Різдво – день не лише для колядок і родинних зустрічей, але й для вертепу – особливого театрального дійства зі своєю багаторічною історією. Згуртуватися довкола дива – мета будь-якого різдвяного вертепу. Священнослужителі розповідають: театральне дійство, засноване на темі народження Ісуса, притаманне багатьом народам, кожний із яких привносить в атмосферу вертепу щось особливе. Кореспондент Радіо Свобода розбирався, яким є український народний вертеп, зокрема й сучасний.
«Нова радость стала, яко в небе хвала, звезда ясна светла вассияла,
Пастушки с ягнятками идут пред милым детятком
На колени упадая – Христа прославляя»
Харківський лялькар Валерій Дзех зі своїми маріонетками переповідає давню історію народження Христа. Його вправні пальці смикають за спеціальні мотузки – і черговий біблійний герой долучається до відтворення давніх подій у Віфлеємі.
«Шедше трое цари во свои во страны Христа славасловят, на веки хвалити», – першими до маленького Ісуса зі східних країн прийшли на уклін троє мудреців.
Актор Малого театру маріонеток Валерій Дзех в цій виставі – оповідач-імпровізатор, тому перед початком дійства він не знає, як розвиватиметься різдвяна історія. «Весь текст, який я говорю зі сцени, виходить зсередини мене. Я вважаю за потрібне додати те чи інше слово, додаю. Під час вистави керуюсь тим, що відбувається тут, де живуть ляльки. Передусім мені хочеться поговорити з особистістю людини. Я не знаю, як складатиметься наступна вистава чи як буде наступного року, проте сьогодні хочу звертатися до світогляду людини, з її внутрішнім світом», – каже актор Валерій Дзех.
Вертеп від Валерія Дзеха не назвеш народною ляльковою виставою про різдвяне диво – тут не лунають традиційні колядки й віншування. Вертепні герої говорять церковнослов’янською мовою, що зовсім не притаманне таким спектаклям, – церковною старослов’янською у вертепах могли промовляти лише божественні персонажі, на кшталт янгола.
«Тут у виставі немає жодного народу. Якщо заглибитися, тут усвідомлено немає пісень, аби не звертатися до якогось певного народу. Бо Ісус Христос народжувався для всіх», – пояснює задум автор сценарію і актор Валерій Дзех.
Вертеп бурсаків міг тривати аж вісім годин
Вертепи під час різдвяних свят – це мультикультурне явище. Але мова, традиції та світосприйняття людей із тієї чи іншої країни додають таким народним дійствам відчуття ідентичності нації, вони мають свої релігійні й фольклорні витоки.
«Якраз вертеп у своїй сутності у чомусь відображає дуже християнську тенденцію – згуртувати всі народи довкола одного чуда, довкола христових ясел, – говорить архієпископ Харківський і Полтавський української Автокефальної православної церкви Ігор Ісіченко. – У всякому разі, європейська давня легенда розповідає про те, нібито першим спорудив шопку для неосвічених земляків святий Франциск Асійський. Називають навіть 1223 рік, коли це начебто було зроблено, щоб люди спостерігаючи за фігурами вертепу, розмірковували про чудо народження Христа».
Віфлеєм, шопка, батлейка, вертеп — ці назви різдвяних вистав споріднені, тому що в барокову епоху так називали дійство за євангельською історією румуни, поляки, білоруси та українці.
«Вертеп виростає із традиції різдвяної драми, вельми розвинутої в Європі ще у часи Середньовіччя й адаптованою українською культурою завдяки Києво-Могилянській колегії, згодом академії», – каже архієпископ УАПЦ, який досліджує історію української літератури та церкви.
Перші вертепи влаштовували бурсаки та мандрівні дяки ще до заснування просвітником і священнослужителем Петром Могилою колегії. Щоб поставити «Різдвяну драму» Димитрія Ростовського, вся київська бурса готувалась два-три місяці. Їхній вертеп міг тривати аж вісім годин!
За словами священнослужителя Ігоря Ісіченка, такий вертеп вільно проіснував у Києві до середини 18-го століття, коли вийшли перші накази царату про заборону українськомовних книжок, українських недільних шкіл, зрештою – проведення сценічних вистав.
«Хіба русифікація – це лише мовна проблема? Ні. Якраз це і було елементом позбавлення української народної культури, рис власної ідентичності – всього того, що й відрізняло її від російської культури. І, звичайно, вони намагалися відірвати українську культуру від Європи», – переконаний Ігор Ісіченко.
Але різдвяні забави було не зупинити. Попри численні імператорські заборони, українська молодь – бурсаки, студенти Київщини, Чернігівщини, Полтавщини й Харківщини – розігрували веселі різдвяні сценки на ярмарках, площах і вулицях міст і сіл, аби і народження Христа прославити, і копієчку собі заробити. Не дарма ж після оповіді вертепників до глядачів виходить міхоноша!
Вертеп розігрувався як аматорськими вуличними театрами, так і лялькарем, тобто людиною з хистом до водіння маріонеток. Головне – у цієї людини мав бути спеціальний переносний ящик із рухомими героями віфлеємської історії.
Валіза, в якій сплять вертепні ляльки
Класична вертепна скринька схожа на хатку з двома поверхами, які за християнською традицією трактувалися як «небо і земля». На горішньому майданчику розігрувалися тільки події різдвяної ночі зі сповіщенням янгола про народження сина Божого. А на нижньому – втілювали сатирично-побутову інтермедію, де поряд із царем Іродом можна було побачити персонажів із сьогодення села, міста і країни – жида, москаля, солдата, поляка, селянина, запорожця, цигана, смерті, чорта. На зміст інтермедії, як правило, впливали взаємини між людьми та громадсько-політична ситуація в країні.
«Ось валіза, в якій сплять, а лялькарі так звикли називати свій інструмент. Вони ставляться до ляльок, як до живих. Так-от, вони сплять тут і чекають своєї наступної вистави. Перше, що я дістаю, – учасників сцени побиття малюків у Віфлеємі. Тут у нас червоні нитки і на них підв’язані біленькі ляльки, загорнуті в білі пелюшки малюки. А це у нас янголя», – Валерій Дзех показує свій вертеп, який створював разом із художницею під творчим псевдо Кіра.
Валерій, як і його попередники лялькарі, усіма дійовими особами керує сам. Він однак не ховається від глядача, як це робили раніше. Його вертепна скриня зроблена із скла й дерева – конструкція, стилізована під храм, хоча деяким глядачам здається, що ця скринька схожа на різдвяну ялинку.
У лялькової скрині – три яруси. Перший – найширший, туди, в пекло (хоч актор і не любить вживати це поняття) потрапляє покараний цар Ірод. Верхній ярус – найменший, там родина, яка немов споглядає за вертепним дійством. Сама вистава триває на середньому майданчику вертепної скриньки Валерія Дзеха.
Говорячи про своє відчуття Різдва в дитинстві, 27-річний актор Валерій Дзех каже: «Можу пригадати хіба що радянський дитсадок з відповідними новорічними ранками, а вертеп уперше десь побачив на картинках у книжці».
Радянські кінохроніки звинувачували священиків у брехні
«Вертеп у нашому дитинстві, як у будь-якому радянському, російському (зверніть увагу) дискурсі, вважався словом лайливим. Словом Вертеп називали бардак, непорядок, занадто вільне поводження, із таким розумінням слова ми зростали. Вчителі, коли лаялися, казали: мовляв, що ви тут вертеп влаштували», – про маніпуляції з назвою вуличного різдвяного дійства розповідає письменник Дмитро Капранов, багаторічний учасник зіркового українського вертепу.
Взагалі слово вертеп запозичене зі старослов’янської мови й означає печеру, ущелину. Себто у печері знайшли прихисток Йосип із Марією, і там у яслах поряд із худобою народився Ісус.
За радянських часів в дні різдвяних свят за наказом місцевих органів компартії вчителі мусили особливо ретельно пильнувати за тими, хто прямував до церкви: чи не беруть батьки з собою до храму дітей, чи ніхто не надумав заколядувати. На всю катушку (у прямому сенсі слова «катушка» – на яку скручувалася кінострічка) працювала совєтська кінопропаганда за часів Хрущова і Брежнєва.
«Священослужителі брехали людям. Безупинно твердять: «Вірте в дива Господні!», – йшлося у документальному фільмі початку 60-х років, присвяченому семінаристу, що кинув навчання нібито через те, що збагнув, де треба шукати порятунку душі – у праці і комунізмі.
Документалісти показували священиків, які зневірилися у Богові, і вихвалялися тим, що люди в священицькому облаченні пристали до ідеології Леніна і комуністичної партії, а балалайники співали таких частівок:
«Нынче в селах богомольцы – батюшки,
В храм не ходят комсомольцы – матушки.
