Підприємець з міста Дебальцеве, залишеного українською армією після важких боїв, написав листа Володимиру Путіну.
«Я хотів би вас запитати – ви взагалі в курсі того, що роблять ваші «ополченці» в нашому колись тихому містечку? – запитує Вадим Бабенко президента Росії. – Ви володієте інформацією про грабунки, вбивства і розбої, які чиняться «воїнами Новоросії»? Вам, як президенту Росії, повинно бути відомо про ці події, ось дайте відповідь мені, за що тепер росіяни так ненавидять нас, українців?
За що нас вбивають росіяни? Що ми зробили вам поганого? Ми жили спокійним життям – працювали, виховували дітей, і тут прийшли росіяни і почали знищувати наші міста і села, вбивати наших старих та дітей.
Невже вам як президенту, як просто людині, не шкода нас? Ми ж до останнього були братами, навіщо ви зіштовхнули нас лобами з нашими братами-росіянами? Як мені, батькові трьох дітей, тепер своїм дітям говорити, що нас вбивають російські солдати?
Що мені відповісти своєму дворічному синові на його сльози під час обстрілу нашого міста з РСЗВ «Ураган» з територій, підконтрольних вашим військам? За що мої продмагазини розграбовані «казаками» Козіцина? Невже вам, як людині, не шкода нас і наших дітей?»
Після того, як владу в Дебальцеві захопили сепаратисти, Вадим Бабенко був змушений покинути рідне місто. Свою історію він розповів Радіо Свобода:
Девіз у «денеерівців» і «еленерівців»: якщо у тебе є що забрати, значить, ти наш клієнт. Багато постраждали навіть ті, хто їх підтримував
– Я – підприємець з 2002 року. У Дебальцеві у мене були два продовольчих магазини. Я активно підтримував Україну, на Майдані був. Коли українські збройні сили були в місті, теж допомагав, чим міг, нашим солдатам. У мене вдома жили офіцери батальйону «Полтава» і «Київська Русь». За це тепер розплачуємося. Коли зайшло «ополчення», одразу місцеві зрадники: «Ось людина за Україну». Прийшла військова комендатура, винесли все з магазину. Цінне забрали собі, а що залишалося – крупи і таке – людям роздали. В одному магазині зараз пункт роздачі гуманітарної допомоги «ДНР». Девіз у «денеерівців» і «еленерівців»: якщо у тебе є що забрати, значить, ти наш клієнт. Багато постраждали навіть ті, хто їх підтримував. У нас є така підприємниця, яка активно їх чекала, вони прийшли – все те ж саме, що і в мене: винесли все з дому, до її ж автобуса завантажили і вивезли.
– А ваш будинок?
У будинку живе 15-а інтернаціональна бригада. Вони навіть зі мною мають нахабство зідзвонюватися, місцеві зрадники телефон дали. Дзвонять, питають, де ложки, де вилки
– У будинку живе 15-а інтернаціональна бригада, позивний комбрига – «Абхазія». Вони навіть зі мною мають нахабство зідзвонюватися, місцеві зрадники телефон дали. Дзвонять, питають, де ложки, де вилки. А зараз ще і в соціальних мережах пишуть: спасибі за будинок, ми дуже раді умовам.
– А хто на вас доніс? Сусіди?
– Мій працівник в магазині, у мене років 10 працював, дідусь-алкоголік. Тільки вони зайшли, він відразу білу пов'язочку начепив, як поліцай у Велику Вітчизняну війну: «Ось Вадик з українськими солдатами дружив». Вони навіть примудрилися зброю підкинути в магазин, прилюдно винесли з підвалу, показали чотири автомати, гранату. У мене не було цього нічого. Я займався військовою реконструкцією, у мене форму знайшли, з Великої Вітчизняної війни була радянська форма майора ВПС і прапори Польщі. Вони почали говорити: ти фашист, у тебе фашистські прапори. Про що з ними розмовляти, якщо вони прапор Польщі не можуть відрізнити?
– Ви перебували в будинку, коли його захопили?
Били не по позиціях, де українська армія стояла, а по місту: то «Гради», то «Смерчі» пролітали
– Ні, безпосередньо контакту у мене з ними не було. Останні 20 днів я в підвалі перебував, бо неможливо було вийти на вулицю, так били. Дитя дворічне бігало і кричало по дому: тато, дядько бах-бах. І на небо показує. Вивіз дитя звідти, сім'ю вивіз, а сам залишився. Причому били не по позиціях, де українська армія стояла, а по місту: то «Гради», то «Смерчі» пролітали. Навколо будинку так лягло, що і скло побило, і ворота. В гараж, в автобус мій втрапило. Після цього я і вивіз родину.
– Сильно зруйноване місто?
Місцеві посіпаки «денерівські» всі чекали, що рай наступить. Кричали, що фінські будиночки з Росії завезуть. А раю не настало
– Практично на 80 відсотків. Слов'янськ – це дитячий садок порівняно з Дебальцевим. Дебальцеве дуже сильно розбите. Місцеві посіпаки «денерівські» всі чекали, що рай наступить. Кричали, що фінські будиночки з Росії завезуть. А раю не настало. Дебальцеве – єдине місто, де газу немає в Донецькій області, ми вугіллям топили свої будинки. Чекали їх, чекали: ні фінських будиночків, ні газу, ні зарплат, нічого немає.
– Патріотів України, прихильників Майдану, багато було в Дебальцеві, чи Ви відчували себе меншістю в агресивному оточенні?
Багато людей прозрівають, заявляють там, що не хочуть «ДНР», хоча раніше були прихильниками. Зараз вже розуміють, реально побачили
– Нас було відсотків 10, хто за Україну. Решта людей, малограмотні, забиті, кричали: «ДНР, ДНР!» Докричатися. Зараз нас набагато більше. Я дивлюся, навіть в «ВКонтакте» є група «Дебальцеве», багато людей прозрівають, заявляють там, що не хочуть «ДНР», хоча раніше були прихильниками. Зараз вже розуміють, реально побачили.
– А навіщо ці люди, які захопили Ваш будинок, Вам телефонують? Тільки ложки шукають?
– Спочатку погрожували. Я почав нормально: «Давай з тобою поговоримо. Ти хто такий? У мене дві вищі освіти, я батько трьох дітей, я люблю свою Батьківщину, це моя земля, я тут народився. Давай, поясни мені, хто ти». Він починає розповідати: «Я з Красноярська». – «А де ти вчився, що ти закінчував?». – «Я зварювальник». – «А де ти працював?» Я так зрозумів, що не працював він, нікому не потрібний чоловік, зате зі зброєю в руках. Відкрито заявив, що він з Красноярська. Я кажу: «А як ти прийшов на мою землю, вигнав мене з мого будинку, залишив моїх дітей без засобів для існування?»
Боляче дивитися, які люди у нас ідіоти. Самі захотіли цю «ДНР», отримали і тепер сидять і не знають, що робити. Навіть самі собі не можуть зізнатися, що вони ідіоти
Там люди малограмотні, вони ніколи нічого не мали, а тут побачили, що можна безкоштовно все забрати, машину, автобус. У мене автобус забрали, з дому все вивезли. Я виїжджав з Дебальцева на легковій машині, речі для трьох дітей забрав, і все. Я в розшуку перебуваю в «ДНР», в міліції портрет мій висить, що типу терорист український. Боляче дивитися, які люди у нас ідіоти. Самі захотіли цю «ДНР», отримали і тепер сидять і не знають, що робити. Все розбите, інфраструктура, підприємства, а вони сидять. Навіть самі собі не можуть зізнатися, що вони ідіоти.
Начальник міліції нашої – це мій колишній друг, порядна людина, в голові у нього незрозуміло що, а так він нормальний. Позбувся своєї сім'ї. Дзвонив мені п'яний, плакав, розповідав, що й дружини немає. Бачиш, Андрію, кажу, ні родини немає, ні прапора, ні батьківщини. Навіть рідна мати з ним не спілкується через те, що він в «ДНР». Хоча він нормальна людина, не хабарник, як у нас зазвичай в міліції, просто в голові таке сталося у людини.
–- Битва за Дебальцеве почалася одразу після підписання Мінських угод. Чому місто здали?
Прикро, що українська влада нас не попередила. Сказали б: патріоти, українці, йдіть з міста, місто будемо здавати. Ми б хоч щось вивезти встигли. А так з речами виїхали і все
– Думаю, що в Мінську питання було вирішене щодо Дебальцева. Дебальцеве – це найвища точка Донецького кряжу, до того ж, великий залізничний вузол. У артилерійській науці висота важить дуже багато: хто знаходиться на висоті, той і перемагає. Дебальцеве відтинало «ЛНР» від «ДНР», а тепер вони об'єдналися. Мені прикро, що українська влада нас не попередила. Сказали б: патріоти, українці, йдіть з міста, місто будемо здавати. Ми б хоч щось вивезти встигли. А так з речами виїхали і все.
Українську армію з міста вибивала російська армія, регулярна армія. Я з багатьма товаришами спілкувався з наших збройних сил, які безпосередньо на передовій стояли. Кажуть: вони почали нас дрібними диверсійними групами розхитувати, то в одному місці вдарять, то в іншому. Ми поки туди на прорив кидаємо резерви, вони в іншому місці. А у наших просто не було скоординованості: міліцейські батальйони окремо, у них своє командування, у збройних сил – своє. Якби було як єдине ціле, ніколи б їх не вибили. Але волі не було, і вийшло ось так.
У мене стільки ненависті до росіян, хоча ще рік тому – що українець, що росіянин, я вважав, що це однаково
У мене стільки ненависті до росіян, хоча ще рік тому – що українець, що росіянин, я вважав, що це однаково. А зараз ні, я українець. Росіяни, хто підтримують війну в Україні, ті вороги нам. Я готовий був іти воювати, але у мене троє дітей залишилися без нічого. Мій близький товариш, майор міліції, він служить у батальйоні «Золоті ворота», у нього теж будинок зруйнували. Хоча більшість воюють в «ДНР». Це покидьки суспільства. Так не можна говорити, але я їх усіх знаю поіменно. Вони були ніким, тут їм дали зброю, і вони одразу стали всім. Захотів машину – пішли, забрали машину, захотів піти в магазин і горілку забрати – прийшли, забрали. Я просто в шоці, як Путін міг допустити, що таке сталося? Банди в місті. У місті зараз шість банд – «ДНР», «ЛНР», козаки, просто жах, що коїться. І місцеві зрадники понадягали пов’язочки біленькі і їздять, де жили українські патріоти, будинки їх грабують.
– А російські війська залишаються в місті, чи вони в лютому ж і пішли?
Спочатку давали просто гуманітарну допомогу російську і пограбоване з магазинів. Зараз ні – піди, відпрацюй трудодень, отримай пайок, півхлібини дають, крупу якусь, не сильно багато, зовсім бідно
– Зараз знаків розпізнавання особливо немає. Козаки ходять. Місто вони поділили між собою, кілька днів тому була перестрілка на блокпосту, загинув один «новоросівець». Ми спочатку думали – диверсійна розвідувальна група наша, виявилося, «казаки» з «деенерівцями» щось по п'яні не поділили, перестрілка почалася, один загинув. Російських регулярних військ немає, але техніки дуже багато. Відновили залізничний вузол, транзит відновили, Луганськ з Донецьком з'єднали, тепер потяги прибувають до Дебальцева і там розвантажуються. Дуже багато техніки навколо міста стоїть на околицях. Три комендатури зараз у нас, вони місто розділили, тепер частина міста до «ЛНР» належить, другий майданчик – до «ДНР», хоча це селище до Дебальцева все життя належало. Буханець хліба на два дні на людину дається. Спочатку давали просто гуманітарну допомогу російську і пограбоване з магазинів. Зараз ні – піди, відпрацюй трудодень, отримай пайок, півхлібини дають, крупу якусь, не сильно багато, зовсім бідно.
– Вадиме, як Ви думаєте, чи скоро закінчиться ця історія з «ДНР», чи це надовго?
Через це все там і відбувається, що нас виховували на блатних піснях, на «Бригаді». У нас до початку конфлікту блатні керували. Приїжджали, гроші з підприємців знімали
– Закінчиться, коли закінчиться російська підтримка, буквально протягом двох-трьох днів. Багато товаришів моїх, дебальчанців, кажуть: нам вже все одно, хто буде. Ні, так не можна, треба, щоб була тут Україна, наша батьківщина, яка вам дала все. Ви і освіту отримали, і дітей своїх тут виховуєте. Ці вам нічого не дадуть. А це обивательська думка: а нехай абихто, аби не стріляли. Ось через це все там і відбувається, що нас виховували на блатних піснях, на «Бригаді». У нас до початку конфлікту блатні керували. Приїжджали, гроші з підприємців знімали.
– Тому ви вирішили на Майдан поїхати?
– Так. 30 листопада побили студентів, а 1 грудня я вже був на Майдані. Вперше бачив таке скупчення людей. Того дня кажуть, до мільйона було. Всі люди, як брати. У мене нога боліла, кульгав, люди незнайомі підходили: вам допомогти? Багато житло пропонували. Всі в єдиному пориві були, владу Януковича ми скинули. Якби не вліз Путін і не підняв наш маргінальний Донбас!
Я раніше пишався, що я на Донбасі жив. В армії коли служили, нас завжди запитували: «Ви звідки?» – «З Донбасу». Ми гордо про це говорили, а зараз мені соромно про це сказати. Соромно через те, що люди малограмотні кричали: ми всю Україну годуємо. Зрештою, виявилося, що Донбас повністю дотаційний був. А наші люди... Я вам скажу коротко, які у нас люди: вранці прокинувся о 6 ранку, пішов на роботу, о 12 годині дня він вже напівп'яний, до кінця робочого дня він повністю п'яний. Прийшов додому, побешкетував, побив дружину, дітей, діти плачуть, дружина плаче, він ліг спати. Вранці прокинувся о 6 ранку, і знову те ж саме. Ось такий цикл у них, ось такі люди. Далі всі кричали: ось бандерівці йдуть. Так представили, що бандерівці – це люди, які дітей варять у котлах. Як таке можна сказати? Я кажу: ви просто ніхто не були в західній Україні, а я там і в армії служив, і за машинами туди їздили, там люди дуже доброзичливі, нормальні, такі ж українці, як і ми, тільки вони українською розмовляють, а ми російською, але і вони українці, і ми українці. Я за машинами скільки разів їздив і до Луцька, і до Рівного. Приїжджаєш, люди зустрічають, перший раз тебе бачать, додому ведуть до себе. Ми дивувалися: а раптом ми бандити які-небудь, а нас ось так приймають там. А нашим ідіотам, ось цьому населенню, алкоголікам, маргіналам, піднесли, що це вбивці. Зараз злили штучне озеро, щоб шукати прив'язаних до каменів і кинутих у воду мертвих дівчат, згвалтованих ВСУ. Уявляєте, який розвиток у людей – думати, що українська армія ґвалтувала, вбивала і в озеро кидала. Мені соромно, що я з цими людьми поруч жив, соромно за цих людей.
– Вадиме, що Ви думаєте робити? Хочете повернутися до Дебальцева?
– Я туди повертатися не хочу. Мені складно з цими людьми поруч перебувати. Я думаю, як тільки росіяни підуть, одразу там все закінчиться, і ці повтікають. Пам'ятаєте, в кінці 80-х ще судили поліцаїв з часів Другої світової війни, навіть у нас в місті пам'ятаю випадок, ми дітьми були. Він уже дід старий, а його КДБ вичислив. Так і цих судитимуть. Я думаю, всі відповідатимуть за це.
– Чому Ви вирішили написати Путіну?
Я писав і Порошенку, і Яценюку: заберіть мою сім'ю, прилаштуйте куди-небудь, а я готовий воювати, це моя земля. Тиша. Путіну листа написав без поваги, просто: Володимире Володимировичу, я такий-то такий-то. За що ви нас так ненавидите? Що ми вам зробили? Я вважав вас братами, а тепер як нам бути? Ви уявляєте, мені лист прийшов, відповідь від секретаря Путіна: ваша заява зареєстрована, відповідно до закону про звернення громадян вам буде надано відповідь протягом двох місяців. Але ще не було відповіді.
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода