Лондон – Європейці президентами не дуже захоплюються. На відміну від США, в європейських країнах глави держав мають обмежену владу.
У країнах ЄС переважають політичні системи, в яких головну роль відіграють парламенти та глави урядів, і це стосується навіть держав, у яких збереглися монархії.
«Я не думаю, що я сентиментально налаштований щодо монархії, але вважаю, що вона дуже добре спрацьовує на практиці. Це не єдина система, яка могла би спрацьовувати, але ця виконує свою функцію... Вони (монархи) нагадують політичним діячам, що в країні є щось набагато важливіше, ніж вони, і політики змушені усвідомлювати, що в державі є щось постійне, у той час, як політики – тимчасові», – пояснює колишній провідний член британської Консервативної партії і депутат парламенту Майкл Портілло про британську монархію.
Подібні політичні системи: з монархом, але із прем’єр-міністром як фактичним керівником держави зберігаються і непогано функціонують у низці європейських держав: у Голландії, Данії, Іспанії, Люксембурзі, Норвегії, Швеції.
Попри архаїзм саме безпрезидентські монархії – серед найстабільніших і найблагополучніших країн світу.
Французький виняток
Але одна з провідних європейських країн, яка вважає себе історичною колискою народовладдя – Франція – зараз має президента з найширшими повноваженнями у порівнянні з іншими європейськими главами держав.
Повоєнний лідер Франції і один з засновників теперішньої президентської системи правління країни Шарль де Ґолль наголошував, що глава французької держави повинен бути втіленням «духу нації» як для своєї країни так і представляти той дух зовнішньому світу.
Попри широкі повноваження головнокомандувача збройними силами і представника на міжнародній арені, французький глава держави усе ж обмежений парламентом, коли йдеться про призначення прем’єр-міністра і розпуску уряду.
Ієн Бонд, який очолює дослідження міжнародної політики у лондонському аналітичному Центрі європейських реформ (Centre for European Reform) зазначає: «Франція зараз переживає економічно скрутний період, але система (напівпрезидентська) досі спрацьовує у Франції добре. А є країни з сиволічним президентом, як Італія, наприклад, де система не функціонує взагалі. Отже, це питання складне. Які ознаки систем, що спрацьовують добре? Перше – це існування стримувань і противаг для кожної з гілок влади, але не треба доводити усе до ситуації, в якій ніхто не може нічого зробити, не домовившись з усіма. Навіть у німецькій системі канцлер може схвалювати рішення без постійного озирання на парламент. Отже, назагал я би сказав, що протистояння президента і парламенту – це погано. Ті системи, де дві гілки вимушені конфліктувати, майже ніколи не спрацьовують, і система, в якій президент може диктувати парламенту, також не дуже добре працює».
Хто знає президента Німеччини?
Сусідню з Францією Німеччину називають економічним локомотивом європейського континенту і фінансові можливості Берліна, звичайно ж, додають їй міжнародної ваги.
Президент у Німеччині є, але більше людей у світі знають Анґелу Меркель, яка однозначно є і керівником, і фактично символом Німеччини, хоча теоретично її посада федерального канцлера є другою за рангом.
Йоахім Ґаук – президент Німеччини і офіційний глава німецької держави, проте його повноваження настільки символічні, що ім’я німецького президента у світі знають значно менше.
Аналітик британського Chatham House Орися Луцевич із української перспективи приглядається саме до німецького зразка.
«Я думаю, що на даному етапі політичного розвитку, коли культура досягнення компромісів і дотримання домовленостей не зовсім прижилася, Україні було б непогано мати німецьку модель, де в принципі парламент буде формувати уряд. Напевне в Україні це би були частіше коаліційні уряди. Ті чотири українскі політичні сили, вони, напевне, і відображають політикум. Тому німецька модель могла би бути зовсім непоганою для України», – сказала Орися Луцевич у розмові з Радіо Свобода.
Майже у відповідь на це інший лондонський політолог Ієн Бонд із Центру європейських реформ застерігає, що сама лише політична модель не обов’язково гарантує відповідні результати для кожної країни.
Система – не найголовніше
Ієн Бонд наголошує на тому, що ефективність законотворчості і державного управління забезпечують не лише політичні системи.
«Мені здається, що на верхівці списку умов, які змушують систему працювати, опиняється повага до закону, – зазначає він. – Італійську і німецьку систему відрізняє не кількість повноважень президента. У тих двох країнах президенти більш-менш символічні. Але факт полягає у тому, що в німецькій системі, коли останнього президента впіймали на фінансових порушеннях, він був душе швидко змушений подати у відставку. Коли німецького міністра оборони впіймали на плагіаті у його докторській дисертації, він також був змушений подати у відставку. А в Італії прем’єр-міністром був Сильвіо Брлусконі, який насміхався з закону. Його неодноразово звинувачували у порушеннях, а він переписував закони, щоб уникати відповідальності. І погляньте на італійську систему. Починати треба з поваги до закону і треба, щоб закон діяв на усіх рівнях суспільства. Якщо хтось зробив щось незаконне, має бути можливість притягти його до відповідальності. Якщо депутат Верховної Ради скоїть щось погане, його за це треба судити. Я і багато у Євросоюзі не впевнені, що в Україні це працює і саме з цього усе почалося: однією з передумов для угоди ЄС про асоціацію з Україною було подолання проблеми вибіркового судочинства».