Оп ребята мне потрибен – батюшки,
Мне ведь трактор не молебен – матушки».
У 50-80-х роках минулого століття вертеп був виключно підпільним – так, наприклад, різдвяні вистави у Києві та Львові грали серед дисидентів. Щоправда, дисидентські вертепи дещо відрізнялись від звичних сучасних, оскільки поєднували елементи Різдвяного вертепу з Маланкою (тобто водіння кози) та Щедрим вечором.
Відтак веселою й гамірною ватагою, до якої входили педагог і літературний критик Володимир Іванишин, Марія Антонів, Марія Ковальська, Ярослав Мацелюх, учителька Любомира Попадюк, художник Богдан Сорока із дружиною Любою, Микола Білоус Євген Сверстюк, Василь Стус та інші, вирушали вулицями Києва та Львова у новорічну ніч, щоб менше наражатися на переслідування владою.
1972 року з січневогоспецповідомлення КДБ УРСР першому секретарю ЦК КПУ Петрові Шелесту рік стає зрозуміло, що за всіма учасниками вертепу й колядувань у Києві та Львові стежили агенти.
12 січня 1972 року після обшуків за гратами опинилися лідери дисидентів – Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Зіновія Франко, Леонід Селезненко, Леонід Плющ – 19 учасників тогорічної різдвяної коляди і вертепу Києва та Львова. Їх залякували розстрілом, тортурами, психлікарнями, погрожували завдати шкоди рідним. Декого навіть обвинувачували у шпигунстві, використовуючи свідчення громадянина Бельгії – студента українського походження Ярослава Добоша.
Оселі вбирайте та все прапорами – з радянських колядок
Проте звичайним жителям радянської України преса і політагітація подавала хіба що нові традиції так званого комсомольського Різдва.
«Добрий вечір тобі, вільний пролетарю.
Радуйся, ой, радуйся, земле,
Світ новий народився.
Застилайте ж столи та все килимами,
Оселі вбирайте та все прапорами.
Гей, пісні складайте, волю величайте,
Бо прийдуть до тебе твої свята в гості.
Що першеє свято – першого повстання,
Першого повстання ще й свято Тараса.
А другеє свято – то Першого Травня,
Свято робітниче, всесвітнє, весняне.
А що третє свято – Червоного Жовтня,
Червоного Жовтня,
Коли пута впали ради понастали».
Такі червоні колядки політгрупорги, керівники сільських клубів, вчителі поширювали поміж людей, а тексти атеїстичних віншувань друкували в Червоному пісеннику та Великому співанику.
Дмитро Капранов згадує: у 70-х роках, попри антирелігійну кампанію, навіть секретарі райкомів з його містечка Очакова, що в Миколаївській області, не цуралися носити своїм кумам вечерю.
«6-го числа йде другий секретар райкому з жінкою, а назустріч – головний лікар із дружиною, в обох у руках – вузлики, несуть вечерю кумам. І от вони зустрічаються, ховають вузлики за спину, роблять вигляд, що їх немає, вітаються і йдуть собі далі святкувати Різдво. Це – те, що ми бачили на власні очі», – розповів Радіо Свобода письменник.
Ірод не змінився, просто переїхав до Росії – Капранов
Тепер брати Капранови – незмінні пастухи зіркового вертепу. Там, кажуть, відчули справжню таїну вертепного дійства. Яким буде цьогорічний спектакль, Дмитро Капранов ще не знає, але з нетерпінням чекає на нову оповідь від казкаря Сашка Лірника. На думку письменника, Іродом у цьогорічному вертепі може лишитися та сама людина.
«Цар Ірод не змінився, за останній рік він просто переїхав до Росії. Янукович – це той самий Путін, вісь зла не змінилася, на превеликий жаль», – говорить Дмитро Капранов.
Сьогодні і до свята Водохреща люди з Карпат, Дніпропетровщини, Львова і Харкова, об’єднані єдиною різдвяною звісткою про народження сина Божого у людській подобі, розповідатимуть про різдвяне диво театральними виставами, різними говірками, з піснями і танцями, додаватимуть своїх місцевих традицій, тим самим долучаючись до унікального християнського, фольклорного дійства – вертепу.
«Головне у будь-якому вертепі – це тремтливе переживання зустрічі з Христом. І радість із того, що він стає частиною нашої дійсності. Але не для того, щоб розчинитися в цій реальності, а для того, щоб нас звільнити від її домінування, – це головна місія вертепу», – наголошує архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор Ісіченко.
