(Рубрика «Точка зору»)
Призначення керівників силових відомств у Донецької області викликають сумніви щодо щирості намірів нової української влади стосовно побудови справді демократичної України.
В умовах постреволюційної політичної кризи в державі, агресії, що посилюється з боку сусідньої Росії, а також саботажу дій центральної влади в традиційно «проблемних» регіонах півдня і сходу країни на перший план у справі стабілізації поточної ситуації виходить упорядковування діяльності правоохоронних структур. І це абсолютно природньо – саме ці кадри сьогодні вирішують якщо не все, то дуже багато.
І що ж ми бачимо наразі?
Півтора тижня тому в одному зі своїх блогів я поділився з читачами особистими застереженнями про те, що нова влада зливає перші перемоги антикримінальної революції українського народу. Як лише один із аргументів я навів факт призначення на посаду нового начальника УВС у Дніпропетровської області Георгія Гогуадзе – члена Партії регіонів із вельми сумнівною репутацією. Подальша кадрова політика нової влади тільки підтвердила мої побоювання. Принаймні, в тому, що стосується Донецької області.
«Шестірка» Донецького клану за кермом обласної міліції
Новина про те, що новим головою міліції Донецької області Аваков призначив Костянтина Пожидаєва, привела у справжній шок місцевих правозахисників, журналістів-криміналістів і ветеранів правоохоронних органів. З довідки, що поширена у ЗМІ, відомо, що Пожидаєв Костянтин Миколайович в 1993 році почав службу в органах внутрішніх справ на посаді опера в УВС Донецької області і надалі працював на різних посадах у Донецькому відділі УБОЗ, а також в УБОЗ області. У січні 2007 року Пожидаєв обійняв крісло першого заступника начальника ГУМВС України в Донецької області – начальника УБОЗ. У липні 2011 року, ще при «макіївському» міністрові МВС Могильові, він був призначений уже начальником обласної міліції на Кіровоградщині.
Набагато цікавіше виглядає неофіційна частина біографії новопризначеного начальника міліції Донецької області. Мало кому відомо, що після Помаранчевої революції, на початку 2005 року Пожидаєв раптово залишив крісло заступника начальника обласного УБОЗ і очолив службу безпеки ахметовського ДТЕК. До речі, приблизно у той же час керівником департаменту з безпеки ахметовського СКМ стає колишній глава Донецької обласної міліції і також виходець із УБОЗу Володимир Малишев, якого пізніше, у 2006 році Партія регіонів відряджає до парламенту, та ще і пролобіює на пост глави підкомітету Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення і парламентського контролю за діяльністю органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.
Так от, Костянтин Пожидаєв – стовідсотковий ставленик так званого Донецького клану, особисто відданий Ахметову та його оточенню ще від часів «буремних» дев’яностих. Від своїх джерел у середовищі колишніх убозівців (що побажали й сьогодні залишитися неназваними) мені неодноразово доводилося чути про те, що Пожидаєв перебував на постійній платні у відомих усьому Донецьку «авторитетів» Михайла Ляшка та Гиві Немсадзе. Мовляв, ті постійно залишалися чистими перед законом завдяки своєчасній інформації, якою їх щедро забезпечував високопосадовий борець із організованою злочинністю Пожидаєв.
Варто згадати і про те, що потерпіли від жорстокості банди «чорних ріелтерів» Ніфонтова, яка тероризувала Донецьку область у другій половині 2000-х років, в один голос запевняли, що злочинців «кришує» керівництво донецького УБОЗу. У ту пору його очолював саме Костянтин Пожидаєв.
Відзначу також, що Пожидаєва повернули в органи внутрішніх справ на початку 2007 року. До того часу Донецький клан майже повністю оговтався від поразки в 2004 році і зумів домовитися з президентом Ющенком. І одним із симптомів цього є те, що гучна справа організованого злочинного угруповання Немсадзе нишком почала розвалюватися в донецьких судах саме у 2007 році.
Охоронець бізнесу олігархів як правоохоронець громадян
Відразу ж услід за новиною про нове місце роботи Пожидаєва, громадськість сповістили про призначення на посаду голови Управління СБУ в Донецькій області Валерія Іванова, який у минулому служив у цьому ж самому відомстві, але на посаді заступника начальника.
Дані офіційної біографії нового голови донецьких «чекістів», розтиражовані у мас-медіа, ще більше скупі на подробиці, ніж стосовно його колеги з суміжного силового відомства. Більш того, багато хто в Донецьку досі впевнений, що це той самий Іванов, який очолював СБУ в Донецької області пару-трійку років тому. Розвінчаю цей міф – вони однофамільці. Ім’я колишнього голови – Олександр.
Валерій Іванов – представник старої радянської школи КДБ. У Службі безпеки України він працював ще заступником голови СБУ в Донецькій області Миколи Любімова і до цього часу багато років був на пенсії. Виникає резонне запитання: навіщо Турчинову знадобилося діставати з нафталіну 65-річного дідуся, та ще і призначати його на таку відповідальну посаду?
Відповідь проста: це знадобилося зовсім не Турчинову, а новому губернаторові Донецької області Сергію Таруті. Річ у тому, що досьогодні Валерій Юрійович Іванов вірою і правдою служив у службі безпеки у структурах корпорації «Індустріальний союз Донбасу», виконавчим директором і співвласником якої до найостаннішого часу був новий голова Донецької ОДА. До речі, в одному з останніх коментарів пресі, Тарута обмовився, що це саме він ініціював заміну керівників МВС і СБУ в Донецькій області.
Не сам Баганець, а лише його заступник
Про того, хто прийде на зміну звільненому прокуророві Донецької області Олегу Сюсяйлу, офіційно досі не оголошували. Однак, днями у ЗМІ з’явилася інформація про те, що йдеться про екс-прокурора Донецької області, який до недавнього часу був адвокатом Юрія Луценка, – Олексій Баганець. Проте, сам Баганець у телефонній розмові з автором цієї статті спростував таку інформацію. У той же час, за інформацією моїх джерел у правоохоронному середовищі, керівник Донецької обласної прокуратури дійсно призначений.
Ним став Микола Франтовський, який був заступником згаданого прокурора Баганця за часів перебуванні того головним прокурором Донеччини. Проте, гість з Дніпропетровщини пробув на цій посаді недовгий час і нічим не запам’ятався не лише жителям області, але й журналістам. Головним чином, Микола Франтовський відомий як прокурор Волинської і Житомирської областей та заступник прокурора Дніпропетровської області.
Якщо вірити ЗМІ, репутація нового головного законника Донецької області також вельми сумнівна. Його називають вихідцем із «сім’ї» трагічно загиблого (нібито застреленого унаслідок нещасного випадку) у 2008 році прокурора Дніпропетровщини Володимира Шуби. Дружина Франтовського – Тетяна, за станом на 2009 рік, була суддею Дніпропетровського апеляційного суду. Журналісти також називають Франтовського «заступником хижацької вирубки лісів» на Житомирщині і дуже заможною людиною. Мовляв, у рідному Дніпропетровську Франтовському досі згадують шикарне весілля, яке прокурор влаштував для своєї дочки Юлії.
Враховуючи особливості біографії Франтовського, наважусь передбачити, навіщо він знадобився Рінату Ахметову і Сергію Таруті. Адже подібних правоохоронців дуже легко тримати на гачку, полагоджуючи через них свої справи.
Втім, не факт, що Франтовський довго сидітиме у своєму кріслі. Відома донецька правозахисниця Наталія Кашкевич розповіла мені, що на своє старе місце всіма правдами і кривдами прагне повернутися недавно звільнений прокурор Донецької області Сюсяйло, відомий в Донецьку як людина, що особисто віддана Ахметову. Подібних випадків, коли на нове місце спочатку ставили більш компромісну для нової влади, «недонецьку» фігуру, а пізніше замінювали на «свого», в історії Донецької області періоду 2004-2007 років досить багато.
Коли не вчать навіть свої помилки
Взагалі, сьогоднішня кадрова політика неймовірно нагадує ту, що відбувалася на Донеччині після Помаранчевої революції. Щоправда, у її найгіршій реінкарнації.
По-перше, тоді, як і зараз, центральне керівництво країни «шукає компроміси» зі владою на місцях, – щоб не розлючувати останніх в умовах політичної нестабільності. По-друге, нові лідери держави, схоже, не забувають мимохідь набивати власні кишені.
Відомий кримінальний журналіст Володимир Бойко в коментарі авторові цієї статті поділився своїм власним баченням щодо неадекватної кадрової політики нової влади.
«Створюється стійке враження, що Аваков і компанія, роздаючи сьогодні посади направо й наліво, просто «заробляють» гроші на передвиборчі кампанії кандидатів у президенти від опозиції. Системний розпродаж постів у своєму відомстві упровадив екс-міністр МВС і сьогоднішній опозиціонер Юрій Луценко. Так, хабарі і підкилимні домовленості траплялися і до нього, але поставив цю справу на конвеєр саме Луценко. Саме за його часів однією з основних статей поповнення «бюджету» владної верхівки став продаж посад. Причому мені відомо, що нинішня влада не гидує подоїти навіть той же «Беркут», який непогано розжився грошима за останні декілька місяців силового протистояння. Такою ціною сьогодні криваві кати уникають покарання: когось «переатестовують», а хтось і зовсім змився до Криму та далі – на заробітки до Путіна», – розповів Бойко.
Якщо навіть частина з вищесказаного правда, то вкрай необхідно визнати, що нові лідери так і не доросли до Майдану. Вони, як і раніше, не навчилися бути вдячними і служити своєму народові. Вони так і не зрозуміли, що «донецьку» гідру не перемогти, позбавивши її декількох щупалець. Нагадаю, що Янукович, Пшонка, Захарченко, Клименко, Якименко та інші досі не засуджені і становлять загрозу для українського народу.
Повернувшись до України, вони легко відновлять старі схеми, які для них прибережуть ахметови і тарути. Про це все говорить досвід української історії зразка 2004-2010 років.
До речі, відповідальність за втечу опальних представників Донецького клану за кордон теж лежить цілком і повністю на новій владі.
P.S У той час, коли писалась ця стаття, на сайті «Остров» з’явилася інформація, із посиланням на власні джерела, що на посаду прокурора Донецької області розглядався Микола Франтовський, але ця кандидатура не пройшла. Що ж, найближчий час покаже.
Артем Фурманюк – журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
