Львів – Від хати до хати йде коляда українськими містами і селами. Колядують дорослі і діти. Протягом століть кожен український регіон вносив у коляду свою говірку, побут, а кожна доба ще й долучала елементи сучасності. Послухати архаїчні і церковні колядки Галичини, Гуцульщини, Закарпаття, Полісся, Східної України можна буде у Львові від 7 до 29 січня на традиційному різдвяному фестивалі «Велика коляда».
У давніх колядках народ возвеличував добробут і врожайність, злагоду і щастя в родині, тобто те, про що мріяв, як писав письменник Іван Франко.
Колядки – це дуже давня спільнослов’янська передхристиянська традиція, пов’язана з відзначенням сонцестояння. В Україні дуже добре збереглась традиція колядування і щедрування. Вирізняється вона схожим репертуаром в усіх українських регіонах, розповів Радіо Свобода доктор філологічних наук, професор Роман Кирчів. А це є свідченням того, що український народ на етнічному просторі був єдиним.
«Найкраще давня верства коляди збереглась на Поліссі і в Карпатах. А дослідження фольклору розпочалось на початку ХІХ століття. У той час виринають колядки, як регіональне явище культури, традиції побутової культури, народної мови і слова, з народними звичаями. Колядування привернуло увагу дослідників. Багато зробив для дослідження народного колядування, чи не найбільше з усіх, гурток отця Маркіяна Шашкевича «Руська трійця», який заклав фонд самих текстів народних колядок і щедрівок», – каже професор.
Завдяки цьому, на сьогодні Україна має величезну збірку колядок і щедрівок, як народних, так і церковних. Поетика колядок, зазначає професор Роман Кирчів, однакова у всій Україні – це десятискладовий вірш, рефренна будова на кшталт «Ой, дай Боже», а ще схожа архаїчна мелодика давніх колядок.
«Загалом, це поважні пісні, дуже урочисті, своєрідний гімн, що прославляє природу, достаток. Співали колядки господареві і господині, дівчині, щоб була щаслива і знайшла пару, хлопцеві, який прославлявся як лицар на коні. У колядках відтворювались важливі події з життя людей. Кожна доба долучала своє», – наголошує роман Кирчів.
Церковні колядки витіснили давні
У 1790 році монахи-василіяни Української греко-католицької церкви видали у Почаївській лаврі «Богогласник», збірку українських релігійних пісень, з гарними мелодіями і значно простішими для виконання текстами колядок, ніж давні народні. У «Богогласник» увійшли такі колядки, як «Бог предвічний народився», «Новая радість»,«Небо і земля».
Вже у ХХ столітті церковні колядки увійшли в обіг, окрім архаїчних. Спершу церква оголосила давні колядки поганськими і навіть забороняла гуцулам їх виконувати, що спричинило спротив серед людей. Однак митрополит УГКЦ Андрей Шептицький захистив фольклор, назвавши давні колядки українською культурою, що свідчить про високу релігійність народу. У церкві колядували лише церковні колядки і з часом вони все більше витісняли архаїчні, фольклоризувалися. Народ використовував мелодії відомих колядок, додавав нові образи.
З давен в Україні колядували діти і дорослі. До 1939 року в Галичині колядники збирали гроші на добрі справи – на церкву, школу, лікарню, «Просвіту». Етнографи розповідають, що колядники дотримувались посту. Обов’язково перед колядою сповідались. Ніхто не вживав алкоголю, колядуючи. Це не було прийнято, бо колядування вважалося сакральним співом. Тому з гріхами колядувати не годилось.
Традиція святкування Різдва, коляда у Західній Україні не переривались навіть за радянської влади, в роки заборони віри. Значення традиційності є неоціненним для народу, бо люди, колядуючи, несли радість народження Христа, вселяли надію у серця інших, а ще, за словами професора Романа Кирчіва, коляда об’єднувала людей у громаду духовноспоріднених осіб. Колядники почувались спільнотою, дисциплінованою і відповідальною. Власне тому і боялась коляди радянська влада, щоб люди не єднались у вірі і правді. Втім бажання українців зберегти традицію, вшановувати Різдво було значно сильнішим за будь-які заборони і погрози.
