Ярослав Кроль, старший сержант першої батареї першого артилерійського взводу 27-го артилерійського полку, допомагав утримувати стратегічно важливий об’єкт – Савур-Могилу. В інтерв’ю Радіо Свобода боєць з позивним «Пушистий» розповів про «дивні збіги» під час бойових завдань, про підтримку сепаратистів з боку Росії та про те, як «окопи ворога» йому життя врятували.
Обіцяв дружині повернутися через 10 днів, а повернувся через рік
– Мене призвали в першу хвилю мобілізації, це було 24 березня 2014 року. Жінка не хотіла відпускати, а я собі вже давно вирішив: «Потрібно захищати Батьківщину». Обіцяв дружині повернутися через 10 днів, а повернувся через рік. Про те, як довго доведеться воювати, ніхто не повідомив, у повістці не був вказаний термін. Нам сказали, що 45 днів – це максимум. Тоді розсадили по автобусах і повезли в артполк. Через чотири дні ми виїхали на Гончарівський полігон, що під Черніговом, три тижні відстрілювалися там. Згодом відшліфовували свої навички в Миргороді ( Полтавська область). 2 серпня вже були в зоні АТО – поблизу Старобешева, у селі Василівка. Найчастіше нашим основним об’єктом була Савур-Могила.
Ми набрали наметів, один чоловік навіть телевізор узяв, думав, буде новини дивитися
Уявлення про війну змінила реальність, у яку потрапив. Ми набрали наметів, один чоловік навіть телевізор узяв, думав, буде новини дивитися. Приїхали в лісопосадку, а там же й світла немає. Спали, де прийдеться, частіше біля машин: двоє відпочивають, а четверо на варті стоять. Намети потім згоріли під селом Сонцеве під час обстрілу. Саме тоді опоненти вперше використали «Ураган».
«Із 20 машин з-під обстрілів виїхали тільки 6»
Командира взводу контузило на праве вухо, а мене на ліве
– Перше бойове хрещення пройшов у селі Петрівське, Шахтарський район. Там 11 серпня наші потрапили під обстріл, уся техніка згоріла. Хлопці усіляко знімали напругу, щоб відволіктися, розказували анекдоти. Сидимо в окопах, над головами снаряди літають, а ми сміємося від душі. Через дві-три години обстріл закінчився, тихо-тихо стало, чутно було тільки, як цвіркунчик співає. Нас в окопах залишилося п’ятеро, усі інші встигли вийти з-під обстрілу. Саме тоді я й отримав першу контузію: за кілька метрів над головою розірвався снаряд. Командира взводу контузило на праве вухо, а мене на ліве. Після обстрілу ми з ним так голосно перемовлялися, що хлопці вже не витримували. «Поміняйтеся місцями, щоб краще одне одного чути було!» – кричали жартома.
Виявилося, бронежилет, який колеги по роботі передали, при першому обстрілі мені життя врятував
Через три дні під час іншого обстрілу я нарешті почав чути на інше вухо, якраз на свято Маковія. Рівно о п’ятій годині ранку ми повернулися з бойового завдання на базу і, як по дзвіночку, прилетіли «Гради», потім пішов у дію міномет. У результаті з 20 машин з-під обстрілів виїхали тільки 6.
Пізніше я побачив, що в мене в бронежилет осколок урізався. Привіз його додому як сувенір. Виявилося, бронежилет, який колеги по роботі передали, при першому обстрілі мені життя врятував.
«Ми знали, що допомагаємо хлопцям в аеропорту»
– Причина загибелі першого «двохсотого» досі невідома. Удень стояла непроглядна стіна пилу: за кілька метрів нічого не можна було розгледіти. Ми тільки почули вибух вдалині, за 3 кілометри від нас снаряди, кожен вагою з 30 кілограмів, почали розриватися прямісінько на машині. У ній був хлопець. Кажуть, що в снаряди поцілили з гранатомета, а можливо, це було ДТП – лишаються тільки здогадки.
Найбільше полк втратив 3 вересня 2014 року під Старобільськом, у селищі Побєда, там полягло від 18 до 20 наших хлопців, їх «Смерчем» обстріляли
Найбільше полк втратив 3 вересня 2014 року під Старобільськом, у селищі Побєда, там полягло від 18 до 20 наших хлопців, їх «Смерчем» обстріляли.
Мій механік-водій Сергій за свої 27 років жодного разу не бачив «Ураган», до цього мав справу тільки з «Жигулями». Війна навчила всьому: через якийсь час Сергій на «Урагані» проїжджав у будь-яке непроїзне місце. Мені за життя кращого механіка-водія, ніж Сергій, бачити не довелося.
Траплялося, що ми заїжджали в тил до сепаратистів, а вони до нас навідувалися «в гості», бо лінії розмежування не було
Найгостріше було на Савур-Могилі. Цей стратегічний об’єкт мусили втримати будь-якою ціною. Ми знали, що допомагаємо хлопцям в аеропорту, працювали за їхньою командою, але самого летовища не бачили. Наші стояли посередині, за 20-30 кілометрів від Савур-Могили. Траплялося, що ми заїжджали в тил до сепаратистів, а вони до нас навідувалися «в гості», бо лінії розмежування не було. Відстрілявся, заховався в посадку й чекаєш наступного наказу. Бувало, не встигнеш викопати один окоп, як уже мусиш просуватися далі й копати новий.
«Усі зійшлися на думці, що нас просто «зливають»
Щойно переставали доповідати керівництву про місце дислокації – обстріли припинялися
– У серпні 2014-го нас неодноразово здавали. Щойно переставали доповідати керівництву про місце дислокації – обстріли припинялися. Поки повідомляли, у який район їдемо, так нас там і обстрілювали. Тоді наші хлопці запідозрили, що це збіг невипадковий, і стали діяти інакше – просили дати ціль, а самі вже вибирали, звідки стріляти. Після цього частота обстрілів зменшилася. І хто його знає, чи справді то був збіг (причому неодноразовий), чи таки здавали. Говорили з хлопцями з цього приводу, усі зійшлися на думці, що нас просто «зливають».
Так само й 14 серпня обстріляли нас під Благодатним. Імовірно, опоненти почекали, поки вся наша техніка збереться туди. Як тільки машини прибули на місце, почався залп.
Під Савур-Могилою ми часто натрапляли на місцевих. У поселенні Шахтарськ всякого довелося від них почути, частіше неприємного. А в селах, де люди господарство своє тримають, усі нас підтримували. Мене вразила мова місцевих – українська впереміш з російською. Я раніше у відрядження їздив на Донбас і скрізь говорили російською, а тут у селах суржиком спілкуються таким самим, як у моєму рідному місті.
«Ніколи б не подумав, що окопи опонентів врятують нам життя»
– Під час обстрілу голова працює зовсім інакше, ти дієш за інстинктом самозбереження. Тільки фіксуєш собі, що десь поряд є окоп, і якомога швидше біжиш до нього, щоб сховатися. Якось ми стояли на колишній артилерійській позиції сепаратистів, де було дуже багато окопів. Ніколи б не подумав, що окопи опонентів врятують нам життя, бо якраз у той момент нас зненацька застав обстріл. Усі четверо з мого екіпажу розбіглися по різних окопах. Над головами літають міни й снаряди, командир взводу безрезультатно намагається до всіх докричатися. Тільки я й відгукнувся, а де інші хлопці – невідомо. Вони ж удвох одним бронежилетом прикрилися, а їх землею присипало так, що й не помітиш. Коли я біг до іншого окопу, відчув під ногами щось занадто тверде. Озиваюся до них, серце калатає, коли ж таки бачу: живі, під одним бронежилетом сховалися. Мій механік-водій тоді теж бронежилет у машині забув, я, не думаючи, свій розстебнув, половину на нього поклав, половину на себе. Отак і просиділи. Тоді дійсно було страшно. Коли снаряд падає за 100-150 метрів від тебе, збоку чуєш свист міни чи «Граду», звикаєш до таких звуків. А тих, що по тобі йдуть, не чуєш до останньої секунди.
Вийшли звідти хлопчики, обняли нас, як рідних, подякували. Кажуть: завдяки нам вистояли
Переломним я б назвав момент, коли в серпні наші десантники захопили ту ж Савур-Могилу і тримали її. 9-10 серпня ситуація загострилася, опоненти підійшли до хлопців дуже близько, і наші почали викликати вогонь на себе. Комбат прибігає, просить якомога швидше спрацювати: «Давай тільки так, щоб не по хлопцях» – вісім снарядів пустили. Пізніше приїхали ми в село Петровське на дозарядку, коли ж дивлюся: наближається БМП з Савур-Могили. Вийшли звідти хлопчики, обняли нас, як рідних, подякували. Кажуть: завдяки нам вистояли. Цей момент пам’ятатиму все життя.
«Якби не російська підтримка в кінці серпня 2014-го, усе пішло б інакше»
Але з’ясувалося, що 2 снаряди від «Смерча» залетіли в населений пункт, три хати згоріли, загинули п’ятеро мирних жителів
– Останнє, що довелося пережити за рік перебування в зоні АТО, вразило не менше. Я відповідав за підвезення боєприпасів, а хлопці тоді поїхали на завдання. Це був вихід на бойове чергування під аеропорт. Близько 23 години над складом розірвався «Смерч», ми приїхали туди вранці, дякували Богу, що нікого з хлопців не побило. Але з’ясувалося, що 2 снаряди від «Смерча» залетіли в населений пункт, три хати згоріли, загинули п’ятеро мирних жителів.
Через 10 днів ми приїхали на місце свого базування, потім я потрапив у шпиталь. Ми зі своїми воєнними побратимами й досі зустрічаємося, обговорюємо, кому яка допомога потрібна.
Я й досі думаю: якби не російська підтримка в кінці серпня 2014-го, усе пішло б інакше
Я й досі думаю: якби не російська підтримка в кінці серпня 2014-го, усе пішло б інакше. Ми перебували за півтора кілометра від кордону й на власні очі бачили, що снаряди летіли з боку Росії. Уже була пробита дорога між Донецьком і Луганськом. Якби вони не втручалися, можливо, не мали б ми Іловайського й Дебальцевського «котлів».
Доки я на фронті був, син сильно змінився, дружина не могла ним натішитися. Обіцяв йому подарувати наручний годинник, як повернуся. Тепер син того годинника не знімає. Я після війни на все інакше дивлюся, простіше сприймаю, бо вже страшного надивився. А будь-які побутові труднощі – це миттєве, з усім можна справитися.