У країнах ЄС переважають політичні системи, в яких головну роль відіграють парламенти та глави урядів, і це стосується навіть держав, у яких збереглися монархії.
«Я не думаю, що я сентиментально налаштований щодо монархії, але вважаю, що вона дуже добре спрацьовує на практиці. Це не єдина система, яка могла би спрацьовувати, але ця виконує свою функцію... Вони (монархи) нагадують політичним діячам, що в країні є щось набагато важливіше, ніж вони, і політики змушені усвідомлювати, що в державі є щось постійне, у той час, як політики – тимчасові», – пояснює колишній провідний член британської Консервативної партії і депутат парламенту Майкл Портілло про британську монархію.
Подібні політичні системи: з монархом, але із прем’єр-міністром як фактичним керівником держави зберігаються і непогано функціонують у низці європейських держав: у Голландії, Данії, Іспанії, Люксембурзі, Норвегії, Швеції.
Попри архаїзм саме безпрезидентські монархії – серед найстабільніших і найблагополучніших країн світу.
Французький виняток
Але одна з провідних європейських країн, яка вважає себе історичною колискою народовладдя – Франція – зараз має президента з найширшими повноваженнями у порівнянні з іншими європейськими главами держав.
Повоєнний лідер Франції і один з засновників теперішньої президентської системи правління країни Шарль де Ґолль наголошував, що глава французької держави повинен бути втіленням «духу нації» як для своєї країни так і представляти той дух зовнішньому світу.
Попри широкі повноваження головнокомандувача збройними силами і представника на міжнародній арені, французький глава держави усе ж обмежений парламентом, коли йдеться про призначення прем’єр-міністра і розпуску уряду.
Ієн Бонд, який очолює дослідження міжнародної політики у лондонському аналітичному Центрі європейських реформ (Centre for European Reform) зазначає: «Франція зараз переживає економічно скрутний період, але система (напівпрезидентська) досі спрацьовує у Франції добре. А є країни з сиволічним президентом, як Італія, наприклад, де система не функціонує взагалі. Отже, це питання складне. Які ознаки систем, що спрацьовують добре? Перше – це існування стримувань і противаг для кожної з гілок влади, але не треба доводити усе до ситуації, в якій ніхто не може нічого зробити, не домовившись з усіма. Навіть у німецькій системі канцлер може схвалювати рішення без постійного озирання на парламент. Отже, назагал я би сказав, що протистояння президента і парламенту – це погано. Ті системи, де дві гілки вимушені конфліктувати, майже ніколи не спрацьовують, і система, в якій президент може диктувати парламенту, також не дуже добре працює».
Хто знає президента Німеччини?
Сусідню з Францією Німеччину називають економічним локомотивом європейського континенту і фінансові можливості Берліна, звичайно ж, додають їй міжнародної ваги.
Президент у Німеччині є, але більше людей у світі знають Анґелу Меркель, яка однозначно є і керівником, і фактично символом Німеччини, хоча теоретично її посада федерального канцлера є другою за рангом.
Йоахім Ґаук – президент Німеччини і офіційний глава німецької держави, проте його повноваження настільки символічні, що ім’я німецького президента у світі знають значно менше.
Аналітик британського Chatham House Орися Луцевич із української перспективи приглядається саме до німецького зразка.
Німецька модель могла би бути зовсім непоганою для УкраїниОрися Луцевич
Майже у відповідь на це інший лондонський політолог Ієн Бонд із Центру європейських реформ застерігає, що сама лише політична модель не обов’язково гарантує відповідні результати для кожної країни.
Система – не найголовніше
Ієн Бонд наголошує на тому, що ефективність законотворчості і державного управління забезпечують не лише політичні системи.
«Мені здається, що на верхівці списку умов, які змушують систему працювати, опиняється повага до закону, – зазначає він. – Італійську і німецьку систему відрізняє не кількість повноважень президента. У тих двох країнах президенти більш-менш символічні. Але факт полягає у тому, що в німецькій системі, коли останнього президента впіймали на фінансових порушеннях, він був душе швидко змушений подати у відставку. Коли німецького міністра оборони впіймали на плагіаті у його докторській дисертації, він також був змушений подати у відставку. А в Італії прем’єр-міністром був Сильвіо Брлусконі, який насміхався з закону. Його неодноразово звинувачували у порушеннях, а він переписував закони, щоб уникати відповідальності. І погляньте на італійську систему. Починати треба з поваги до закону і треба, щоб закон діяв на усіх рівнях суспільства. Якщо хтось зробив щось незаконне, має бути можливість притягти його до відповідальності. Якщо депутат Верховної Ради скоїть щось погане, його за це треба судити. Я і багато у Євросоюзі не впевнені, що в Україні це працює і саме з цього усе почалося: однією з передумов для угоди ЄС про асоціацію з Україною було подолання проблеми вибіркового судочинства».
