У Міністерстві оборони відрапортували, що цьогоріч участь у параді до 25-ї річниці Незалежності України візьме 4 тисячі військовослужбовців Збройних сил, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, співробітників Національної поліції. Поряд із силовики проїде понад 200 одиниць військової техніки. Водночас, деякі бійці, медики та волонтери, які зараз спільно беруть участь у збройному конфлікті на Донбасі, вважають, що доки не буде відновлений контроль над українськими кордонами – таке святкування передчасне. Учасники бойових дій, з якими поспілкувались журналісти Радіо Свобода, переконані – справжню незалежність країна здобуває лише зараз.
Одна з найгарячіших точок в зоні АТО – місто Мар’їнка, що розташоване на західних околицях Донецька. Оборону серед інших там тримають військові з батальйону «Донбас-Україна». Сергій Вацак у підрозділі з 2016 року. До військкомату прийшов як доброволець. Боєць вкрай негативно оцінює проведення військового параду в центрі Києва. Каже, техніки бракує на Донбасі, тому кориснішою вона була б там.
Війна на Донбасі – це війна за незалежність, цією війною ми доводимо, що нам більше ніхто не буде вказувати
«Війна на Донбасі – це війна за незалежність, – зазначає він. – Ми довгі роки підкорялися Росії. А цією війною ми доводимо, що можемо бути самостійними. Що нам більше ніхто не буде вказувати. Незалежність потрібна для того, щоб мати можливість розвивати свою країну так, як ми самі вважаємо за потрібне.
Зараз ми не докладаємо достатньо сил для здобуття повноцінної незалежності. Щонайменше, керівництво країни точно не робить усього можливого. А люди щомісяця стають все біднішими і біднішими. Тому думають як вижити, а не про незалежність країни.
Ми на передовій відчуваємо, що робиться недостатньо. От кажуть, що забезпечення в армії покращилось. А чим воно стало кращим? Як давали смердючу тушонку, так і дають. Ніхто не будує якихось планів. Зациклились на Мінських домовленостях, хоча вони не виконуються».
«Головний мінус такого затяжного конфлікту – люди втомлюються. Всі патріотичні настрої, вони з часом згасають. Люди бачать, що тих, хто прийшов вмирати за свою країну, їх просто не цінують. Фізично всі готові стояти, скільки треба, а от психологічно це давить. Бачиш, що тих, хто воює, за якусь дрібницю в тюрму саджають, а ті, хто з «георгіївськими стрічками» стояли, країною правлять.
Особисто для мене незалежність важлива тому, що у вільній країні – вільні люди. Я люблю свободу. А коли країною керують, то це стосується і людей, і їхній висловлювань, і їхніх думок. Мене з дитинства так навчили, що бути вільним означає бути щасливим.
Не буду казати, що я великий герой і не боюся смерті. Я боюся смерті. Але я заради свободи наших дітей, і за їхнє майбутнє, готовий померти
Я довго не зважувався поїхати, самі розумієте – війна є війна. Але одного разу побачив по телевізору, як маленьку дівчинку мама витягла з підвалу і каже, що вона вже тиждень не посміхається. До неї і з іграшками приходили, а у неї скляні очі і вона просто мовчить. Як зараз її пам’ятаю. Маленька така дівчинка, білява, років трьох. І от на наступний день я пішов у добровольчий батальйон. Я не буду казати, що я великий герой і не боюся смерті. Я боюся смерті. Але я заради свободи своїх дітей, наших дітей, і за їхнє майбутнє, готовий померти. Ми були рабами, то нехай, хоч діти будуть вільними», – наголошує Сергій Вацак.
Ще один доброволець, 26-річний Владислав Коренок, дав інтерв’ю Радіо Свобода значно далі від передової. Ще у 2014-му він за кермом автомобіля під час бойової операції підірвався на протитанковій міні під Павлополем. Втім, попри важке поранення та ампутацію ноги не залишив службу в полку «Азов». Хоч і довелось знову вчитись ходити. Тепер боєць займається освітніми проектами в підрозділі. Вважає, що боротись за незалежність зараз можна не лише зі зброєю в руках.
«Боротьбу треба продовжувати. Голова у мене залишилась на плечах, а нею можна зробити більше, аніж фізичною силою. Тому я залишився продовжувати боротьбу.
Ми лише на шляху до незалежності. А наскільки довгим буде цей шлях, залежить від нас самих. Від тих, хто працює і бореться за це. Зараз точно не час для воєнних парадів, бо техніка потрібна зовсім в іншому місці.
Освіта у значній мірі сприяє незалежності. Добра освіта дає можливість людині почувати себе незалежною і згодом вона може зробити такою країну. На це і спрямована моя робота в полку.
Перемога у війні обов’язкова для незалежності. Тільки після перемоги ми зможемо розвиватись. Перемога на воєнному фронті і відновлення кордонів – це головне
Перемога у війні обов’язкова для незалежності. Я думаю, про незалежність в нашій країні взагалі важко буде говорити, якщо ми програємо війну. Тільки після перемоги ми зможемо розвиватись. Перемога на воєнному фронті і відновлення кордонів – це головне.
Я жодного разу не пошкодував про те, що пішов добровольцем на війну. Я знав, куди йду, знав, що робитиму. Я не вважаю, що моя жертва велика. Щоб отримати щось хороше, мабуть, треба щось віддати. Нічого просто так не приходить. Все, від найменших дрібниць, до якихось глобальних цілей. Тільки якщо будемо незалежними, зможемо бути сильними та розвиватись. Думаю, заради цього можна чимось пожертвувати», – вважає Владислав Коренок.
Як ніхто, про жертви, на які доводиться йти бійцям, знає Андрій Слабко. Вже понад рік чоловік працює в добровольчому медичному підрозділі «Госпітальєри». Зараз із командою в Авдіївці, бої на промзоні якої не стихають вже кілька місяців. Щоб надавати першу невідкладну допомогу пораненим та займатись евакуацією з лінії зіткнення, Слабко бере відпустку на своїй основній роботі в Жовтих Водах, на Дніпропетровщині.
«Це обов’язок. У нас у місті є хлопці, які фінансово допомагають, чи ремонтом техніки. Ця допомога більш суттєва і нагальна. Я не так багато заробляю, тому з мене в цьому сенсі толку значно менше. Але є знання, які можна застосувати тут.
Якби нація не відчувала себе незалежною, вона б так не повстала
Незалежність – це фактичний стан речей, але, водночас, це відчуття. Якби нація не відчувала себе незалежною, вона б так не повстала. У мене двояке відчуття: фактична незалежність у нас «постільки-поскільки», але відчуття є, і за нього ми стоїмо.
Такі речі, як Незалежність, безкоштовно не отримують. Зараз ми платимо за неї. Те, що бачиш тут – це досить страшні речі. Кожне життя – це непомірна плата.
Справжню Незалежність ми отримуємо зараз. І ціну за неї ми платимо. Моє завдання, як медика – зробити все, щоб ця ціна була якомога нижчою
Але ми повинні і цю ціну заплатити, бо так і залишимось незрозуміло ким. Те, що ми вважали за незалежність, насправді нею не було. Це була якась іграшка, яку нам просто дали. Справжню Незалежність ми отримуємо зараз. І ціну за неї ми платимо. Моє завдання, як медика – зробити все, щоб ця ціна була якомога нижчою.
Будь-яка цивільна людина не зможе собі уявити того, що переживають тут хлопці. Тільки побачивши, тільки побувавши тут. Коли ти намагаєшся поставити людині капельницю, а йому руку ударною хвилею роздробило так, що її треба викласти прямою лінією з осколків кістки, щоб хоч якось підключитись до жили, то цього просто неможливо уявити. Вмикається відчуття, ніби це якийсь сюрреалізм. Мозок відмовляється вірити в таку реальність», – зауважує медик Андрій Слабко.
І якщо Андрій Сабко стикається з пораненнями бійців, то головним завданням волонтера Дарії Бурої є їх уникнення. Вона з командою фонду «Повернись живим» постачає на Донбас тепловізори та іншу оптику, що покликана допомогти бійцям завчасно помічати небезпеку. Через роботу у фонді дівчина змушена була переїхати зі Львова у Слов’янськ, щоб постійно мати змогу контактувати з бойовими підрозділами. На Донбасі живе вже півроку.
«Наш народ не хоче змінюватись. Коли боїшся змін, це завжди боляче і завжди є спротив. Як зараз у нас на Донбасі. Тут, звісно, є люди, які йдуть в ногу з країною, але, щоб не говорили, більшість не хотіли змін, яких прагнула країна. Тому, думаю, зараз українці і змушені доводити, що справді є незалежними і що не збираються цю незалежність віддавати.
Коли я бачу коментарі: «коли влада почне щось робити?», «коли влада забезпечить тепловізорами?» і так далі, я навіть починаю злитись на цих коментаторів. Якщо на третьому році війни влада ще цього не зробила, то який зміст сидіти і нити? Або ми далі працюємо, або сидимо зі складеними руками біля телевізора і стежимо за роботою влади. Але, як відомо, вона зі своїми обов’язками не дуже успішно справляється. Ну, що поробиш? Така у нас дурна війна. Тому доки є можливість допомагати, треба це робити. Там зараз така обстановка, що багато з хлопців не розуміють, для чого вони сидять в тих окопах. Але вони продовжують це робити. Тому не маємо права скласти руки і просто чекати.
Україна буде незалежною, коли кожен українець почне себе поважати, поважати свою країну і робити щось для неї
Україна буде незалежною, коли люди захочуть робити щось для свого містечка та села, щоб воно було найкращим. Коли ми самі будемо зацікавлені в розвитку країни, коли не будемо допускати того, щоб з нас робили дурнів. Коли більшості з нас перестане бути байдуже на свою країну, коли кожен українець почне себе поважати, поважати свою країну і робити щось для неї.
Волонтери – це і є незалежність. Вони самі згуртувались, самі себе створили, самі довели, що маючи бажання і мінімальні можливості, розумові, матеріальні, можна допомогти іншим. А хіба це не є незалежність? Тому, наша країна вміє бути незалежною, але, буває, вставляють палки в колеса, які дуже боляче викручувати», – резюмує волонтер Дарія Бура.
