Будинок, який зруйнував Путін: історія переселенки з Донбасу

«Ці тварюки відмітали сороковку «Граду». Луплять, вбивають усе живе. Тварюки. Скільки прокльонів на їхній голові, а вони продовжують. Ой Боже, чому, Господи? Я тобі хочу сказати, що ми тут на цій території випадково, як вітром занесені. Ми не винні в тому, що тут стільки ненормальних, зомбованих чоловічків, у яких вата в голові. Тварюки, виродки, я їх ненавиджу. Безглузді виродки. Ні, я не можу їх назвати людьми – це чисті дияволи, нелюди. В образі людському не може бути таке. Це просто армія сатани, керована шизофреніком Путіним. Господи, розбили ще один будинок, полетіли осколки. Чи живі мої сусіди? Де вони ховаються? Не знаю. Як далі жити з ними, з цими мутантами? Не хочу тут більше залишатися ні за що. Чому ви це робите? Це наша земля, а ці виродки хочуть знищити. Їм все мало землі, вона велика, красива, ці виродки її вбивають. Донечка, де б ти не жила, рідна моя, ти повинна пишатися тим, що народилася в цій країні, улюбленій, багатостраждальній Україні. Я теж пишаюся тим, що я тут народилася українкою. Я раніше думала, що ми останні, незграбні якісь в цьому світі, що ми – люди третього сорту, але це не так. Пам'ятай, ти найкраща в світі людина, тому що ти народилася саме на цій землі. Мені хочеться всім матерям, які втратили тут дітей, вклонитися низько-низько. Зроби це за мене, кохана моя, коли приїдеш, напиши, будь ласка, це людям у всесвітню мережу. Я чекала, не дочекалася, зроби це ти за мене, розкажи їм, що таких, як я, тут багато, і всі думають, як я, вірять в те, що все одно ми переможемо. Господи, спаси нас. Я не кажу «прощай», я хочу жити»..

Це послання до дочки Надія Заславська записала на мобільний телефон 19 вересня 2014 року в підвалі свого будинку неподалік донецького аеропорту. На записі чути гуркіт канонади і вибухи. Просторий, красивий будинок Надія, професійний дизайнер, багато років будувала сама. Тепер від нього залишилися обгорілі уламки. Надії дивом вдалося вибратися із зони боїв, і тепер вона живе в Києві.

Надія Заславська розповіла свою історію і Радіо Свобода:

– Я народилася в Дніпропетровській області, але в юності поїхала працювати в Донецьку область, прожила в Донецьку понад 30 років. Послужний список величезний, спектр професій великий. Я в будівництві працювала, сама побудувала цей будинок на вулиці Стратонавтів. Величезний будинок, два поверхи, великі вікна від підлоги. Будинок-казка, хотілося мені відзначитися. В останні роки перед війною викладала дітям англійську мову.

Коли почався наш Євромайдан, я їздила в Київ. Я була щаслива, що у нас нарешті це сталося. Я знаю, хто такий Янукович, тому що я з цього регіону. Коли його обирали, я була не згодна, ніколи за нього не голосувала. Знала, що це скінчиться погано. На жаль, навіть на моїй вулиці я була єдиною такою людиною. Усюди ходили люди з прапорами і кричали «Росія», а у мене закипало серце. Потім у нас відключили українське телебачення, включили тільки «ДНР»... чорні прапори, «Вставай, страна огромная».

У нас в місті до війни було дуже багато наркоманів, ось вони і влаштувалися в цю «армію «ДНР». Мій друг-бізнесмен зустрів свого однокласника: в минулому – невлаштований гравець, наркоман, він став «деенерівцем. І цей наркоман сказав: «Ось тепер я відчуваю себе людиною, тому що розумію, що у мене є сила».

Я все життя розмовляла українською мовою з мамою, не західноукраїнською, а суржиком, тому що мій тато – справжній українець, ми завжди з ним розмовляли на мові Тараса Шевченка. Я дуже любила свою мову. Але потім ми стали боятися говорити з мамою українською мовою, пошепки розмовляли. Тому що всі сусіди були за «ДНР», вони вірили, що прийде Росія.

У нас був чудовий аеропорт, зовсім поруч із моїм будинком. Коли почалася війна, я думала, що це якийсь блеф, що цього не може бути. Спочатку був Слов'янськ, ми думали, що Слов'янськом усе закінчиться. Потім був Іловайськ – це зовсім поруч. Піски – теж неподалік. А потім ми самі виявилися в центрі подій – жахливих, кривавих подій.

