(Рубрика «Точка зору»)
Цього року виповнилося чверть століття, як в Ужгороді виникло Товариство карпатських русинів, яке нині вже кануло в Лету, але котре започаткувало політичне русинство на Закарпатті, що від початку ставило собі за мету політичні гасла. Ні автономії, ні тим паче незалежної держави русини не здобули. Не здобули вони й підтримки закарпатського загалу, провівши ці 25 років там, де й забрунькувалися – на маргінесі політичних процесів у краї.
Нині закарпатське русинство – це кілька десятків заангажованих людей, часто надміру екзальтованих, які поширюють агресивні заяви та сваряться між собою. Кожен із них має за собою якусь паперову організацію, створює видимість роботи і живе у віртуальній реальності, не помічаючи української більшості у краї.
Україна не забороняє русинам створювати свої товариства, друкувати книжки чи пресу, проводити фестивалі та зустрічі, ба навіть дозволила недільні школи та за бюджетні кошти утримує редакцію на обласному телебаченні. З русинами ніхто не боровся, попри їхні брутальні образи держави та ксенофобію й постійні сепаратистські заклики.
Чверть століття достатній час, аби зробити вагомий крок уперед. Так, за 20 років ХХ століття міжвоєнне Закарпаття від «землі без імені» доросло до Карпатської України з власним урядом і парламентом. Натомість політичне русинство залишилося на Закарпатті там, де й почалося. Так і не витворено літературної норми для численних місцевих говірок. І досі кожен із «русинів» пише, як уміє. Не з’явився і загальновизнаний місцевий лідер, а ті, що є, готові перегризти один одному горлянку. Не заснувалася бодай якась регулярна газета, яка мала би ширити ідеї в маси. Її просто нема кому випускати.
За 25 років видано, може, й сотню книжок, що в середньому складає по кілька назв на рік. Але в той час на Закарпатті щороку з’являється дві-три сотні видань, тож на русинські припадає 1-2%, які не спричиняють великого впливу чи резонансу.
Не склалося не тільки з журналістикою, але й з літературою. Тих кілька літераторів, що зголосилися до русинства, так і не народили текстів, що стали би явищем в крайовому письменстві. Решта аматорів не доросли навіть до рівня пересічного українського поета. З прозою взагалі повна мовчанка. Русинське письменство – це клуб літературних невдах, чиї твори не мають жодної ринкової вартості.
Єдине, чого домоглися закарпатські русини, це твердо прив’язати себе до політиканства і викликати антипатію та занепокоєння у широкої української громадськості як в області, так і в цілій державі. Русинство стало синонімом українофобії. Зрештою, так воно і є. Бо уважно прочитавши всі їхні заяви чи дописи протягом цих 25 років, бачиш, що вже від початку цей рух спирався головно на одне почуття – ненависть до всього українського.
Але якщо у Словаччині чи у Польщі це не викликало ні у влади, ні у громадянства якихось особливих емоцій, то в Україні – це вже зовсім інакша історія. Бо ж закарпатці у своїй переважній більшості не є українофобами. Тут нема зневаги до українства, як у тій же Словаччині та Польщі, де русинство отримало вдячний імпульс від широкого оточення. Тож організація, що базується на агресії, від початку тут протиставилася більшості. Русинські вожді всі ці роки заперечувало українство на Закарпатті, а, значить, і вибір людей, яких виявилося значно більше, ніж їхніх прихильників. Зрештою, українська мова в Ужгороді за чверть століття тільки зміцніла, а українських патріотів стало значно більше.
Русинство вже пережило пік своєї активності
Битву за Закарпаття головний натхненник світового русинства Пол Магочі не виграв. А поміж тим, саме цей край є ключовим у його теорії творення «народу нізвідки». Бо ж саме на нього сподіваються всі русинські діаспори, як на джокер, який раптом вигулькне із рук вправного гравця. Бо ж тут, за їхніми намірами, мешкає «переважна більшість» русинів, яких американець Магочі нараховує аж до мільйона осіб. Без них (справжніх, а не віртуальних, які живуть повноцінними громадами, з тисячолітнім укладом) уся затія карпаторусинства – це гра на копійки.
5-10 тисяч лемків у Польщі, 33 тисячі русинів у Словаччині, 14 тисяч руснаків у Сербії, ще по кілька тисяч у Чехії, Угорщині, Румунії, Хорватії – це все «бронтозаври», що еволюційно вимруть. Народ, який має три самоназви, чотири літературні норми, живе в десятьох країнах, а всього не нараховує й сто тисяч осіб, викликає співчуття.
Та й чи існує цей народ як єдина цілісність? Чи це комп’ютерне націотворення в одній професорській голові? Що об’єднує гуцулів Румунії та лемків Польщі, які жодного разу не жили в одному адміністративному утворенні? Що вони можуть мати спільного з нащадками американських переселенців з Пряшівщини у третьому коліні, 95% яких уже говорять лише англійською?
Пол Магочі зробив неймовірне: за чверть століття витворив русинські інституції в різних країнах і навіть знайшов для них фінансування. Русинство виявилося на руку всім центральноєвропейським країнам, адже розбивало їхні українські меншини не просто на дві менші групи, а на два ворогуючі табори.
Таким простим способом Магочі знайшов тих, хто взявся фінансувати його ідею. Наприклад, тільки у 2015 році словацький уряд виділяє 300 тисяч євро на русинську меншину. А якщо порахувати кожну країну, то вийде немаленька сума. А ще жертвують північноамериканські філантропи, яких загітував Магочі, а ще є російські фонди – гласні і негласні, які спрямували свій погляд на Закарпаття…
Ось так і поширилася русинська ідея у світі: у неї з’явилося чимало зацікавлених геополітичних союзників. А раз є гроші, виконавці знайдуться. Іншими словами, якби уряд Швейцарії чи Норвегії захотів фінансувати русинство, то завтра русини би виникли і там.
Але наскільки живучою є ці невеличкі національні кавалки, розсіяні на значній території навіть в одній країні, що ледве можна назвати кілька сіл у всьому світі, де офіційно русини складали би хоча б більшість населення?
Без Закарпаття це все не має змісту. Це уявна спільнота на намальованій Магочі мапі, яка поступово втрачає барви і вигоряє від часу. Перспектива тут одна – швидша чи повільніша асиміляція протягом кількох поколінь. Яскравий приклад руснаки Сербії – найпотужніша і найрозбудованіша діаспора, яка зменшується на очах. Ще кілька десятків років тому їх було 25 тисяч, тепер лише 14.
Глобалізований світ не залишає шансів малим етнічним групам. Це стосується не тільки русинів. Подібних спільнот у світі – кілька тисяч. І вони зникають навіть за нашого життя. Як любить повторювати Магочі, народів є тисячі, але держав – лише сотні. На кожен народ держав не вистачить. Однак тільки власна держава може забезпечити нації її захищене майбутнє.
І тут очі всіх русинів зводяться на Закарпаття. Ну! Давайте! Вас же цілий мільйон! Але звідтам чути тільки дзвінкі ляпаси по мордасам та чублення перестарілих вождів «непризнаного народу». Ніякої русинської держави вже не буде, бо це нині зачіпає не тільки територіальну цілісність України, але й європейську політичну архітектуру. Не витворили русини державу за тисячу років, не витворять і за наступну тисячу.
Так і хочеться сказати 70-літньому Полу Магочі та його свиті: «Подкарпатськіє русини, оставте глубокий сон!» А точніше – віртуальні марення. Бо на Словаччині діти вже не вміють читати кирилицю, лемків на території польської Лемківщини залишилося не більше від 5%, угорські русини змушені свої видання дублювати угорською (бо не розуміють), а новини сайту світового конгресу русинів за півроку переглядають 20-30 осіб…
Русинство у світі вже пережило свій пік активності і поступово буде занепадати.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
