Іллю Стронґовського – більш відомого в Україні за псевдонімом Eliash Strongowski – знають, зокрема, як автора листівки з зображенням євромайданівської «Йолки». У грудні 2013 ця листівка здобула величезну популярність серед інтернет-користувачів.
Про Стронґовського пишуть переважно так: «дизайнер, поет і перекладач, автор футболок «Зберігайте спокій...», ініціатор соціальних та благодійних акцій, автор тематичних плакатів і колажів, співавтор проекту «Добра листівка»» і не тільки…
Днями Ілля звернувся до журналістів на своїй сторінці у Facebook із закликом: «а давайте поговоримо про десакралізацію і свободу творчости?» Причиною стали закиди на адресу дизайнера, що мовляв, у своїх малюнках, які також використовують як прінти для футболок, недостатньо респекту до класиків, зокрема, до постаті Лесі Українки. Радіо Свобода відгукнулося на заклик художника.
– В чому Вас, власне, звинувачують? В тому, що Ви не маєте респекту, який би належало мати до класиків? В чому суть?
– Вся ця історія почалася 2012 року, коли я намалював Шевченка з мацаками Ктулху (вигадана істота-божество Ктулху, який живе на дні Тихого океану та може впливати на розум людини – ред.) і одразу пішла злива критики. Тому, що виявилося, що наше суспільство не готове сприймати наших класиків, оцей якийсь літературний канон, в нових образах і нових іпостасях. Це при тому, що суспільство намагається не відставати від сучасних тенденцій, у нас іде страшне відставання по культурній освіті і весь канон у нас складається тільки з забронзовілих імен, які дозволено подавати тільки в усталеному вигляді. При чому дуже часто цей вигляд позбавлений логіки і будь-які нападки на цей канон, люди починають сприймати як особисті нападки на себе! Коли намагаєшся пояснити, що не може бути такого поняття як захист честі і пам’яті якого-небудь класика, тому що ця людина померла 100-150 років тому, натомість люди на себе перебирають роль громадських адвокатів і вимагають кари для тих, хто сміє сприймати цей канон під інакшим кутом ніж вони. Це, власне, є прямий різновид цензури, який у суспільстві доволі усталився. І в принципі кожен митець, який намагався би працювати з цим каноном, він би на собі цю цензуру і пережив.
– Навесні у Відні я побувала на виставці «Я – крапля в океані». Там було безліч малюнків, картин, об’єктів, які також виходили за рамки цих канонів. Виставка мала великий розголос і успіх. Мені здавалося, що – після Майдану особливо – в Україні такий ось інший погляд на мистецтво дуже сприймається суспільством. На Вашій сторінці у Фейсбуці кількість фанів – понад 3 тисячі – також свідчить про неабияку цікавість до такого нового погляду. Чому ж саме зараз усе пішло в якийсь інший бік? Звідки з’явилася ця розгалуженість?
– Я би не сказав, що воно звідкись з’явилося, воно нікуди і не зникало. Історія з ламанням канону Шевченка почалася ще тоді, коли Юрій Мушкетик, якщо я не помиляюся, захищав свою шевченкознавчу працю, а потім Бузина, використавши цю працю як основу своєї книги «Вурдалак Тарас Шевченко», був тим самим Мушкетиком і «побитий».
Потім пішло ламання канону, коли світлої пам’яті Соломія Павличко припустила, що стосунки між Лесею Українкою і Ольгою Кобилянською були не зовсім такі, якими їх представляли раніше. І це знову ж таки викликало бурхливу реакцію суспільства. Як вона посміла? Точно так само, як Майдан своїм фактом не подолав корупцію і хамство, і жлобство, і тьму всіляких інших речей, проти яких він власне і боровся. Він зрушив ці глиби, але він їх не поборов, це неможливо зробити за кілька місяців. Точно так само Майдан не зміг вплинути і на нормальне, адекватне сприйняття різних поглядів на канон. І я не вбачаю у тому проблеми. Проблеми насправді починаються тоді, коли люди роблять собі особистих ворогів із тих, хто зазіхає на мистецьку інтерпретацію.
Фрик-кабаре Dakh Daughters у футболках із малюнками Іллі Стронґовського
Якщо повернутися до Шевченка, я цьогоріч об’їздив доволі багато музеїв краєзнавчих України і там з нагоди 200-річчя поета було багато шевченкіан. Там були роботи і дуже давні, антикварні, і сучасні. І всі вони були зроблені в дусі канону, але якщо придивитися, було зрозуміло, що в декого (не дуже вправного) Шевченко виглядав схожим на бульдога чи на робота, чи на кіборга, тому що йому забули промалювати очі і він мав такий трохи фантастичний вигляд. Але це при тому виставлялося в музеї і було частиною шевченкіани. Тобто в принципі вважалося, що пам’ять поета це не ображає. Якщо дати собі за мету більший відхід, уже починається протидія суспільства.
– Ви маєте на увазі, якраз того Шевченка з вусами-щупальцями восьминога, так?
– Я ж наполягаю: у мене не просто так приліплено, абищо до абичого! У мене є своя мистецька концепція, яку я почав потроху розвивати. Я об’єдную предмет культу українського літературознавчого канону, тобто найгучніші українські імена з об’єктами міфологічних культів різних народів і часів. То не є мацаки восьминога, то є відсування до образу божества Ктулху, його обличчя, воно завершується такими мацаками. Я тут просто все поєднав. Далі. Леся Українка не просто так!
– З рогами лося. Це ж має якийсь певний сенс?
– Це очевидно. По-перше, це ознака того, що вона самець. Тобто, роги не ростуть у самок у природі. А чому вона самець? А тому, що вона названа Франком єдиним мужчиною в українській літературі. І я це відображаю. Далі: роги є символом природньої сили, тваринних пристрастей, сексуальності, тобто всього того, в чому жінкам багато сотень років відмовляли в принципі. І авторка «Лісової пісні» з рогами, вона стає своїм власним персонажем. Вона долучається до того сонму, який вона вигадала в «Лісовій пісні». Тобто я просто наблизив авторку до персонажів «Лісової пісні». Зробив її міфологічною істотою. Згадайте, Деметру чи Артемиду, як вони всюди з’являлися з оленем.
– Мені відомо, що одним із наступних персонажів у Вас планується Ліна Костенко. Як Ви бачите її образ?
– Ліна Костенко… Я, чесно кажучи, почав думати у бік Вія. Тому що, якщо брати український міфологічний канон, який не пов’язаний з язичництвом, то саме образ Вія, оспіваний Гоголем, є найбільш страхітливим і масштабним для порівняння. Я думаю, що це буде пошук того образу відповідної міфологічної сили. І знову ж таки, відповідаючи на закиди, так, це допомагає популяризувати українську літературу. Я ж не працюю з людьми, я не малюю портрети конкретних людей, я малюю образи, оці самі забронзовілі образи, які у нас затверджені в каноні. Я не малюю Ліну Костенко як людину. Я малюю все те, що сконцентрувалося навколо неї і не дозволяє інтерпретувати її образ. Це не є карикатурою, це не є шаржем. Це є робота з трохи іншими матеріями. Тобто питанням мітологізації і десакралізації.
– Як Ви гадаєте, чи взагалі в сучасних українців достатньо почуття гумору, щоб не патетизувати мистецтво?
– Я думаю, що на це просто потрібен час. Точно так, як потрібен був час для суспільства, щоб воно трохи дозріло для другого Майдану. Кілька років, кілька гучних мистецьких проектів. Я ж не єдиний, хто працює на цьому мистецькому полі. Ви згадайте Шевченка-супермена, роботу Андрія Єрмоленка, Ольга Рейтер зі Львова склала чималу добірку сучасних інтерпретацій зображень класиків. Я там гублюся на тлі існуючої кількості робіт на цю тему. Нам усім треба трошки більше уваги до мистецтва і трошки більше часу для того, щоби такий підхід не сприймався як скандальний, не викликав якогось зайвого інтересу чи обурення, а ставав фактом роботи художника над поставленими ним собі завданнями.
