Ірина Малюк
Незламний дух, жагу до волі й жіночу чарівність випромінювала художниця, гобеленниця та дисидентка Стефанія Шабатура. 17 грудня обірвалося її життя. Рік тому, з нагоди 75-ліття, у квартирі уродинниці пахло не тільки книгами, картинами та гобеленами, а ще й квітами, які вже мали час зів’янути і були тоді гарною засушеною композицією. Тендітна та чепурна жінка, по-модному вдягнена у бордовий костюм, з теплою усмішкою за горнятком чаю розповіла свою історію. В пам’ять про Стефанію Шабатуру Радіо Свобода публікує одне з останніх її інтерв’ю, яке записала Ірина Малюк, і котре було опубліковане в «Українському альманасі», видане Об’єднанням українців у Польщі у 2014 році.
– Ви нещодавно відзначили 75-ліття. Що для Вас стало найбільшим подарунком?
– Я не хотіла цього свята робити. Наступного року моїй мамі виповнилося б 100 років, вона була наївним художником (коли мистецтву не вчаться), тому я вирішила зробити свою виставку разом з маминою. Але цьогоріч Ігор Калинець пропонував зробити лише в церкві, я відмовлялася, та він переконав, отож зробила виставку, всі гобелени мали б бути там, потім ще фуршет готувати… Питаю Ігоря: «Хто буде?» А він каже, що не знає. Кажу йому, що то ж він організовував, а він говорить, що не він. Ми орієнтувалися на сорок осіб, а було 120. Найбільшим подарунком стало те, що виставку все-таки організували, що прийшли гарні люди. З матеріальних дарунків найкращим став тритомник Шептицького. Усі інші подарунки гарні, бо вони від щирого серця людей. Було багато квітів…
– Життя – всього лише низка з варіантів. Розкажіть про власний життєвий вибір.
– Оскільки у мене мама малювала, то я з дитинства звикла малювати і хотіла бути художницею. Дізнавалася, розпитувала, де є художні заклади, таким чином вступила аж до Львова після десятого класу. Тут все складно було для мене, бо я живого художника не бачила, сама щось малювала, а потрібна була підготовка. Я просто хотіла – і я стала художником. Це був перший вибір: я – художник.
Стосовно інших справ, то це не був вибір, а покликання чи дорога, яку дав Бог. На захисті дипломної роботи голова Спілки художників України сказав, що вже можу бути членом Спілки. Після цього я дійсно подала документи, та ще треба було два роки бути кандидатом, брати участь у виставках. Мала досить роботи і активно почала творчий шлях, а потім з тієї висоти мене скинули до землі. Думаю, що це Божа воля. Не буду казати, що винен КДБ, репресії – це очевидно, але в тому всьому є Божа воля, так було потрібно, такі, як я, були потрібні, ми повинні були пройти свою дорогу і не зійти з неї. Ми пройшли її достойно. Цей вибір був не мій, не чийсь, а Господній. У тому всьому й в обвалі тієї імперії, бо пішли на Захід повідомлення про репресії творчої інтелігенції, – про нас вже знали, наші роботи знали. Ми як українці повинні були пройти свою дорогу і зіграти роль у долі нашої держави, нашого народу. Коли ми вже повернулися, то ще там знали, що Україна вже буде. До кінця всі відсиділи, але ми знали, що буде Україна. Не просто вірили (я все життя вірила), а от знали. Звідкись там були знання, мабуть, від Бога теж.
– Що Вам тоді снилося?
– Мені не раз насиналось, а Ірина Калинець каже: «Невже імперія дійсно валиться?», а я їй кажу: «Ну, Іро, певно, дійсно валиться. Я не знаю, це ж ти розгадуєш сни, а мені тільки сняться!» Взагалі у мене були віщі сни і до арештів, але дуже цікаві, які потім збувалися. Мені наснився трисерійний сон, один з них я не розгадала, аж потім стало зрозуміло, що то не так, як я тлумачила, але потім збувся. Коли генсеки почали вмирати, а Іра каже: «Слухай, твій сон дійсно пророчий. Навіть я тепер вірю, що імперії капут!» (сміється – авт.)