Біля мене жила моя подруга, у неї теж був хороший будинок, його розбомбили на самому початку. Єдина моя подруга, яка теж вірила, що це всього лише жахливий сон. Вона намагалася з палаючого будинку винести якесь майно, її прошило наскрізь, вона загинула. Машина так і залишилася на моїй вулиці неподалік, як пам'ять про неї.

Поруч з моїм будинком – Путилівський міст, там був блокпост. Коли почали стріляти, стріляли по території біля наших будинків через цей блокпост. Наш мер оголосив, що нібито ми всі попереджені, і наша вулиця евакуйована. А ми навіть не знали, що нас евакуюють, ніхто нічого не знав. Наші сусіди виїхали, а ми з мамою залишилися одні, оскільки у нас були тварини: дві собаки, два кота, і ще сусіди попросили годувати їх собак. У нас не було ні світла, ні газу, ні води. Так ми жили чотири місяці.

Я годувала сусідських собак і ходила через блокпост на Путилівському мосту за крупою в центральний район, де ще можна було дістати якісь продукти, тому що там, де ми жили, нічого не було. Нас заблокували, вулиці були перекриті величезними залізними блоками, щоб ніякий транспорт не під'їжджав. Потім на Путилівському мосту була підірвана машина, там були чеченці, вони трупи склали під гаражі.

Одного разу я зварила дві величезні миски і несла по вулиці в сусідські будинки годувати собак. Їде джип з відритими вікнами, там сидять люди південної національності, мабуть, чеченці, виставили на вулицю автомати Калашникова. Вони пригальмували, коли я йшла одна-єдина по цій вулиці, де ніхто вже не жив. Один із чеченців просто прицілився мені в обличчя. Я впустила цю кашу, попливла по паркану, стало страшно. Вони посміялися і поїхали далі. Вони просто так розважалися. Коли я ходила через блокпост, в спину постійно клацав затвор. Їм була цікава реакція простих громадян. Я бачила обличчя людей, які стояли на блокпостах. Це були особи ненормальні, алкоголіки і наркомани.

З трьох до чотирьох ночі зазвичай було затишшя у стрілянині. Я взяла одну собаку-вівчарку, і ми з мамою втекли. Дивом добігли до залізничного вокзалу, нам просто пощастило, ми потрапили на останній поїзд, який їхав до Дніпропетровська, і нас взяли без квитків з цією собакою. Ми оселилися в степу, там був хутір. Через кілька днів мені зателефонували сусіди і сказали, що мій будинок розстріляний. Я просто на автопілоті, залишивши маму, на перекладних помчала туди. Я не уявляла, як це – розстріляли мій будинок. Коли я дісталася, ближче до вечора, знову потрапила під бомбардування, ховалася під бетонні паркани, коли падали снаряди. Я дивом добігла. Побачила, що біля мого будинку стоять 8 одиниць бойової техніки. Танки, БТР, якась велика крита машина, схожа на фургон. Під моїм парканом стояли величезні ящики дерев'яні, я не знаю, що це за боєприпаси, але, думаю, що для «Градів». Я дісталася через задній двір в свій будинок, просто подивитися, що там розстріляли. Вікна були розбиті вибуховою хвилею, а просто наскрізь простріляні. Неначе хтось ходив із автоматом і розстрілював мої вікна. На подвір'ї у нас був підвал, в якому зберігались продукти. Там я і сховалася.

Я сиділа одна, а біля мене зібралися тварини. Дивом якимсь вони відчули, прибігли коти і собаки. Уявіть собі: коти і собаки один одного не кусали, просто сиділи біля мене.

Я бачила в сутінках танки з триколорами, на якійсь великій машині був прапор «ДНР» червоно-чорний. Ці люди, які розмовляли у мене у дворі, говорили чітко з московським акцентом. Поруч – дев'ятиповерховий будинок, за яким ховався бліндаж, вони звідти стріляли. Вони між собою сварилися – чи то щось неправильно було націлене, чи ще щось. Я всі ці переговори чула. Я вам зараз розповідаю і навіть не знаю, як це описати, такий це був жах. І коли кажуть, що не було російської присутності, ось я – живий свідок, можу заприсягтися на Біблії, на чому завгодно, що я особисто це чула і бачила.

Так я просиділа цілу ніч і цілий день, і записувала цього листа для доньки. І коли я зрозуміла, що цьому не буде кінця, вночі знову втекла до залізничного вокзалу. До четвертої ранку дісталася до вокзалу, чекала, коли перший автобус або якийсь транспорт мене вивезе з цієї зони.

– Надіє, як Ви думаєте, якби не Росія, війна все одно б почалася? Чи без Росії нічого б не було?

– Без Росії не було б. У нас було гарне місто, майже європейське. Ми могли б далі нормально жити, як-небудь пережили б цю кризу. Якби не Росія, війни не було б. Я вам клянусь, я – свідок того, що у мене у дворі сиділи хлопці, які розповідали, як вони відпочили в Сочі. Говорили з чисто московським акцентом. Ви можете відрізнити мою російську мову і російську, московську мову? Розмову, як із вами, поруч було чутно: вони розмовляли, як вони в Сочі відпочивали, як тільки що хтось приїхав. Я не роздивилася, які у них шеврони були, але це була військова офіційна форма, триколори. Вони ще розповідали, яка чудесна земля, тут непогано було б оселитися, м'яка земля. Їх був цілий взвод, було дуже багато російських військових. Це не наші «денеерівці» сиділи у мене на подвір'ї – це були професійні військові. Вони зайняли дуже зручний плацдарм, зручно звідти було поливати вогнем наш аеропорт, це найвдаліша точка. Без Росії нічого б не почалося, я клянусь вам. Я звинувачую в усьому тільки Росію. Я не політик, я звичайний громадянин цієї країни, я не розумію цих закулісних планів, але я впевнена, що це було задумано дуже давно, сплановано завдяки участі російської сторони.

– А у Ваших сусідів згоріли будинки?

– Згоріли будинки і в сусідів. А епіцентром був мій будинок. Від мого будинку загорілися сусідні будинки і у цих «ватників». На жаль, мій будинок став основною причиною.

– Як Ви думаєте, «ДНР» – це всерйоз і надовго? Чи коли-небудь люди протверезіють і зрозуміють, що вони накоїли?

– У мене там дуже багато друзів, колишніх друзів, я з ними зараз не спілкуюся. У них засіло це надовго, і вони це вселили своїм дітям. Вони не розуміють причину, хто і що. Вірять у те, що захищали право на самостійне життя, вірять в могутність Росії. Дуже багато загинуло людей, звичайних людей із боку «ДНР». Не примириться ніколи та сторона, яка там залишилася. Незгодні майже всі поїхали. Залишилися або ті, які прикуті до ліжка, або люди, які вірять, що Росія дасть їм красиве щасливе життя.

– І Ви туди ніколи не повернетеся?

– Я ніколи туди не повернуся. Я просто не знаю, як мені далі жити, тому що я залишилася на вулиці, працюю, виживаю, як можу. Я отримала дуже маленьку пенсію – 900 гривень. У мене ще мама, їй 85 років, я повинна її ще довести до останнього дня. Дочка мені допомагає. Я живу тут одним днем, просто знімаю житло, допомагаю мамі. Я питала юристів, чи можна оформити позов про руйнування будинку, про те, що я втратила все в цьому житті. Всі мені говорили, що у нас немає війни, у нас є АТО, а при АТО немає закону, який розглядав би цю ситуацію, треба чекати. Я скромно чекала, до сих пір чекаю. Я підготувала всі документи, у мене зберігалися фотографії, я написала заяву, але не можу подати позов, не знаю, як його сформулювати. Ось так сидимо і чекаємо з мамою удвох, намагаємося виживати.

А туди повертатися мені просто страшно. Мені потрібно було б поїхати, засвідчити. Наші будинки надзвичайна комісія обстежила в перші ж дні після того, як вони згоріли. Є акти, потрібно поїхати, їх забрати. Можна подати на розгляд «влади «ДНР», але я розумію, що це безглуздо. Наша зона досі оточена, навіть із паспортом не всіх пропускають. Все ізольовано, зона навіть гірша, ніж Чорнобиль. Там досі триває стрілянина. Я не знаю, скільки мине часу, щоб це відновилося. Центр, кажуть, живе, відчуває себе непогано. Околиці розбомблені, там, як і раніше, тривають бої, а центр живе і сподівається, що у них буде прекрасний мир.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода