Ви бачите вихід з цієї ситуації?

Євген Захаров: Дійсно, у нас все це неподобство значною мірою пов'язане з тим, що у нас створюють так званий «обмінний фонд». Жодних правових норм, на підставі яких обмінюють полонених однієї й іншої сторони, немає. Замість цього будується зовсім незаконна, огидна практика, де обмін використовується як елемент політичного торгу і тиску. Тому й обмін дуже повільно відбувається.

Служба безпеки змушена проводити насильницькі зникнення. Це міжнародний злочин, що вважається тяжким. І це при тому, що Україна приєдналася в червні 2015 року до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень. При цьому саме Служба безпеки в нашій країні масово їх здійснює, не думаючи про те, що вона робить. І цей оксюморон триває і триває... І безумовно, це треба припиняти. Це просто неподобство! Але вона фактично змушена це робити, її до цього змушує ситуація, коли потрібно обмінювати наших полонених, які до сих пір перебувають у жахливих умовах.

Що стосується тих, хто у нас утримується. Де їх утримують, я не можу сказати. Ясно, що таких законних місць немає. Деякі були в слідчих ізоляторах, але коли з ними підписали угоду про обмін і вони вийшли на волю, їх негайно затримували і відвозили невідомо куди. Як це було описано Красимиром в історії з Безобразовим. Де ці люди утримуються до обміну, я не знаю. І все те, що я говорю, – це мізерна, уривчаста інформація, яка отримана на підставі скарг родичів людей, які не знали, куди зникли їхні близькі і які ніякого зв'язку з ними не мають. При цьому вони бояться скаржитися, і жоден із наших клієнтів не погодився на те, щоб ми ініціювали правову процедуру проти української влади у зв'язку з цим.

– А чи є в Росії такі ж в'язниці?

Сергій Ковальов: Я цього не виключаю. Я можу сказати про минуле Російської Федерації. У 93-му році я відвідав північнокорейську в'язницю на території Росії, на лісоповалі, на лісовій концесії на Далекому Сході, в Хабаровському краї, де Північна Корея руками своїх робочих рубала ліс. Так ось, тих, хто провинився, вони тримали в маленькій в'язниці.

Я на власні очі бачив цю в'язницю, щоправда, в ній тоді нікого не було, тому що вони знали, що приїде делегація. Я говорив у Женеві на засіданні Комітету ООН про існування такої в'язниці. Ось я її відвідав. І ось що сказав мені хабаровський прокурор: «У вас же немає документальних доказів, що утримання там робітників, які провинилися, є тюремним утриманням. Ви тільки знаєте з показів свідків».

Я сподіваюся, що зараз цього немає, але ручатися я ні за що не можу.

– А чи повинна влада сучасної України співпрацювати з фахівцями Amnesty International і Human Rights Watch?

Сергій Ковальов: Звичайно, вона повинна співпрацювати з правозахисними організаціями, з міжнародними організаціями. Адже, наскільки я розумію, і оонівські представники намагалися взяти участь у розслідуванні цих справ. І це було б в інтересах України.

– А чи здатна влада нової України вступити в співробітництво з Amnesty International і Human Rights Watch?

Євген Захаров: Цілком здатна, і фактично вже вступила, коли після спільної доповіді почали звільняти людей. Це вже ознака того, що вони почали співпрацювати.

– Пане Янков, а як скоро може бути готовий список незаконно затриманих? І як скоро вони можуть вийти на свободу?

Красимир Янков: Список із п'яти осіб, про яких я сказав, ми передали ще минулого тижня, 23 серпня, пану Матіосу, СБУ і до Адміністрації президента. І ми сподіваємося, що так само, як і з минулим списком, який ми представили наприкінці липня, ці люди будуть звільнені. А якщо проти них є вагомі звинувачення, вони будуть переведені в правову, легальну систему, у них буде доступ до адвокатів, до своїх родичів і так далі.

Колись війна на сході України закінчиться, і цим людям – кого катували і хто катував – доведеться зрештою жити пліч-о-пліч. І доти, доки всі ці випадки не будуть розслідувані, поки не буде прозорості в тому, що саме відбувалося, примирення не буде. Людям доведеться навчитися заново одне з одним жити. А те, що зараз українська влада відмовляється ініціювати нашу заяву, тільки підсилює атмосферу безкарності й майже відсутність верховенства закону на сході України.

Сергій Ковальов: Важливе завдання української державної влади – покласти край таким інцидентам. Потрібне серйозне державне розслідування і забезпечення того, щоб люди, яких треба утримувати під слідством або в ув'язненні, були забезпечені всіма умовами, правовою допомогою, хорошими адвокатами і контактами зі своїми рідними. Тих, хто утримується заради майбутнього обміну, не можна тримати у в'язниці.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода