«Кіборги» не вживали алкоголь та психотропні засоби – «Поліглот», захисник Донецького аеропорту

Київ – Михайло Кучеренко, військовослужбовець 74-го окремого розвідувального батальйону Збройних сил України із позивним «Поліглот», був у Донецькому аеропорту двічі – у жовтні й листопаді 2014 року. Він розповів Радіо Свобода про секрети стійкості захисників летовища та про те, кого зі своїх товаришів вважає «найсправжнішими кіборгами».

– Я не рахував точно, можу помилятися, але взагалі, за весь час усіх ротацій я пробув в аеропорту десь 25 діб.

Я хотів піти, ще у першу хвилю мобілізації, коли ще тільки почалася епопея після Майдану й на початку анексії Криму. Але, по-перше, у мене цивільна робота на державу. По-друге, тоді був такий час, що тих, хто хотів іти, не брали, а людей, які не мали досвіду й не хотіли, навпаки, примушували йти служити.

От і в моєму військкоматі мені не вдалося потрапити у військо з першою хвилею і я став військовослужбовцем уже десь всередині літа – під час третьої хвилі мобілізації. Спочатку була підготовка у підрозділі, на місці постійної дислокації частини, а тоді вже, власне, відбув до зони АТО – для виконання бойових завдань.

Всередині осені склалася ситуація, що вже треба було «посилити» хлопців в аеропорту. Бо вони там були вже досить давно, й потрібно було «освіжити» сили.

От коли така можливість видалася, я цим скористався.

Захист аеропорту – це нетипове завдання для нашого підрозділу, але ми розуміли важливість захисту, бо вже тоді Донецький аеропорт став символом – це, як стратегічна точка, пункт. А якщо це вже стало символом для народу, то ми маємо підтримувати цей символ, підтримувати і розвивати переконання про стійкість українських бійців. Тому, коли виявилась така можливість, з нашого батальйону набрався зведений підрозділ з різних рот – виключно з добровольців.

Коли ми тоді відправлялися, то поставили керівництву тільки два запитання. По-перше, чи буде це офіційно? Ми ж усі розуміли, що це війна, і якщо, не дай Боже, щось трапиться, то наші родини мають отримувати належну компенсацію від держави. А друге запитання було про забезпеченням набоями та боєкомплектом. Все. Більше ніяких запитань і ніяких сумнівів не було у наших хлопців. Ми розуміли, куди їдемо і чому ми це робимо.

«В реальності це виявилось навіть трохи легше, ніж нам розповідали»

– Якщо чесно, то в реальності це виявилось навіть трохи легше, ніж нам розповідали. В аеропорту вже була така традиція, що кожна зміна, кожна ротація досвідчених навчала новачків. Декілька діб нам планомірно й чітко розповідали про те, чого треба остерігатися, які є небезпеки.

Деякі хлопці взагалі відмовлялися їхати на ротацію, коли приходила їхня черга. Вони розуміли, що знають набагато більше, ніж можна було передати за декілька днів. І вони розуміли, що від їхніх знань, від їхньої роботи залежить життя новоприбулих і, взагалі, життя товаришів по службі. Тому деякі люди залишалися там набагато довше, ніж того вимагав стандартний устав перебування.

«Найсправжніші «кіборги» – це хлопці, які сиділи на вежі спостережень»

– Мені довелося і першу, і другу ротацію бути у новому терміналі. Дуже хотілося дійсно потрапити і у старий термінал, і на «башту». Ви знаєте, от кажуть «кіборги», а я, як людина, яку інші називають «кіборгом», можу сказати, що найсправніші, наймужніші «кіборги» – це були хлопці, які сиділи у вежі спостережень.

Це ж така «штука» – все на виду, укритися ніде, постійні постріли. А хлопці там були і вдень, і вночі – продовжували ефективно виконувати свою роботу. Вони були «очима» для нас і для артилерії. І от, я вважаю найкрутішими, найсуворішими, найсправжнішими «кіборгами» хлопців, які утримали ту башту.

Насправді, всі хто були у терміналах, мали таку собі маленьку мрію – потрапити на ту вежу. Я не можу сказати напевне, але з того, що я знаю, то там були хлопці з 3-го полку спецпризначення і з «Правого сектору».

«Сепаратисти стріляли з території монастиря, порушуючи усі домовленості»

– В аеропорту я вперше побачив сепаратистів із відстані, можу точно сказати, 680-ти метрів, через спеціальний прилад технічного бачення. Вони були на території монастиря, який насправді вважався «договірною» територією. Тобто ми його не чіпали з певних людських, релігійних і моральних міркувань. А вони використовували цей монастир і будівлі навколо нього як свою базу – базу для постачання боєприпасів і проводили звідти обстріли.

І от пам’ятаю, якраз у той день, коли проходив так званий «міланський сніданок» між лідерами Німеччини, Італії, нашим президентом та паном Путіним, сепаратисти підтягнули зенітну гармату ЗУ-23-2 в район церкви й обстріляли наші позиції. Вони наробили нам дірок у стінах і швиденько втекли, щоб не потрапити під відповідь нашої артилерії.

А вже було надвечір. Сонце заходить і промені пробиваються вглиб темного приміщення, де стоїть густа завіса з диму й пилу. Це було таке, знаєте, природне лазерне шоу.

Ми побачили це й просто завмерли. Ми замилувалися видовищем, ми отримували естетичне задоволення. Людина, насправді, таке створіння, яке здатне залишатися людиною у будь-яких, навіть у найважчих обставинах. Людина намагається адаптуватися до будь-чого. І у тій ситуації в аеропорту, люди намагалися знайти щось позитивне, щось світле, щось таке, яке відволікало від негативу і додавало моральних сил.

«Ми спали у рентгенапаратах. Тільки там можна було знайти безпеку»

– Побутові умови, звичайно, у нас були складні. Але все-таки там залишалася деяка кількість залишків нормальної інфраструктури аеропорту. Можна було зняти ті ж самі транспортерні «лєнти» – стрічки й підкласти їх під бетон, знайти якісь цивільні речі, ті ж самі простирадла, ковдри чи пледи.

От, наприклад, я був на своїй позиції, ніс чергування. А коли змінювався, то йшов у зал поруч на першому поверсі. Це, мабуть, був колишній зал сортування багажу, бо там було багато транспортирних стрічок і спеціальні рентгенапарати для просвічування багажу. Зрозуміло, все вже було у неробочому стані, то після чергування ми виробили таку практику: просто залазили всередину того рентгенапарата. Ця чудова, здається, німецького виробництва, машина мала товсті стінки зі сталі й свинцю. От у ній можна було відчувати себе більш-менш захищеним від обстрілів.

А були ситуації, коли хлопці просто робили якісь «барикади» з потрощеного гіпсокартону та інших уламків, які б навряд чи зупинили кулі. Просто іншого виходу не було.

«Ми виробили свою технологію з СМСками»

– В аеропорту ми випрацювали свою технологію з СМСками. Насправді ми намагалися вимикати телефони, бо розуміли небезпеку, але все ж інколи нам треба було користуватися телефонами. І тоді приходили СМСки різного змісту, починаючи від дезінформації, ніби від хлопців з іншого терміналу, що «ми вже полишили свої позиції», закінчуючи просто, не знаю, звичайним телефонним хуліганством.

Тому ми телефони вмикали вранці. Кожного ранку, десь о 4-й годині, до того, як люди у Донецьку прокидалися і починали навантажуватися стільникові мережі, непогано працював мобільний інтернет. Тож, відповідно, можна було залізти у Facebook, почитати якісь ресурси з новинами, розповісти хлопцям, що було, а після того вимкнути мобільний, бо це було небезпечно.

Насправді, нам дуже бракувало інформації. До нас приходили різні чутки і, розумієте, перебуваючи постійно під обстрілами, інформацію починаєш сприймати по-іншому – критично. А інформація потрібна, найперше, щоб не було паніки.

«Контраст із цивільним життям може зламати людину»

– Після першої ротації в аеропорту деякі хлопці поїхали у відпустку, але я і кілька моїх товаришів не захотіли. Ми розуміли, якщо після аеропорту потрапити у звичайне цивільне життя, то це небезпечно для психіки. Дуже сильний ризик того, що різкий контраст із цивільним життям може зламати людину зсередини.

Ви розумієте, ми всі люди. Люди можуть бути слабкими, люди можуть помилятися. Й особисто для себе, я розумів, якщо поїду, то може бути такий момент, що я потім не зможу перебороти себе й повернутися знову в АТО. Я не кажу, що це було б 100%, але я розумів, що такий варіант може бути. Тому я подумав: чи є сенс випробовувати власні нерви, власну психіку, і я залишився в АТО – просто у безпечнішому місці, у польовому таборі.

Я відпочив, відновився й відправився на інше завдання – у розвідку. Там я чекав, коли наші хлопці знову попросять ротації, щоб поїхати в аеропорт вдруге.

«Це була гра умів людей – хто кого перехитрить»

– Друга ротація була приблизно у другій декаді листопада. Наш підрозділ заїжджав по-бойовому. Все було по-чесному. Це вже взимку, ближче до нового року, хлопці потрапили на такі ротації, коли доводилося…заїжджати через територію терористів. Це було дуже складно. В першу чергу, тяжко морально, дуже непросто.

Коли я заїхав, то зміни були помітні. Кожного разу, коли ми приїжджали в аеропорт, то був той самий аеропорт, але це був інший – новий аеропорт, бо щось у ньому мінялося. Ставало менше стін, ставало більше барикад, виникали нові загрози, терористи шукали нові шляхи підступу до нас. Ми змінювали розташування наших постів. Постійно це було щось інше, знайоме, але інше. Постійно треба було пристосовуватися. Це була гра умів людей – хто кого перехитрить.

Знаєте, це звучить трохи дивно, але люди пристосовувалися до того. І відступала думка, що ти можеш загинути чи отримати поранення.

От, можна було дуже чітко відрізнити новачків від тих, хто давно в аеропорту. Новачки спочатку дуже шарахались від усіляких проломів, дірок у стінах, відкритих просторів. А бувалі хлопці знали, що хоч там і є якась дірка чи просвіт, але там ще безпечно, можна пройти спокійно. А от там, де з точки зору звичайної людини – нормальне місце, досвідчений хлопець розуміє: це пастка. Там може бути снайпер, або залишена розтяжка, ще якийсь «мінний сюрприз».

«Кіборги» не вживали алкоголь чи щось інше, що впливало на психіку»

– Я дуже пишаюсь тим, що майже кожен з бійців, майже всі стовідсотково бійці, які захищали аеропорт, не вживали алкоголь чи щось інше, що б впливало на психіку. Кожен розумів, що це колективна відповідальність і якщо хтось один схибить, то постраждають усі.

Щоб боротися зі стресом і підтримувати психіку, у нас був здоровий гумор і трохи спілкування з рідними, коли була можливість зробити дзвінок. Рідним більшість хлопців казали, що вони десь у відпустці – десь в іншому місці. Ніхто не зізнавався, що є в аеропорту, бо не хотіли хвилювати рідних. Та сама ця можливість поспілкуватися з рідними й здорові чоловічі жарти, навіть трошки «чорний» гумор – це допомагало підтримувати бойовий дух. Ну, і наша ефективність. Бо сепаратисти підходили і дуже часто вже не відходили від наших позицій. Ми розуміли, що зараз ми «ведемо цю партію», і це також підвищувало бойовий дух.

«Аеропорт міг би бути форпостом для наступу для звільнення Донецька»

– Аеропорт був нашим входом до міста Донецька. Так чи інакше, якщо б події розвивалися трохи по-іншому, то саме аеропорт став би форпостом для наступу й звільнення Донецька від сепаратистів і терористів. Та я військовослужбовець нижньої ланки, я не працюю у Генеральному штабі, і не можу сказати, чи моя думка стовідсотково правильна. Однак знаю, що якби був наказ, ми б могли ефективно утримувати і «відтискати» терористів від наших позицій углиб, могли б контролювати цю територію й розширювати нашу зону впливу.

Для цього, я вважаю, було необхідне політичне рішення. Але на той час були вже підписані Мінські угоди, які від нас вимагали виконувати. Фактично в українських військ були зв’язані руки цією угодою, і ми не мали права наступати.

«Мої «брати» по службі не схибили і не відступили»

– Я дуже хочу розповісти про людину з позивним «Спартак». Він був старшим в обороні двох терміналів. Це справжній патріот. Він дуже вміло, дуже толково, дуже зважено керував нашими діями. Завдяки йому ми фактично майже нікого не втратили у нашому терміналі. Дуже класно була поставлена співпраця між різними постами й терміналами. Для мене «Спартак» – це синонім слова «офіцер» і зразок офіцера – розумного, толкового, розважливого.

А наш медик з позивним «Наркоз»! Це людина, яка допомагала підтримувати морально-психологічне здоров’я бійців. Він так жартував, він так веселив нас, і при цьому надавав медичну допомогу, правильно приймав і обробляв поранених. Йому я теж вдячний за те, що він був з нами в аеропорту.

А мої «брати» по військовій службі! З ними я приїздив і вперше, і вдруге – й вони розуміли, чому і для чого ми це робимо. Вони не схибили, не відступили назад.

От мій друг. Він служить зі мною в одному підрозділі, його позивний «Трофім». Це людина з дуже цікавою історією, яка пройшла шлях від працівника правоохоронних органів по роботі з неповнолітніми і закінчила літературним редактором у досить солідному журналі. Під час Майдану він надавав медичну допомогу і брав участь у сутичках на Грушевського. Коли почалася війна, він призвався, потрапив зі мною в один підрозділ. Це людина, з якою я пройшов увесь шлях в АТО, був двічі в аеропорту. Це той випадок, коли ти можеш довіряти товаришу, довірити навіть своє життя, а відповідно, він розуміє, що ти можеш так само прикрити його.

«Те саме, що сталося тут, може трапитися у інших частинах світу»

– Я хочу всім сказати, що за подіями тут стоять інтереси іншої держави, тобто це справді міжнародний конфлікт. Просто це неоголошена війна, яка ведеться силами третіх осіб.

Хочу застерегти людей, застерегти світ – адекватно оцінюйте те, що тут відбувається і робіть висновки. Хоч у ХХІ столітті такий конфлікт стався вперше, але це може стати страшною лабораторією із відпрацювання цих згубних практик. І те, що відбувається зараз у нас, може розпочатися у будь-якій іншій частині світу. Тому цю «чуму» треба швидко зупинити тут, в Україні. Максимально швидко і ефективно.