Орест Дейчаківський, радник Гельсінської комісії США, переглядає історичну періодику 1991 року. Позаду цього бюлетеня тексти пісень, які тоді, певно, вперше за довгі роки вільно друкували в Україні.
«Ось у нас «Ще не вмерла Україна», яка лише кілька років до того, як стати гімном, була абсолютно заборонена», – коментує він.
За радянських часів Київ був поневолений, каже пан Орест, тому заклики до незалежності лунали гучніше з-за океану.
«Вимушені переселенці, які опинилися у Європі після Другої світової війни, приїхали сюди і почали вчити своїх дітей тому, що таке Україна. Вони були дуже вмотивовані та політично активні. Те покоління жило заради того, аби побачити незалежну Україну. І було дуже активним у промоції незалежності, прав людини, демократії», – згадує Орест Дейчаківський.
Українська діаспора десятиліттями намагалася привертати увагу до України, зокрема лобіюючи Конгрес. І справжнє підґрунтя підтримки вдалося закласти наприкінці 1970-х із підписанням Гельсінських угод.
«Після підписання Гельсінських угод у Радянському Союзі з’явилися групи, які закликали радянський уряд жити відповідно до зобов’язань, які вони самі взяли на себе, підписавши Гельсінські угоди. Одна з цих груп, найбільша, яка врешті зазнала найбільших репресій, була Українська гельсінська група», – розповідає він.
Горинь, Стус, Чорновіл – лише кілька прізвищ тих, кого пан Орест називає, на американський манер, батьками-засновниками української незалежності.
«У 1980-х наша комісія та американський Конгрес справді заговорили про порушення прав людини у Радянському Союзі. І ми захищали багатьох українських політв’язнів: через слухання, заяви, прес-релізи ми критикували радянську владу за ув’язнення цих людей та порушення прав людини», – каже експерт.
Одразу після проголошення незалежності України члени американської Гельсінської комісії подали на розгляд Конгресу резолюцію із закликом до адміністрації президента США визнати незалежність України. Резолюція пройшла, незважаючи на опір Державного департаменту. Тоді, згадує пан Орест, українська діаспора вперше показала свою справжню силу.
«Це було після 24 серпня, але перед референдумом. Зараз це не здається чимось особливим, але тоді це було визначним кроком. На той час, а то була «доелектронна» доба, ми могли лишень подзвонити або направити факс різним групам українців американського походження зі словами: «Гей, народ, нам треба допомога, нам треба ухвалити цю резолюцію!» І люди передавали цю інформацію через неофіційні спільноти, через діаспорську пресу. І ці люди сідали за телефони, починали дзвонити в офіси своїх конгресменів, приходили, закликаючи їх підтримати цю резолюцію».
Відтоді, розповідає пан Орест, Україна не сходила з політичної мапи Вашингтона. Увага до Києва могла гаснути і знову посилюватися. Але у 2014 році, коли українцям знову довелося відстоювати свою незалежність перед Москвою, активізувалася традиційно аполітична, остання хвиля еміграції. А коли Конгрес схвалив два законопроекти на підтримку України, каже пан Орест, стало зрозумілим, скільки друзів Київ має у Вашингтоні.
«У нас кажуть: є дві речі, які краще не бачити, як їх роблять – ковбасу і законодавство, бо це дуже брудні процеси. Особливо в американському Конгресі. Тож коли впродовж лише 10-ти місяців Конгрес схвалив два великі законопроекти, присвячені одній країні, це було фактично чимось нечуваним. Конгресмени мені напівжартома казали: ми не можемо ні в чому погодитись, окрім України. Тож я намагаюсь сказати, що Конгрес історично завжди був і є гарним другом України».
Але навіть із такими друзями, як американський Конгрес, каже пан Орест, сприймати це як належне не варто. Сполучені Штати Україну не залишать, але рівень підтримки залежатиме від того, як серйозно українська влада буде виконувати свої обіцянки реформувати країну.
