Катерина Некреча, Данило Михайличенко
Два роки тому в Криму почалися наймасовіші акції протесту за всю історію півострова. Один з організаторів руху «Євромайдан-Крим» Ісмаїл Ісмаїлов поділився спогадами про дії активістів і спротив сепаратизму.
– Ви як один з учасників і організаторів протестних акцій у Криму завжди були в епіцентрі подій. Розкажіть, якими Ви запам'ятали ті дні?
– До 26 лютого ми були людьми, які займалися тим, що організовували Євромайдан у Криму. Ми щодня виходили на площу Леніна, у неділю робили більш масштабні мітинги. І коли настав вирішальний момент, а саме 26 лютого, ми знали, що кримські татари вийдуть на площу перед Верховною Радою Автономної Республіки Крим. Ми не могли не вийти. Наш рух «Євромайдан-Крим» приєднався до цього заходу, який організовував Меджліс кримськотатарського народу. Ми насправді хотіли висловити свою позицію, що ми маємо бути частиною України, і тим самим перешкодити проросійським рухам порушити її територіальну цілісність.
– Ваша діяльність безпосередньо пов'язана з протестами окупаційній «владі». У ті дні наскільки це було небезпечно?
– Безсумнівно, небезпека постійно зростала. І разом з небезпекою зростала планка хоробрості. Так, перший раз було страшно, коли, наприклад, прокололи колеса. Нам прокололи одне колесо, і це було реально страшно. Але через тиждень, коли нам прокололи 4 колеса, це сприймалося так: «ну да, прокололи, погано, а що робити...». Більш небезпечно стало після 26 лютого. Це вже зовсім неконтрольована міліція, ніхто не несе за неї відповідальність у Києві. Уже тоді міліціонери не були українськими.
– Яким був настрій місцевих політиків? Адже Київ не виявляв великої активності під час окупації Криму. Чи було відчуття, що вже все вирішено?
– Питання сепаратизму в Криму було завжди. І всі кримські політики говорили, якщо там не переможуть, то ми підемо до Росії. Це був не лютий місяць, навіть не січень, це був грудень. У грудні вони ось такі питання піднімали. Звичайно, локомотивами таких висловлювань були хлопці з «Русского единства». Їхні депутати. Один з них – це прем'єр-міністр так званої «республіки». Вони дозволяли собі все. Партія регіонів не дозволяла такого, вона себе якось стримувала. І ми дуже дивувалися, чому Київ не реагує. Навіть після того, як Майдан у Києві переміг. Ми тиждень чекали: нарешті, ось зараз приїдуть, нарешті, їх посадять, нарешті, вони отримають по заслугах. Але, на жаль, вийшло так, що справедливість поки не перемогла.
– Ви неодноразово говорили, що протести були досить масовими. Що це слово означає для Вас, для Криму? Адже в різних куточках України можуть бути інші уявлення.
Якщо в Києві виходить тисяча осіб – то це мало. Але для Криму це досить багато
– Якщо в Києві виходить тисяча осіб – то це мало. Але для Криму це досить багато. За всю історію півострова, напевно, таких мітингів не було. Це були перші паростки громадянського суспільства, які швидко затоптали. Для Криму показники були дуже високими. Це налякало багатьох людей. Ніхто не очікував, що на день народження Шевченка вийде кілька тисяч людей. Сам парк не вміщає стільки людей. Це було під час окупації – 9 березня. У цей день викрали Андрія Щекуна і Анатолія Ковальського. По суті, відбувалися викрадення, але люди виходили, виходили і виходили. Єдине, що нам потрібно було робити, – це координувати їх. Люди задавали темп: давайте виходити, давайте робити. Я вважаю, що це був великий ривок. Це був перелом у громадянському суспільстві Криму. Якщо раніше на заходи виходили 50-100 осіб, то завдяки тим подіям вийшло досить багато людей.
– Разом з Вами виходили й інші, ті, хто кричали й провокували. Хто вони? Які провокації влаштовували?
– Це були якісь кримські «казачі» формування. Є такий відсоток кримчан, який вважає, що нам краще бути з Росією. Не можна цього заперечувати. Звичайно, були і приїжджі, які також нас провокували. Вони називали нас «фашистами» і «нацистами», заглушали український гімн, кидали каміння та яйця, били прапорами, ображали, могли напасти або вдарити. Провокації відбувалися постійно. Це було ще під час Євромайдану, до початку окупації. Під час окупації ми вже розуміли, що зараз вони взагалі відчують себе сміливими і можуть вдарити, зарізати або пристрелити. Їм то що... Вони в своєму світі, вони думають, що стануть героями. Тут вже не могло бути діалогу.
– Було багато людей, які не виходили, але підтримували всі Ваші дії. Такі «пасивні активісти». Що можете розповісти про них?
Якби вийшли на мітинг 100 тисяч людей, то Російська Федерація поводилася б зовсім інакше
– У Криму є проукраїнськи налаштовані люди. Але, на жаль, у вирішальні моменти вони не вийшли. Вони залишилися вдома. Проте у них є позиція, і вони її чітко висловлюють. Але ось ця пасивність зіграла з ними дуже злий жарт. Вони, маючи позицію, не винесли і не показали світові: що нас не стільки, а ще більше, може, навіть в три рази більше. На жаль, такі люди є. Вони є всюди. У Криму відсоток їх був високий. Якби вийшли на мітинг 100 тисяч людей, то Російська Федерація поводилася б зовсім інакше.
– Ви не припиняли свою діяльність навіть після «референдуму». Чого за цей час, на Ваш погляд, вдалося досягти? Можливо, варто було зробити щось інакше?
– Я думаю, ми зруйнували основний міф про те, що в Криму тільки росіяни і всі хочуть бути з Росією. «Російський Крим» – це міф, вигаданий в Кремлі, який не має ніякого зв'язку з реальністю. І ми його зруйнували. Якщо людина приїжджає до Криму, то вона бачить не тільки росіян. Там є кримські татари, українці. Росіяни – лише одна з національностей, причому не корінна.
Звичайно, в той момент було страшно. Одна справа, коли борешся з міліцією, а інша – коли з солдатами, які не мають відзнак і не несуть жодної відповідальності. Але ми виходили на протести. І вони були масштабними. Якщо до Євромайдану люди ставилися не завжди однозначно, то під час акцій проти агресії вийшло досить багато людей. Це були люди з різними політичними поглядами. Але всі вони стояли за справедливість – за цілісність території. Я вважаю, що активісти зробили максимум. Вони жертвували собою. Багато хто пройшов через полон російських військ, багато хто зник. Всі вони були активістами. Ми не могли напасти на солдатів голими руками. У нас і зброї немає, і ми не вміємо нею користуватися. На те ми і громадські активісти, щоб політично висловлювати свою волю.