Ми сюди повернулися, а тут ще не все. Я собі там мріяла, як буду робити свої роботи, коли повернусь, бо там собі вийдемо на півгодинну прогулянку, то вішаю свої гобелени уявно або роблю експозиції виставок. Така стіна – такі роботи, а тут щось не то, потім уявляється, як ліпше то все зробити. Думала, що от вийду і буду собі творчо працювати. Ми вийшли, але роботу не закінчили, а тут роботи повно. Всі бояться, нас бояться, бояться підходити до нас, бо знають, що за плечима у нас стоять КДБісти, що наших знайомих рухають і відсилають, щоб вони йшли розмовляти з нами і щоб доносили. Ми все знали і казали, що як не ми, то хто? Почали боротьбу у 80-ті роки, яка поступово наростала. Мітинги, Шевченківські вечори, культурно-просвітницькі заходи: коляда, вертеп. Потім люди побачили і почали нас підтримувати. Згодом до нас почали приходити молодші, які бачили, що не таке то вже страшне, дійсно було чути, що вже буде кінець, потім приходила молодь. Ми стали тоді воювати і за церкву, і за державу. Нас били, псів напускали на нас, де зараз пам’ятник Шевченкові, арештували, судили Ірину Калинець, все робили: і священиків арештували, і репресії влаштовували, хоча вже менше, тому що вже знали, що їх не боїмось, а старалися ловити і страшити наших близьких. Тяжкі були роки, але ми свого досягнули.
Найбільше запам’ятався День проголошення Незалежності України, тому що це найбільша перемога, а ще – прапор, наша національна атрибутика. Все одно тоді кінця не було, треба було далі й далі це закріплювати.
– Ви брали участь у боротьбі за відродження репресованої Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), відвоювали для УГКЦ 16 храмів на Львівщині. Наскільки тісно переплелися для Вас ідея Бога та України?
– То були церкви, монастирі наші, римо-католицькі, яких ніхто не добивався, а ми забирали, і місця будівництва нових храмів (Храм Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові).
З ідеєю Бога та України я жила все життя, з дитинства. Мене «совєти» не переконували. Ми не записувались в комсомол, аж поки вчителі не сказали батькам, що діти не вступлять потім. Батьки порадилися з нашими партизанами, що робити, то вони дали дозвіл. Сказали, що нехай ідуть, але завдання батьків і відповідальність була в тому, щоб нас не переконали, щоб вдома добре пояснювали нам, що то є і для чого. Після їхнього дозволу ми підписалися в комсомол, директор тримав нас до ночі, щоб ми підписували заяву, а ніхто не підписував, всі все розуміли, хоч потім підписали. Дехто лише з певних меркантильних потреб вдавав, що він совєтський. З дитинства у мене віра: Бог і Україна.
– Розкажіть, як це – концтабір очима жінки.
– Перше – тюрма на Лонцького, потім пересилка, а потім концтабір. Якщо б мені колись хтось сказав, що я можу висидіти довго в камері, то я б сказала, що таке не витримаю. Так мені здавалося…
Коли мене арештували і на Лонцького посадили в камеру, там була вже їхня людина, якийсь ніби в’язень, але я вже знала, що таке є, що то не може бути просто хтось, просто так. І грати, і тюрма, і «параша», і хтозна що, давали води политися трошки рано, тут під час слідства можна було ще мати свій посуд, водили на прогулянки. Таке можна було витримати. Коли мене вже везли до концтабору, то через Харківську тюрму, там я була і чекала на етап. У Харківській тюрмі я сиділа в камері смертника, ліжко було коване з металу, таке як гріб, на нього дають матрац і все. Це все до землі прикручене, прибите, таке жахливе. Я надивилася на ті тюрми, а потім був концтабір. Там були свої: Ніна Караванська, старі політв’язні Дарка Гусяк, Марія Пальчак, була єврейка Сільва Залмансон. Там була ще така Наташа з Сибіру, вона була там, тому що чоловік мав українське прізвище. Ще група молоді, яка палила дачі комуністам, їх за це посадили. Зустрілися – то вже було так ніби приїхала додому. Жили ми там, шили рукавиці для будівництва, нашивали на них брезент, вивертали їх. Норма за день – 60 пар, щоб потім дістати «на ларьок» 5 рублів на місяць, за які потім можна було щось купити. Була невеличка територія, був наш пісок, де ми квіти садили, а між тими квітами замасковували якусь редиску або моркву. Нам дозволяли присилати квіти. Катерина Зарицька вийшла швидше, знала, що тут потрібно, тому присилала нам насіння довгої редьки, ми її між квітами садили, але наглядачі завжди перевіряли: «А что это? А это что? Потом увидим, когда это вырастит». То була редиска, листочки ми обскубували, щоб не було видно. Одного разу Зарицька прислала культивовану лободу, таку червону, але коли вона росте, то має лапаті м’ясисті листя, які ми обламували і їли.
