Добровільний літописець життя і діяльності першого та поки єдиного президента Білорусі, колишній музейний співробітник Микола Жигоцький видав черговий панегірик про Лукашенка. Починаючи з кінця 1990-х, це вже п’ятий доопрацьоване зібрання документальної хроніки під його авторством. Примітно, що книга «Олександр Лукашенко. Життя і діяльність» орієнтована на білоруськомовного читача. У вільний від опису діяльності Лукашенка час Микола Жигоцький займається дослідженням творчості Якуба Коласа.
Микола Жигоцький розповідає, що пієтет перед президентом небезпідставний: він теж родом зі Шкловщини, тому краще за інших «відчуває силу, яка виштовхнула земляка на верхівку влади». Відвідуючи малу батьківщину, регулярно зустрічається з Галиною Родіонівною, дружиною Лукашенка, зберігає її автограф на одній із книжок. А пише для того, щоб показати Лукашенка «людяним», а не таким, як його описують «нечесні» автори.
«Я вам так скажу щодо всієї цієї творчості. Деякі книги про нього читав, і стільки там бруду, що не переказати, – каже Микола Жигоцький. – Причому зовсім не потрібен бруд. Зробити якесь зауваження – це правильно. Але там хтозна що, мені це дуже не подобається. Взяти Калинкіну, Шеремета з «Випадковим президентом», Карбальович видавав щось, Федута також писав, пам’ятаю ще «Шкловську пристрасть» Павлової. Вони описали президента з одного боку. А я пішов іншим шляхом: особливо не заглиблюючись в політику, просто розповідаючи про нього як людину».
Зв’язок з головним героєм у Миколи Жигоцького почасти однобічний. Після творчого експерименту в 1997-му через старшого сина Лукашенка Віктора на одному з сигнальних примірників альбомного формату з нехитрою назвою «Олександр Лукашенко – президент Республіки Білорусь» він отримав автограф від читача №1, яким «прикривається» досі.
Зокрема, це дозволяє не особливо погоджувати зміст в ідеологічних інстанціях: «У якомусь сенсі користуюся тим, що він мені залишив надпис на моїй першій виданій книзі. Ось бачите, підписав: «М.Г. Жигоцькому. З повагою. О. Лукашенко». І розписався. Ну, так я подумав: значить, мою творчість він оцінив, подобається, що я пишу. І почав десь навіть самостійно діяти, хоч трохи, може, ієрархію і порушую. Але, думаю, добре, хай вже вибачать. Бо це ж відповідальна робота, стільки зроблено. Хочеться, щоб матеріал зрештою вилився в якусь книжку, розумієте?»
Потім напишуть всяке, якщо Лукашенка не буде. Але поки він президент. Нині приймайте, що є
Утім, публічно оцінювати роль особистості Лукашенка в глобальному масштабі пан Жигоцький не хоче. А питання – чи потрібна ротація на вищому посту в Білорусі, – підштовхнуло до неприємних спогадів: «Боюся робити якісь висновки... Адже коли вийшла попередня книга «Життя для людей», її обговорювали десь в інтернеті. Ніби все добре, але хтось один написав: за такі речі Жигоцького слід розстріляти. От, думаю, до чого дожив на старості років. Ну, що поробиш? Треба просто пережити, правильно? Ця книжка у мене більш витримана, більш об’єктивна, я зробив все як годиться, нехай буде. Хочете – напишіть інакше, кому не подобається. Правильно говорю чи ні? Потім напишуть всяке, якщо Лукашенка не буде. Так, Брежнєва справді пересидів, той 18 років керував. Але поки він президент. Як не буде – понаписують всякого, не сумнівайтеся. Нині приймайте, що є».
Прошу Миколу Жигоцького процитувати кілька «об’єктивних і витриманих» оцінок діяльності Олександра Лукашенка. Начепивши окуляри, автор декламує: «Так, ну що тут ми можемо взяти? Ось: «...Це єдиний політик у Європі, який сприймає істину насамперед як категорію совісті і постійно вимагає від підлеглих дотримання моральних критеріїв у рішеннях, які вони ухвалюють…».
«Тобто це ваш висновок, авторський?» – питаю я. Жигоцький відповідає: «Так, правильно. І ось ще: «Лукашенко користується великим авторитетом і в нашій країні, і за кордоном. Багатьох захоплює його чесність і щирість, воля і наполегливість, енергія і постійна готовність вчитися у всіх, з ким зводить доля. Ну що, досить?»
Очевидно, що досить, про все красномовно свідчать заголовки у змісті: «Проти мафії та корупції», «Голова болить не тільки про хліб насущний», «Від стабільності до динамічного розвитку», «Довіра народу підтверджується», як апофеоз – «Божий дар».
Між тим, нарікає співрозмовник, держава не дуже помічає його старання і не хоче вкладати гроші в таку специфічну літературу: сигнальний тираж останньої книги – всього 50 екземплярів: «Тепер от шукаю спонсорів. Може, потім випустимо ще. «Беларусбанк» мені відмовив, там сказали, що зараз із грошима важко стало, заборонили розкидатися. Тому шукаю інших спонсорів. Якщо знайду, то видам хоча б ще півсотні. Адже така тема, що можна запускати».
Запитую: «Якщо не секрет, скільки коштує видати 50 екземплярів?» «Дев’ять мільйонів рублів, – відповідає Жигоцький. – Для держави це ж не гроші, правильно? Для мене, пенсіонера – звичайно, гроші великі, а коштує. Ось йолки-палки, дожили...»
Умови життя добровільного президентського хронікера – абсолютно спартанські. Єдина кімната в старому багатоквартирному будинку замінює і кабінет, і спальню, і зал прийомів.
Не дивно, що, живучи на одну пенсію, автор не може собі дозволити найняти хорошого коректора. В результаті книжка про президента рясніє елементарними орфографічний помилками. Утім, сам Микола Григорович практично не переймається: «Скільки я написав про нього – вже ціла колекція! Нехай дає вже нагороду якусь (сміється). Так він навіть спасибі мені не напише. Хоча одного разу через Петкевич, коли та ще працювала першим заступником в адміністрації, передав подяку, було таке. Тобто – побачив, оцінив, сказав їй, щоб покликала в адміністрацію, сказала від його імені якісь слова. Тепер, мабуть, Радьков на її посаді. І не бачить, що колекція майже як у Олександра Дюма (сміється). Хоча один біограф знайшовся, який пише про його діяльність як президента».
Але на досягнутому автор зупинятися не збирається. Каже, що останні події в світі вимагають збирати новий матеріал, на цього разу – про «президента-миротворця»: «На тлі українських подій Лукашенко знову набирає голоси, як би це когось не обурювало. Став, бачите, миротворцем, має популярність не тільки в Білорусі. Тому є такі плани, що потрібно буде перевидавати. Перед виходом і так скоротили, притиснули, а тепер хочу додати його висловлювання щодо зовнішньої ситуації, а також про синів, і ще біографічний матеріал. Буду працювати, буду розширювати: щось підчищати, щось вже застаріє – благо, перед виходом є можливість підправити, зайве викинути. Так що це моя тема вже. Що ж ви думаєте, майже 20 років вклав у справу! Це не те, що з бухти-барахти, фактично повсякденна робота – в бібліотеці, з документами, з газетами».
Газетні статті – основний фундамент усіх книжок Миколи Жигоцького. В іменному списку останнього опусу наткнувся навіть на свою статтю 20-річної давності в тижневику «Вільні новини», коли був поїхав шукати корені першого президента і його родичів до Олександрії, що на Шкловчині.
Єдине, на що розщедрилися куратори в президентській адміністрації, так це на те, щоб забезпечити самодіяльного літописця досить рідкісними фотографіями з сімейного архіву глави країни.
Оригінал матеріалу – на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода
