Белград – У першій половині дев’яностих років на території колишньої Югославії було, після Афганістану, найбільше біженців у світі. Етнічні чистки спершу проводили серби, згодом й хорвати та босняки. Новостворені держави після війн уклали мирні угоди й досягли домовленості про право біженців на повернення до колишніх домівок. Це право використала лише частина тих, що в час воєнних дій були змушені втікати з рідною краю.
Воєнні дії на території колишньої Югославії розпочалися навесні 1991 року. Вже в травні того ж року до Сербії прибули перші біженці – серби з східної Хорватії. Були це жінки з дітьми та люди похилого віку з прикордонних селищ. Вони стверджували, що хорватські сили готують атаку на сербські села, та що чоловіки залишилися захищати свої домівки. Всі висловлювали сподівання, що повернуться через кілька днів або кілька тижнів. Біженців влаштували в шкільних будинках, спортивних залах, на курортах, готелях.
До осені згаданого року бойові дії розширилися на велику частину території Хорватії. Із районів, де проходили бої, втікали й хорвати і серби: перші на території, контрольовані хорватськими силами, а серби до Сербії. За даними Міжнародного комітету Червоного Хреста, наприкінці першого року війни в Хорватії було 300 тисяч біженців, у Сербії 155, за кордоном ще сто тисяч.
У квітні наступного року почалася війна в Боснії і Герцеговині. Вже до літа свої домівки покинули понад півмільйона осіб, до кінця року – майже мільйон.
Нова хвиля біженців прибула до Сербії в 1995 році, коли хорватські сили відвоювали територію самопроголошеної Республіки Сербська Країна.
Серби шукали притулку не в Росії, а на Заході
Нарешті, навесні 1999 року кількасот тисяч етнічних албанців покинули Косово, втікаючи перед сербськими силами. Згодом, коли до провінції прибули миротворці, албанці повернулися, а щонайменше сто тисяч сербів покинули свої помешкання й прибули до Сербії.
Це суха статистика. А за цифрами – живі люди зі своїми переживаннями: дитинства в чужих хатах чи навіть в бараках, без іграшок й розваг; розірвані шлюби; непорозуміння й конфлікти в новому середовищі; психічні травми на все життя.
Що переживають люди, які змушені покинути свої домівки, які залишилися без майна й не знають, що несе їм завтрашній день? Міклош Біро, професор університету в Новому Саді, автор кількох книг та низки наукових праць про події й феномени дев’яностих років, зазначає: «Травматичним є вже самий факт, що людина стала біженцем або вигнанцем. Значною характеристикою всіх біженців та примусово переселених є те, що вони втратили безпеку свого дому. Своя хата споконвіку є надійним притулком, екзоскелетом (щитом), захистом. Дім дуже важливий для нормальної екзистенції людини, а коли залишиться без нього, вона перебуває в стані непевності й занепокоєння. Це є передумовою для стурбування, тривалого страху від майбутнього й постійного відчуття тривоги».
Значна частина біженців роз’їхалася по світу. Найбільше громадян колишньої Югославії влаштувалися в Німеччині, Австрії, Франції, країнах Скандинавії, Сполучених Штатах Америки й Канаді. Десятки тисяч опинилися в Південній Африці, Австралії та Новій Зеландії. Незважаючи на те, що Москва постійно надавала політичну підтримку Белградові, сербські біженці не шукали притулку в Росії, а лише на Заході.
Біженці у всіх країнах регіону були предметом маніпуляції. Оскільки повністю залежали від державних органів, вони беззастережно підтримували виконавчу владу країни в котрій опинилися. Через це часто виникали непорозуміння між біженцями та місцевим населенням в тих областях де вони тимчасово перебували. Власне, більшість біженців не повернулися до колишніх домівок ні в Хорватії ні в Боснії і Герцеговині. Адже, в згаданих країнах спалені та зруйновані сотки тисяч будинків, як в містах так і в селищах.
В’єтнамський та афганський синдроми
Хто раз був змушений почати нове життя – влаштувався на будь-яку роботу в новій батьківщині, або в іншій області своєї країни, хто побудував хату або здобув квартиру, хто одружився, чиї діти вчаться в новому середовищі й там здобули нові звички – такі не мріють про повернення на руїни та ще один новий початок.
Міжетнічні конфлікти залишили глибокі сліди. Більшість сербів більше не хоче жити в хорватських середовищах. Більшість мусульман не хоче бути меншиною там, де більшість населення становлять серби або хорвати...
Однак, не легко ані між своїми. Різні люди – різні ментальності. Біженці, котрі прибули до Сербії з гірських країв у сусідніх країнах, відрізняються від корінних жителів мовою, зокрема вимовою, звичками, традиціями, поведінкою. Вони, як правило, недовірливі й більш агресивні, оскільки зазнали немало лиха. Вони з упередженням ставляться до інших націй, тобто нацменшин. У тих, хто брав участь в бойових діях, часто є «в’єтнамський», чи то «афганський» синдром.
Непорозуміння виникають й через матеріальні причини. Місцеве населення іноді негативно ставиться до біженців тому, що вони отримують допомогу та певні пільги від держави. Отож, старожили упевнені, що їм жилося б краще, якщо не було б тих небажаних гостей. Професор із Сербії Міклош Біро, котрий досліджував різні аспекти біженського питання, каже: «На підставі нашого досвіду в Сербії, а він характерний для вбогих суспільств, й припускаю що схожа ситуація буде й в Україні, можу сказати, що середовище, в котрому є проблеми екзистенції, безробіття та обмежених ресурсів для функціонування економіки, сприймає біженців як конкуренцію. Після початкового етапу гуманного підходу люди сприймають їх як свого роду наїзників, як конкурентів, як небезпечний чинник. Виникають певні непорозуміння, опір, дискримінація коли йдеться про працевлаштування. Це сумний наслідок, який суперечить нашим гуманним ідеям про те, що треба дбати про тих людей».
Деякі біженці в час війни здобули чималий капітал. На торгівлі харчами, сигаретами, а також зброєю, тоді можна було неймовірно розбагатіти. Воєнні багачі згодом покупували велике майно в Сербії. Через кілька тисяч таких осіб корінні серби часто неприхильно ставляться до земляків, котрі свого часу прибули до Сербії з кількома сумками й голодними та переляканими дітьми. Це саме ставалося й у Хорватії та Боснії і Герцеговині. Слід сказати, що більшість біженців упродовж років бідували, працювали без робочих договорів та страхування, перепродавали різні товари на базарах, займалися контрабандою...
Діти легше пристосовуються до нового середовища
Сербів, котрі не народжені в Сербії, вже після кількох речень впізнають й розрізняють, чи прибули вони з Хорватії, чи з Боснії чи з Косова. Інакша лексика й вимова, інша дикція. Діти й онуки біженців пристосувалися без проблем. Ті, що в час війни були немовлятами або малолітніми, не обтяжуються згадками про рідний край. А ті, що народжені в Сербії, зовсім не дбають про батьківські чи дідівські емоції. Щоправда, більшість біженців із Хорватії використала право на подвійне громадянство, оскільки Хорватія є членом Євросоюзу.
У пресі свого часу часто цитували першокласницю з Мостара, котра написала: «Коли б я була невидимою, полетіла б до Мостара. Пішла б до батьківського дому й взяла свої речі. Більше від усього хотіла б побачити своїх подруг. Але, знаю що їх там більше немає». Аня Мастілович написала ці рядки 20 років тому, коли їй було сім років. Вона, як і більшість її ровесників, виросла далеко від рідного краю. Наш співрозмовник, професор Міклош Біро, уточнює: «Наш досвід й наші дослідження доводять, що діти легше витримують негаразди та швидше пристосовуються й не зазнають так багато травм, як дорослі, за винятком тих, в котрих була травма через смерть когось близького. А якщо не було травматичної втрати, зокрема втрати батьків, діти все легше витримують, вони стійкіші щодо цього виду стресу».
Незважаючи на міждержавні угоди про право біженців на повернення, більшість не повертається. Повертаються лише пенсіонери, люди похилого віку та тимчасово ті, яким потрібно полагодити справи з майном, робочим стажем, спадщиною... Повернення рідко буває приємним: немає друзів, немає знайомих, а якщо й зустрінуться, то не дуже охочі до розмов з тими, хто свого часу опинився по той бік барикад, відносно фронту.
Звучить цинічно, але на підставі 20-річного досвіду можна зробити висновок, що з-поміж балканських біженців найкраще було тим, хто виїхав за кордон, чим дальше від рідного краю.