– А что это такое?
– Это цветок.
– А какой?
– Не знаю.
– А почему вы эго листики обрываете?
– Говорят, что быстрее будет цвести.
У нас гарно цвіла настурція, а вона їстівна. Ми робила бутерброди. Вибирали бульбу, м’яли її, маргарин ми мали можливість купувати, то ним тоненько мастили хліб, потім ту бульбу ставили, на неї – замасковану редиску, а зверху – листок лободи, а на лободу – настурцію. Наглядачка не раз питала, що це таке у нас, що ми їмо, чи ми квіти їмо. Ми казали, що не їмо, що це для краси, а вона казала, що ми зовсім збожеволіли. Не щодня так було, але от час від часу ми таке робили. Жили, протестували, вимагали, голодування оголошували, різне траплялося. Коли ми мали загальні голодування на День людини, то вимагали дотримуватися прав людини, потім День політв’язня, то всі про них знали, КДБісти знали, ми писали заяви на ім’я генерального прокурора, але кожен ще додавав свої вимоги припинити арешти, репресії в Україні, звільнити когось, відправити Василя Стуса до лікарні, бо він мав виразку. Ми останнього добилися, оголошуючи голодування. Я ще додавала порушення авторських прав, а ще щоб прописали маму в моїй кооперативній квартирі, бо вони не прописували, хоч ордер на моє ім’я і вони не мали права маму не приписувати, ще щось повернути мені, але найголовніше – це право малювати.
Голодування, оголошення страйків, відмова від роботи – це порушення режиму, за це була в карцері. Карцер розміщувався окремо, а ми перебували на території жіночої лікарні, наша зона була таким трикутником, біля нас був будинок, де лікували психічнохворих, там були чоловіки. Наприкінці нашого трикутника ми збиралися на розмови, а на вишці був солдат, який «нічого не чув», тобто він був куплений. У нас був вірменин, який умів організувати зі солдатами ту справу, напевно, мав гроші. Солдат на вишці «нічого не чув», тому я так з Чорноволом розмовляла. Ще там перекидалися листівками. Ми їх у такий глевкий хліб замотували, потім у грудку землі, робили таку тверду кульку і перекидали. Одного разу зробили, а летіла ворона і перехопила нашу кульку, якась, напевно, «совєцка» ворона була (сміється – авт.). Ось так ми жили в тому таборі, а «на атасі» завжди «бабушки» російські сиділи. Наглядачка нас проводила, ми залишалися самі, тільки на вишці солдат був. Бабусі ходили, молилися біля брами, у разі чогось, коли хтось йде, то повідомляли, інші пильнували донощицю, яка там була, щоб не вийшла в той час.
Я часто протестувала, тому їздила в той карцер, всього відбула там 115 днів, одного разу відбула півроку в «одиночці», бо нікого не було з наших. Це та сама карцерна камера, де лише на ніч дають постіль, а вранці треба то віднести в сусідню камеру, трохи інший режим, тому що можна мати книжки, можна читати, писати. Наприкінці мене кинули ще раз до тюрми, табір не звільняли, а звідти – на етап. Я збиралася на етап, підходило звільнення, але ще дали табірної тюрми, я знову була сама. Це для того робилося, що ніхто мені нічого не показав, не передав. З табору мене взяли на етап і на заслання.
На заслання везли через увесь Сибір до Новосибірська, щоб потрясти по «совєцкій Європі». Я була хвора на грип, мені було тяжко, але й цікаво, я так само тримала голодування там. Вони знали, що буду так робити, тому й відіслали в Сибір, щоб там голодувала. Потім сказали, що помилково мене завезли, доставили назад до Курганської області, там є Курган, а потім Макушино, а ще потім – у тюрму. Я мала бути під вартою, а потім з-під варти звільнена. Декілька годин там пробула, звільнили, відвезли до будівельного гуртожитку, де мала жити. Так потрапила на заслання. У засланні пробула три роки, такі різні думки приходили в голову, навіть хотіла втекти. Якби спробувала, то ще б три додаткових роки заробила, добре, що себе стримувала. Якщо не порушувати режимів, то там дають відпустку. Я старалася не порушувати, тому двічі вдалося приїжджати у відпустку.
Такий концтабір очима жінки. Все можна витерпіти: і той карцер, і ті нари-дошки з величезними щілинами, і холод, бо опалювалося лише один раз на добу. Оскільки я думала, що не витримаю і дня в тюрмі, то я витримала ще й не таке. Людина ніколи не знає, як вона буде поводитися в екстремальних ситуаціях, просто не знає своїх можливостей, доки не прийдеться пережити подібне.
– Ви все своє життя віддали боротьбі за суверенність України, віддали п’ять років свободи в ув’язненні та три роки на засланні. Як Вам зараз живеться у країні, за яку так боролися?
– Я щаслива, що вона є. Я щаслива, що ми маємо все, решта очиститься, це що зараз – це останнє з тих залишків імперії. Знаю, що так буде, бо інакше бути не може. Вони скуповують в Карпатах землі, полонини, ліси, річки, напевно, забули, що Довбуш скоро прокинеться. Будуть усе лишати й втікати.
– Олександр Блок казав, що мистецтво доступне лише сильним. Роботи є відображенням Вашої сили, а скільки б їх ще було, якби не КДБіська рука. Звідкіля Ви черпали сили на мистецтво?
– У кожній професії – чи то в мистецтві, чи в літературі, чи в журналістиці – не силу треба мати, а бажання і любов до своєї справи, хотіти зробити щось. Якщо це твоя професія, то працюй, працюй так, щоб ти був задоволений і люди навколо були твоєю працею задоволені. Люди деколи надсилу працюють, хворі чи паралізовані, малюють зубами чи ногами. Потрібне лише бажання і праця.
– Кажуть, що мистецтво може думати. Про що думали Ваші творіння?
– Завжди думали про майбутнє. Якби таке не трапилось у моєму житті, то я б мала масу робіт. У мене все краще виходило й хотілося більше. Немає, не було улюблених кольорів у роботах, все залежало від тематики, від того, що я хотіла передати. Це все робилося на чуття, людина відчуває, коли робить, як буде найкраще.
– Зараз є таке поняття як «інфляція героїв». Що для Вас означає мужність і героїзм?
– По-перше, мужність і героїзм – це є одне й те ж. Та людина, яка мужня, вона й буде героєм у якійсь справі. Зараз продають ордени і нагороди, то про що може бути мова? Я маю два Ордени Княгині Ольги, до 75-ліття мене подали на перший орден, а в Києві сказали, що той орден дуже багато коштує, і все на цьому зупинилося. Там ціни, там купують ордени. «За мужність» мені дали за участь у Гельсінській групі.
– Що Ви можете побажати сучасній людині?
– Сучасній людині я б побажала всього якнайкращого і головне, щоб дбали про себе й були здорові, щоб здобували освіту і підвищували рівень своїх знань у світі, тому що зараз є можливості для розумних людей. Щоб стали професіоналами, обов’язково були патріотами України і добивались вже замість нас, щоб Україна стала кращою, могутньою та справді незалежною в колі європейських держав.
(Передрук із «Українського альманаху», який видано Об’єднанням українців у Польщі, 2014 рік)
