Київ – Професію британця Білла Макалістера визначити важко – свого часу він вивчав психологію, знімав кіно, працював з альтернативним театром, створював культурні центри у закинутих будівлях і очолював лондонський Інститут сучасного мистецтва. Нині в рамках програми ЄС «Східного партнерства» – «Культура і креативність» – він допомагатиме новій команді київського Експоцентру (ВДНГ) перетворювати його в арт-кластер. Радіо Свобода поговорило з експертом про терористів від культури, інсталяцію на кораблі українського флоту і дух незалежності, якого не було у 90-х.
– Ваша київська лекція називалась «Порушуючи правила». На які правила вже посягнули в Україні?
– Хочете, щоб я в усьому зізнався (сміється – ред.)? Насправді більшість людей, з якими я зустрівся в Києві, також свого роду порушники. Наприклад, Влад Троїцький. Але мені комфортно від того, що у нас усіх однакове ставлення до правил.
– Чому Вам цікаво працювати в Україні?
Моя бабуся, ймовірно, походила з України або з румунської Тульчі
– Причин багато. Я виріс у часи залізної завіси, коли усе за нею видавалось таємницею. Це був світ, про який ми дізнавалися з пропаганди або з таких випадкових, несподіваних речей, як роман «Доктор Живаго», наприклад. «Потойбіччя» захоплювало мене, і студентом я робив усе, щоб сконтактувати з людьми, які звідти виїхали.
Окрім того, коли завіса впала, я з’ясував, що маю родинні зв’язки у Східній Європі. Моя бабуся, ймовірно, походила з України або з румунської Тульчі – це місто, де Дунай впадає у Чорне море. У 1911 році вона приїхала до Канади, а я чув, що саме з Тульчі туди відправлялись одеські євреї. Дідусь, також єврей, приїхав до Канади з Росії. Але більшою мірою мій інтерес зумовлений тим, що коли я очолював Інститут сучасного мистецтва у Лондоні, ми хотіли вийти на східноєвропейських митців, солідаризуватися з ними таким чином. Тому я приїхав, як тільки у мене з’явився шанс.
– Ви вперше відвідали Україну на початку 90-х, були одним із тих, хто відкривав тут Центр Сороса. Як із того часу змінилась українська арт-сцена? Чи лишилися художники настільки ж радикальними?
– Я не дуже добре знайомий із тим, що відбувається зараз в українському мистецтві. Думаю, більше немає потреби у такому протесті, як був у 90-х. Хоча мені здається, що Олександр Ройтбурд, наприклад, один із організаторів тодішнього руху, лишився таким самим бунтарем.
Я отримую інформацію переважно від українців у Лондоні – скажімо, журналістка та письменниця Світлана Пиркало якийсь час жила зі мною в одному будинку. Але тут, в Україні, я бачу безліч людей, які прагнуть створювати нові інституції – як фестиваль DocudaysUA або «Культурний проект». У 90-х ніхто не хотів робити спільне, усі працювали лише із власними проектами. Якось я провів тиждень з Андрієм Жолдаком, так от, він дещо терорист, бо практично окупував театр у Харкові. Це була інституція лише для нього і його команди. До речі, мені здається, що Влад Троїцький діє у схожий спосіб.
– Говорячи про Вашу роботу у програмі «Культура і креативність», що потрібно враховувати, переносячи європейський досвід і практики на пострадянський ґрунт?
Чого я не бачив у 90-х, але бачу зараз – це дух незалежності. Різниця між тими, хто ухвалює рішення в Україні тоді і зараз – разюча. Є розуміння, що культуру не варто адмініструвати
– Я б не став називати їх європейськими. Звісно, з української точки зору вони є такими. Але знаєте, іноді в Англії кажуть: «Це так по-американськи!» Але що це взагалі значить? Це по-сучасному! Передусім йдеться про те, щоб запровадити нові практики. Коли дівчина з «Культурного проекту» пояснювала мені, як працює їхня концепція неформальної освіти, я подумав: «Оце справді нові ідеї!» І не назвав би їх європейськими. Я можу говорити про радянську ментальність лише як віддалений спостерігач. Але чого я не бачив у 90-х, але бачу зараз – це дух незалежності. Різниця між тими, хто ухвалює рішення в Україні тоді і зараз – разюча. Є розуміння, що культуру не варто адмініструвати.
Колись у Центрі Сороса ми влаштовували виставку «Алхімічна капітуляція». Для неї ми попросили український флот надати нам корабель, де художники мали представити свої інсталяції. Я був керівником від Центру і вирішив пояснити адміралу, що ми будемо робити. Художники по черзі розповідали про свої майбутні роботи. Хтось хотів зробити реконструкцію «Тайної вечері» з моряками. Ілля Чічкан збирався виставити деформовані ембріони у банках з формаліном, які мали б символізувати жахливі наслідки ядерної війни. Адмірал слухав і на все відповідав: «Це дуже цікаво!» Я спитав його: «Як так, в Англії жоден адмірал не погодився б на це». Він сказав: «Ви не розумієте, ми поколінням не дослухалися до своїх художників і мусимо робити це зараз». Утім, я розповів нещодавно цю історію тут, у Києві, і мені відповіли, що сьогодні таку виставку не дозволили б зробити. У 90-х часи і суспільство змінювалось, і усе було можливо. Мені здається, що нинішні молоді люди дещо почуваюся нащадками радянської епохи, серед іншого, через неможливість вільно подорожувати – наприклад, щоб отримати візу у Британію, потрібно докласти чимало зусиль.
– Чому Вам здається важливим зберегти «радянськість» ВДНГ – символи, архітектуру тощо?
– Якби щось схоже сталося в Англії, я би не хотів, щоб хтось вчинив, як Кромвель, який після приходу до влади зруйнував усі церкви. Деякі з них були надзвичайно красиві, а деякі – ще й дуже практичні. Їх можна було перетворити на молодіжні клуби або театри абощо. Я б зберіг ці символи. Утім, якби я був українцем, можливо, я б сказав, що не можу дивитись на них. Знаєте парк «Грутас» у Литві? Тема збереження радянського була дуже суперечливою для цієї країни, багато хто не хотів цього робити. Але потім один бізнесмен власним коштом створив цей парк – а це не зовсім те саме, якби це була ідея держави. Але, зрештою, люди навчились ставитись з повагою до цього спадку. Команда ВДНГ хоче зробити щось сучасне, інноваційне, але не думаю, що радянська символіка цьому завадить. Ви просто матимете гарне розуміння того, як минуле може поєднуватися з майбутнім.
– З чого варто було б почати ревіталізацію ВДНГ – із пошуку спонсорів, залучення людей?
– Спершу потрібно розробити базову стратегію, і вони вже почали над цим працювати. Хочуть зберегти парк, але також щось збудувати. Я ж намагаюся зрозуміти, що вони хочуть і як я можу допомогти. Мій досвід, який я можу тут застосувати, пов’язаний із перетворенням району Кінгс Крос у Лондоні. Перш за все, це залізничний вокзал, але окрім нього, там також є склади, деяким з яких по 200 років. Третину цієї території вирішили відвести під нові забудови (з них половина – на продаж, а половина – соціальне житло), третину під офіси і ще третину – під культурно-освітні центри. А посередині Кінгс Крос знаходиться велика стара будівля, що має назву Гранарі. Свого часу там зберігали пшеницю, яку доставляли каналами і яка годувала весь Лондон. Туди переїхала Академія мистецтв із п’ятьма тисячами студентів. Це оживило місце. Найбільший виклик у роботі з цим районом полягав у тому, щоб створити спільноту, яка могла б ужитися разом, і де речі, які приносять гроші, могли фінансувати речі, які їх не приносять.
– Ваш колега Тері Сандел, презентуючи нещодавно програму «Культура і креативність» у Києві, зауважив, що в українців здебільшого завузьке розуміння культури. У чому полягає широке розуміння?
Якщо спитати пересічного британця, чи є їжа частиною культури, він скаже: «Так». Попереднє покоління б ніколи цього не зробило
– Коли мої діти були малі, в їхньому житті було доволі багато мистецтва. Пригадую, як мій п’ятирічний син написав вірш, який називався «Нудно, нудно, нудно» і був присвячений відвідинам чергової виставки разом з татом. Думаю, багато людей досі думають про культуру як про похід у галерею, кіно або театр. Але нині культура – це те, як ми живемо, взаємодіємо і навіть їмо.
Найпопулярніші програми на британському телебаченні – про кулінарію. Якщо спитати пересічного британця, чи є їжа частиною культури, він скаже: «Так». Попереднє покоління б ніколи цього не зробило. Коли ми говоримо про креативні індустрії, то маємо на увазі моду, дизайн, та практично усе, чого ми торкаємось і що відчуваємо.
Тепер люди намагаються бути креативними не лише у сфері живопису. Звісно, між поп-культурою і високим мистецтвом є різниця, але вона не настільки разюча, як раніше. Погляньте на Девіда Боуі – з ікони молодіжної культури він перетворився на легендарного, класичного виконавця. Раніше культуру визначали відповідні відомства, а тепер вона – на вулицях.
