Львів – Наприкінці 80-х минулого століття у Західній Україні, особливо у Львові, почалися перші масові демократичні мітинги та віча. Спершу львів’яни збиралися стихійно, але з кожним днем ставали дедалі організованішими. Чи Галичина розхитала УРСР, а за нею і весь Радянський Союз перед його розпадом?
Перший арешт у 1965-му, а це чотири роки ув’язнення, другий арешт у 1970, і дев’ять років в’язниці. Це дисидентський шлях історика, 80-річного Валентина Мороза за антирадянську пропаганду і бажання здобути Незалежність. У 1979 році відбувся обмін між СРСР і США дисидентів на двох радянських шпигунів. Так Валентин Мороз потрапив у США, а в 1981 переїхав у Канаду. Вперше після ув’язнення і життя в еміграції приїхав на батьківщину наприкінці 80-х, а остаточно сюди перебрався жити у 1991 році.
Професор Валентин Мороз каже, що Галичина відіграла дуже важливу роль у становленні незалежності України. Він пригадує, що перший синьо-жовтий прапор вивісили на ратуші у місті Стрий, що на Львівщині, там встановили перший пам’ятник провіднику ОУН Степанові Бандері. Мітинги охопили всі міста і села Галичини наприкінці 80-х.
Професор, однак, вважає, що криза у СРСР розпочалася після програної війни в Афганістані (1979-1989). Саме це і стало катастрофою для Радянського Союзу, який почав розвалюватись.
«У російській імперії є одна риса: програні війни викликають алергію у московській системі, викликали велику кризу. Програна Кримська війна (1853-1856) привела до великих реформ, до кризи, програна Японська війна (1904-1905) привела до першої революції в історії Російської імперії, невдачі у Першій світовій війні (1914-1918) привели до двох революцій. У результаті програної афганської війни ці афганські хлопці зробили чудо: ці майже неписьменні люди, неозброєні, перемогли до зубів озброєну і суперписьменну імперію», – каже професор історії Валентин Мороз.
Львів 80-х кипів емоціями
Радянська система почала розхитуватись у Західній Україні ще у 1979 році, коли надійшла вістка про смерть українського композитора Володимира Івасюка. Хоча комуністи старались приховати обставини смерті, але галичани знали, що митця вбили кадебісти. Похорон композитора у травні 1979 перетворився на масову маніфестацію. Людей не стримували ані залякування, ані перешкоди міліції та кадебістів.
Це було першим дзвіночком для УРСР, відтак – і СРСР. Попри чергування кадебістів, люди ходили на могилу композитора і залишали там записки. Тоді багатьох викликали на допити і намагались залякати. Але вже у 1986 році молоді львів’яни пройшлись міськими вулицями, співаючи українські пісні. Це був протест проти заборони їм проводити дискотеку на вулиці з нагоди Дня Львова.
У цьому ж 1986 році Чорнобильська катастрофа продемонструвала брехню і цинізм радянської влади. Трагедія зняла пелену з очей багатьох громадян. Наступного року почали випускати на волю політв’язнів, серед яких були Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, які на волі впливали на людей своїм словом і діями. Тоді ж у Львові виникло молодіжне неформальне «Товариство Лева». У 1987 році львівські поети започаткували поетичні виступи на вулицях і у різних приміщеннях, це стали перші заходи, де можна було почути вільне слово. Перший поетичний вечір, присвячений поетові Богданові-Ігорю Антоничу львівські письменники провели у сквері неподалік Львівської філармонії.
Перші велелюдні мітинги, народні віча, політичні акції відбувались у Львові біля пам’ятника Іванові Франкові, на львівській клумбі, де нині пам’ятник Тарасові Шевченку, на площі Ринок, на стадіоні «Україна», на місцях спочинку видатних українців. Товариства рідної мови імені Шевченка у 1988 році почали створювати в установах та інститутах. Радянська влада намагалась перешкоджати проведенню заходів, але це були вже слабкі і марні спроби погасити спротив. Тим паче, що у 1989 році почались події у Європі – активізація польської «Солідарності», об’єднання Німеччини, Оксамитова революція в Чехословаччині, відцентрові тенденції в Югославії, Литва відійшла від СРСР. Все це активізувало рух у Галичині і боротьбу за незалежність.
«Найбільш патріотичним і найбільш національно спрямованими регіонами на тлі всієї УРСР були західноукраїнські землі, галицькі землі. Влітку 1988 року біля пам’ятника Франкові був спланований – чи, може, ще стихійний – національно-демократичний виступ, це стало поштовхом для створення партії – «Руху». У Західній Україні, Галичині з 1989 року розпочинається могутня хвиля – стартував національно-визвольний рух. Саме тоді «Народний рух України» оформлюється як політична партія, саме галичани стали його фундаментом. А предтечею «Народного руху України» було просвітницьке Товариство української мови імені Тараса Шевченка», – говорить доктор історичних наук Василь Чура.
Вихід УГКЦ з підпілля – ще один крок до Незалежності
У 1988 громадські діячі та віряни почали голосно заявляти про вихід із підпілля Української греко-католицької церкви, розпочались масові походи греко-католиків до собору Святого Юра у Львові, який займало духовенство Російської православної церкви. А похід до собору 1 жовтня 1989 року отримав назву «кривавої неділі». Під час акції міліція жорстоко побила учасників ходи. Це спричинило попереджувальний страйк на підприємствах та установах Львова. Наступний похід до Святоюрського собору відбувся наприкінці листопада.
«Греко-католицька церква була духовним фундаментом і наприкінці Австро-Угорської імперії, у міжвоєнну добу і в радянський період. Псевдособор (1946 року – ред.) не ліквідував церкву, а загнав її у підпілля, священики були арештовані, половина не залишила свої парафії, і це добре, бо підпілля церкви працювало і підтримувало духовний етнокод українців. Духовенство відіграло велику роль у відродженні України», – каже керівник Інституту українознавства у Львові, історик Микола Литвин.
«Рух» Чорновола
Наприкінці 80-х Львів був у центрі політичних процесів, тут народжувались численні організації і товариства, «Народний рух», які стали поштовхом для процесів в усій Радянській Україні. Своєю активністю, громадянською позицією, бажанням мати незалежну вільну державу галичани підштовхували всю Україну до змін. Сюди на мітинги приїжджали відомі російські демократи.
На виборах у березні 1990 року галичани обрали у Верховну Раду представників національних сил. Головою Львівської обласної ради обрали В’ячеслава Чорновола. У місцеву владу прийшли нові люди, серед них – колишні політичні в’язні: Ірина Калинець, Михайло Косів, Іван Гель. Це були дуже важкі часи через складну економічну ситуацію, до того ж російські спецслужби провокували чимало конфліктів, зокрема міжконфесійних і міжпартійних, чим зумовили розчарування галичан демократами у владі. Нова влада не давала собі раду з економічними проблемами: черги були навіть по хліб.
Бракувало досвіду, але причиною було те, що демократи більше переймалися політичними питаннями, аніж економічними. Втім, регіони вирішили об’єднатись, щоб долати негаразди, не допустити політичні репресії, боротись за здобуття Незалежності. У лютому 1991 року В’ячеслав Чорновіл зібрав Першу галицьку асамблею, що об’єднувала Івано-Франківську, Львівську, Тернопільську обласні ради. У Києві таку ініціативу сприйняли з тривогою і неоднозначно. У трьох областях провели референдум, на якому люди сказали «так» незалежній Україні та «ні» СРСР. Цю подію експерти назвали репетицією Всеукраїнського референдуму, що відбувся 1 грудня 1991року, на якому понад 90% громадян України підтримали Незалежність держави. 1989-1991 роки були історичними у Західній Україні, тоді у Києві рахувались з думкою лідерів цієї частини України. Ланцюг злуки 22 січня 1991 року від Львова до Києва відкинув страх із сердець багатьох українців.
Відтак, Галичина на шляху до Незалежності стала таким собі українським П’ємонтом – регіоном, який дав поштовх решті України прямувати до волі.
