Київ – Волонтер Павло Кащук допомагав бійцям кіровоградського спецназу й так, фактично, сам перетворився на учасника подій у Донецькому аеропорту. Командир батальйону 3-го полку спецназу «Редут» зв’язувався з Кащуком телефоном і повідомляв про те, що вкрай необхідно бійцям.
– Я довго думав, коли ж я «став волонтером», прокручував це у голові. Мені здається, що це сталося 20 лютого 2014 року, коли я приїхав на Майдан – пізніше, ніж зазвичай – і дізнався про перші жертви. Тоді з’явилося відчуття «невідданого боргу».
Потім почали приходити повістки друзям, колегам, знайомим, а мені не приходили, і це відчуття стало нестерпним. І я вирішив, що мушу допомагати тим, хто нас захищає.
Ми створили групу Combat.ua. З самого початку ми обирали, з ким працювати, тому що допомогти всім ми не могли. Ми розсудливо, може хтось скаже «цинічно», підійшли до цього питання. Ми розуміли, що серед усіх, хто воює, на той момент більш-менш підготовленим був лише спецназ. Саме спецназівці виконували надважливі завдання.
Тому ми вирішили, що кожна хвилина, кожен гривня чи долар, які підуть на допомогу спецназу, якраз і будуть витрачені найефективніше.
Тоді було прийнято допомагати Нацгвардії і батальйонам, а ми взялися допомагати спецназу в той час, коли ще ніхто не знав, що таке 3-й чи 8-й полки
Тоді якось було прийнято допомагати Нацгвардії і батальйонам, а ми взялися допомагати спецназу в той час, коли ще ніхто не знав, що таке 3-й чи 8-й полки. Так ми і почали спілкування з цими хлопцями. Потім, звичайно, вони з поля секретності вийшли, й про них дізналося більше людей.
«Хлопцям було несолодко в аеропорту уже з перших днів»
– Коли наші війська вперше зайшли туди і зачистили аеропорт, про це знали всі. А те, що частина хлопців потім там залишилася, щоб цей аеропорт утримувати, і те, що їм там було, м’яко кажучи, несолодко уже з перших днів, мало хто знає.
Аеропорт почав привертати до себе увагу потім, коли вже з’явився термін «кіборги», коли там йшли серйозні бої, і увагу всіх засобів масової інформації притягнуло, як магнітом. Наші хлопці там були до цього – ми знали, що вони там, ми знали, що їм важко і вони в оточенні, і ми їм допомагали, як могли.
В аеропорту українські військові проявили героїзм ще задовго до того, як про це дізналась вся країна
В аеропорту українські військові проявили героїзм ще задовго до того, як про це дізналась вся країна. Буквально з того часу, як туди відправилися перші групи кіровоградського спецназу з 3-го полку.
У червні-липні 2014 року ми вже близько спілкувалися з хлопцями, з командирами, зокрема, і з Олександром Сергійовичем, який всім відомий під позивним «Редут». Ми спілкувалися з ним безпосередньо по телефону й отримали необхідну інформацію. Тоді ми часто були першоджерелом інформації для ЗМІ, бо вважали, що обов’язково потрібно привертати до аеропорту увагу, аби там щось змінилося.
Про початок
Бійці були в оточенні з перших днів, коли туди потрапили
– Бійці були в оточенні з перших днів, коли туди потрапили. Тобто вільно вийти з аеропорту, а потім так само повернутися, не можна було. Так, там ходили колони, так, їх міняли, так, до них відправляли підтримку, але це вже було складно робити, бо вже було часткове оточення.
Бійці могли отримувати те, що їм було життєво необхідно, офіційними каналами. Але вони вже тоді розуміли, що від держави чекати на швидке вирішення проблем не варто, й пішли на контакт з волонтерами.
Речі першої необхідності: бронежилети, крапельниці, фізрозчин
Просили системи крапельниць та фізіологічний розчин. У них було багато поранених, яких вони не могли вивезти, і через втрату крові їм постійно ставили крапельниці
– Пам’ятаю, ще до того, як туди потрапив Олександр «Редут», до нас надійшла інформація про можливість відправити машину в аеропорт. Нам допомагали місцеві, вони повідомляли про «сприятливу ситуацію», й потрібно було терміново збирати «передачу». Ми дзвонили хлопцям і запитували, чого вони потребували найбільше. І, як зараз пам’ятаю – це були «плити» для бронежилетів, тому що ті жилети, які в них були, не витримували куль. Просили також системи крапельниць та фізіологічний розчин. У них було багато поранених, яких вони не могли вивезти, і через втрату крові їм постійно ставили крапельниці.
Я й зараз навіть не хочу думати про те, чому цього хлопцям не постачала держава. Але тоді ми мали завдання – п’ятдесят фізрозчинів, і ми це відвезли.
У нас тоді був «забіг» по київським аптеках. Системи крапельниць нам потрібні були не «у склі», а «в пакетах», й придбати таку кількість в одній аптеці було неможливо
У нас тоді був «забіг» по київським аптеках. Системи крапельниць нам потрібні були не «у склі», а «в пакетах», й придбати таку кількість в одній аптеці було неможливо. Тому доводилось бігати по різних аптеках та купувати ці системи в невеликих кількостях.
«Бійці зустрічались з нами на ротації – ми передавали їм речі»
– У той час проїзд через блокпости ще був таким проблемним, тоді якраз Піски стали опорним пунктом поставок. Там були місцеві хлопці з Донецької області, які в умовах максимальній секретності з огляду на власну безпеку від нас це отримували і особисто довозили. Крім того, були військові колони – ми під’їжджали до них, передавали і відправляли на аеропорт. А ще були ротації. Бійці, які були на ротації, зустрічались з нами, ми передавали їм речі, які через декілька днів вже були на місці.
В певний момент не виходило передавати все тоді, коли нам хотілося, але можливість все одно залишалася. Бувало таке, що коридор закривався на декілька днів, були проблеми зі зв’язком, бо його глушили. Але попри все це ми намагалися доправляти бійцям необхідні речі.
«Ми доправляли коліматорні приціли, тепловізори й захищений зв'язок»
Ми не займалися господарськими товарами, продуктами, шкарпетками, білизною. Від самого початку ми шукали, купувати й доправляли коліматорні приціли, тепловізори, зброю і рації, зокрема, і захищений зв'язок
– Ми фактично ніколи не займалися господарськими товарами, продуктами, шкарпетками, білизною і так далі. Від самого початку ми шукали, купувати й доправляли коліматорні приціли, тепловізори, зброю і рації, зокрема, і захищений зв'язок. Ми розуміли, наскільки він важливий. Якщо звичайна аналогова рація коштувала 50 доларів, то ми купували ті, які коштували по 300-400 доларів.
Кошти ми збирали, як й інші волонтери, в основному, через банківські карти. У нас були вузькоспеціалізовані пункти прийому, й люди, які до цього мали відношення до армійського екіпірування.
Половина волонтерської роботи – це збір коштів. Тому, в певній мірі, це також маркетинг і піар. Ми навіть відслідковували динаміку збору коштів. Обсяг значно збільшувався в залежності від гучних публічних спалахів у ЗМІ. Тому, коли заговорили про «кіборгів» і вся увага пішла на аеропорт – нам стало легше отримувати гроші.
«Від бійців ми щодня чули, що в аеропорту руйнуються стіни»
– Те, що говорили в ЗМІ, часто відрізнялося від того, що бійці розказували нам по телефону. Ми у цьому давно «варимось» і розуміємо, що є поняття «інформаційна політика», і не все те, що говориться офіційно в пресі, сказано для того, щоб нас обдурити. Водночас, це говориться і для «ополченців», і для жителів Донбасу, які не визначилися... Тобто це питання про причини. Але факт у чому?
Постійно казали, що там все добре, що туди поступають колони з підтримкою, що поступають ротації, військових змінюють, а по факту ми бачили зовсім інше. Точніше, чули. Коли у третього полку були найгостріші моменти перебування в аеропорту, найважчі бої, ми зв’язувались із хлопцями, і щодня чули від них про те, що в аеропорту руйнувалися стіни, про те, що їх атакували танками.
Підкріплення з українськими танками не доходило, танкісти відмовлялися їхати, багато танків ламалося
Підкріплення з українськими танками не доходило, танкісти відмовлялися їхати, багато танків ламалося. Їм не відправляли всю ту техніку, яку вони просили. Через це кожен день міг стати для них останнім, бо ворожі танки «блукали» навколо і ледь не прямою наводкою руйнували навколо них стіни.
Боротися з цим можна було тільки нашими танками, бо артилерія не може працювати по тому, що рухається, і нашим хлопцям терміново потрібна була підмога у вигляді бронетехніки і ротації, бо сили закінчувалися: і фізичні, і моральні. Кожен ранок в новинах ми чули про те, що підмога прийшла, що вже є бронетехніка, що хлопців поміняли. Ми потім з надією дзвонили хлопцям і запитували, чи це правда – але по факту виявлялося, що це не зовсім так.
«Відкрив коробку, а там декілька пляшок зі спиртним із duty free»
– Більшість людей, які перебували там не тиждень, а вже десь місяць-півтора, зрозуміло, звикали і налагодили якийсь побут. Вони примудрялися відпочивати, спати, жартувтли, навіть певним чином розважатися, у них з’являлися якісь свої традиції.
Коли ми їм телефонували, то вони з нами жартували, а при цьому весь час лунали постріли. Я знаю точно, що тоді в них був «сухий закон», особливо у «Правого сектору», а наші хлопці, наскільки я знаю, в окремих випадках дозволяли собі ввечері випити пива. Тоді вже всі магазини, які були в аеропорту, були зруйновані, і з випивкою проблем не було, бо була дисципліна.
Одного разу вони жартома запитали, що нам передати (ну, ясно, що вони нам можуть передати?) А я тоді сказав: «Пару пляшок джину з duty free». Всі посміялися.
А через декілька днів у нас обірвався зв’язок. Сепаратисти тоді саме розповсюджували інформацію, що аеропорт захоплений, «кіборгів» більше немає. Ми тоді дуже переживали, бо зв’язку не було, а довіряти таким джерелам ми просто не могли. Тоді несподівано приходить СМС з «Нової пошти» про те, що нам надійшла посилка. Коли я приїхав за нею і відкрив коробку, то побачив всередині декілька пляшок зі спиртним, на яких були наліпки: «duty free». Всередині було повідомлення в стилі «Тримаємося, дякуємо. ПТН ПНХ». Ось такі сувеніри примудрились нам відправляти.
«Хлопці знайшли ключ від аеропорту»
– Знаєте, за час війни все так «приїлося», що в руки брати навіть це не хочеться, ці шматки снарядів або «хвостики» від мін. Хоча у хлопців з 3-го полку в Кіровограді є цілий музей отаких сувенірів з аеропорту, з цієї війни.
Там і залишки російської зброї, і прапор, який висів в аеропорту – весь у дірках, і ключ від аеропорту, який вони десь там знайшли. Так, дійсно, ключ від аеропорту, на ньому написано «Донецький аеропорт», і якийсь рік. Мабуть, його вручали на офіційному відкриті, і хлопці його знайшли та подарували командиру «Сергійовичу» – він досі лежить у нього в кабінеті.
«Нам треба коліматор, тому що це ніби класно. А який? Бог його знає».
– Я не служив в армії, у мене в університеті була військова кафедра. Знань у військовій сфері не було ніяких, хіба що зброя якоюсь мірою цікавила, але без фанатизму. А ті знання, які отримуємо зараз, скоріше вимушені і примусові.
Коли війна починалася, нам здавалося, бійці повинні розбиратися у всьому, і достатньо було лише у них запитати, що їм потрібно, і просто це купити. А потім виявилося, що вони такі ж «спеціалісти», як і ми, вони знають про це не більше за нас, тому що армія у нас нічим не забезпечувалася нормально – ніяких сучасних засобів там не було.
Ми були просто змушені у цьому розбиратися, вивчати і навіть тестувати. Я б не сказав, що це дуже приємно, це таке собі примусове занурення у цю сферу, це частина нашої роботи
Вони так само казали: «Нам треба коліматор, тому що це ніби класно. А який, Бог його знає». І ми були просто змушені у цьому розбиратися, вивчати і навіть тестувати. Я б не сказав, що це дуже приємно, це таке собі примусове занурення у цю сферу, це частина нашої роботи.
Коліматор – це щось на кшталт прицілу, який ставиться на автомат і, якщо в нього поглянути, то видно червону крапочку. Червону крапочку можна на «арбуз» навести, вистрілити, і воно потрапить. Тобто не треба там мушку з «ціликом» співставляти, косити очі, достатньо просто навести червону крапку на ціль.
«Аеропорт був знаковим для волонтерського руху»
– Аеропорт був знаковим для волонтерського руху. Він дав можливість оцінити те, що роблять волонтери. Ну, не дали бійцям замерзнути, не дали голодувати, але кардинального прямого впливу на хід боїв це не мало.
Зате ми почули від хлопців, що, якби не було приладів нічного бачення, тепловізійних прицілів – вони навряд чи утримали б аеропорт. Побачити ціль за допомогою таких приладів можна навіть через невеликі перешкоди, такі як кущі або трава. Бо в основному найважчі бої були вночі, а все, що приходило в аеропорт у вигляді нічної оптики, було придбане волонтерами. Тобто можна впевнено сказати, що волонтери зробили свій внесок в захист аеропорту.
«Автоматом по броні – зв'язок між механіком, водієм та піхотинцем»
«Редут» переживав, як налагодити зв'язок між піхотою і бронемашинами. Адже зв'язку між механіком, водієм та піхотинцем зовні не було ніякого. Вони буквально автоматом стукали по броні і намагалися щось там повідомити
– Ще ми возили багато касок. Пам’ятаю, ще до початку того «бєспрєдєлу» в аеропорту нам вдалося зробити велику «передачу». Тоді «Редуту» у підпорядкування передали близько ста людей із 93-ї бригади і бронетехніку. «Редут» переживав, як налагодити у них зв'язок між піхотою і бронемашинами (БМП чи БТРами). Адже зв'язку між механіком, водієм та піхотинцем зовні не було ніякого. Вони буквально автоматом стукали по броні і намагалися щось там повідомити. А діалог між ними – це запорука успіху операції.
«Редут» утримував аеропорт, і, не маючи такого завдання – думав за всіх і про всіх
І тоді хлопці-спецназівці надумали використати дешеві рації. Вони доюре працювали, а «захищеність» у тій ситуації не мала великого значення. Тож ми отримали прохання забезпечити велику кількість рацій. Ми тоді роздобули їх п’ятдесят штук, відправили їх туди, а «Сергійович» їх роздав хлопцям «на броні». Зв'язок налагодився. Таким чином «Редут» утримував аеропорт, і, не маючи такого завдання – думав за всіх і про всіх.
«Редут брав слухавку і казав: «Слухай, вибач. Я піду зараз танки віджену»
– Комунікація з волонтерами була однією із задач «Редута», адже те, що привозили волонтери, зміцнювало захист і давало додаткові можливості утримувати аеропорт. І він з нею справлявся, як із усім іншим, завзято і рішуче. Він нас не переставав дивувати. Йому можна було зателефонувати в момент, коли йдуть перестрілки, а він піднімав слухавку і весело міг сказати: «Слухай, вибач. Я піду зараз танки віджену». Візьме гранатомет, «відпрацює», повернеться і продовжить розмову.
Особисто ми з Олександром «Редутом» побачилися вже тоді, коли він потрапив у госпіталь, а декого з інших хлопців я знав і раніше.
«Присутність туристів, які приїжджали в аеропорт, хлопців дратувала»
– Самі ми не їздили в аеропорт. Кілька разів навіть вже зібралися, щоб самим відвезти необхідні речі, але з’ясовувалось, що туди їдуть спецназівці, і ми через них передавали. Тобто, було у нас бажання поїхати, але ми розуміли, що якщо є інший спосіб, то краще не заважати. До того ж, ми знали, що присутність «туристів», які туди приїжджали, хлопців реально дратувала.
Коли 3-ій полк вийшов з аеропорту – війна для нас не закінчилась. Ми просто трішки видихнули. Туди зайшла 79-та бригада, а ними займається Юра Бірюков. Тож ми зайнялися іншими напрямками, бо 3-ій полк зараз бере участь фактично в усіх «гарячих точках».
«Командування мало б оцінити ситуацію й вчасно вивести «кіборгів»
Варто зрозуміти, що безкінечно це не могло продовжуватись, бо аеропорт просто руйнувався, врешті-решт, там ніде було ховатись
– Існує багато суперечок про те, чи потрібен був аеропорт стратегічно. Чи варто заради нього втрачати людей. Я думаю, що аеропорт, за збігом обставин, став важливим історичним і підтримуючим дух символом для армії, для всього народу. І те, що наші хлопці дуже довго тримали там оборону – має сенс заради історії. Але варто зрозуміти, що безкінечно це не могло продовжуватись, бо аеропорт просто руйнувався, врешті-решт, там ніде було ховатись, і всі розуміли, що рано чи пізно це закінчиться. Я вважаю, що наше командування мало б реально оцінити ситуацію й вчинити зовсім по-іншому.
Треба було вчасно піти з аеропорту і урочисто, в прямому сенсі, з феєрверками його підірвати і сказати: «Забирайте, ми його тримали, поки він був нам потрібен»
Треба було вчасно піти з аеропорту і урочисто, в прямому сенсі, з феєрверками його підірвати і сказати: «Забирайте, ми його тримали, поки він був нам потрібен». Тоді б «кіборги» лишились непереможними.
Залишається гіркий присмак – десятки хлопців у підсумку загинули, тому що їх вчасно звідти не забрали
А зараз усі кажуть, кіборги непереможні, але залишається гіркий присмак – десятки хлопців у підсумку загинули, тому що їх вчасно звідти не забрали. Було зрозуміло, що це завершиться, але момент відводу вчасно ніхто не визначив. І в підсумку трапилось те, що і передбачалось.
Таких «вчасно» було багато. Я не стратег, не військовий, всього не знаю, але можна було знайти будь-який момент, коли це було зручно зробити. Можна було це дипломатично обіграти. Але треба було йти звідти голосно і урочисто. Я вважаю, так. І сказати: «Вам потрібен був аеропорт. Забирайте, те що від нього лишилось. Нам тут просто не цікаво».
«Аеропорт дав Україні героїв, які їй дуже потрібні»
– Я не був в Донецькому аеропорту до цих подій. Жалкую, що не побачив його красивим, мирним. І вже ніколи його не побачу. Не знаю, що буде на його місці, але загалом мені все одно, я вважаю, що «аеропорт» – це історична подія, яка дала нам нових героїв, які дуже потрібні зараз нашій країні.
Ми вже давно відмовилися від забезпечення формою чи взуттям – Міністерство закриває це питання. Ми намагаємося вирішувати ті питання, які ще не вирішені
Спочатку ми планували свою волонтерську діяльність «до перемоги». Зараз перемоги попереду не видно… не в тому плані, що її не буде, а в тому, що буде день, який можна буде вважати перемогою. Як можна зупинитись і сказати: «Все, я рік відслужив країні як волонтер і передаю справу іншим». Ніхто не може зупинитись. Ми продовжуємо. Просто ми разом з усім волонтерським рухом трансформуємося. Ми вже давно відмовилися від забезпечення формою чи взуттям – Міністерство закриває це питання. Ми намагаємося вирішувати ті питання, які ще не вирішені. Зокрема, наша група займається зараз навчанням бійців, снайперів. Це те, з чим поки наша держава не може впоратися.
