Політики нас годують – Каша Сальцова

Київ – В ефірі «Молодь Плюс» про власне ставлення до «музики на барикадах» розповіла Каша Сальцова, солістка гурту «Крихітка». Активну політичну позицію співачка висловлює у Twitter та беручи участь у громадських акціях (як Бйорк).

– Ви висловлюєте власну громадянську позицію у музиці?

– У музиці, мабуть, ні… Хоча, мабуть, не так прямолінійно, як це роблять реп-, хіп-хоп, рок-гурти, які вибирають темою своєї творчості соціальну тематику. Мені здається трохи дивним, якщо ми як «Крихітка», коли я в своєму амплуа буду зі сцени промовляти якісь політичні гасла.

Так само мало хто може почути заклики від Бйорк, але вона бере участь у «заворушеннях». Наприклад, в Ісландії, коли хотіли будувати якийсь черговий алюмінієвий завод, вона співала пісень, які в цьому контексті звучали як політичні.

Нас часто запрошують і просять: «Заспівайте пісню». Але я розумію, я вийду на сцену і заспіваю, зокрема, сингл «Хлопчик для серцебиття» – це зіб’є революційний настій. Я як громадянин – це я як громадянин, і я як співачка – це я як співачка. Я розрізняю ці речі.

– Тобто, коли ви стоїте з транспарантом – то це ви як громадянин?

– Поза сумнівом як киянин, як громадянин, як журналіст… Це я не вигулюю своє сценічне альтер-его.

– Чи можуть музиканти справді впливати на певні політичні переконання аудиторії?

– Музиканти – доволі залежні люди. Творчі люди йдуть на компроміс зі владою повсякчас, коли їм потрібно отримати дозвіл на проведення великого концерту на площі, коли їм потрібно провести фестиваль і взяти кошти у міста, коли їм потрібно організувати тур і попросити у Міністерства культури дозволи для ДК, щоб зменшити ціну оренди...

Коли музиканти виступають за політичні партії, то ви всі можете сміливо спати з думкою, що вони виступають за гроші. Ми правда це робимо. Нам все одно, чий … майже все одно, чий банер висить на сцені, тому що ми розуміємо, що це не дуже ефективно, що люди прийшли, послухали, перейнялися, а потім вони прийшли і подивились на рахунок за електроенергію і поміняли це рішення. Яке піднесення або емоційне повідомлення ми б не передавали зі сцени, реальність переконує набагато краще, ніж ми.

З іншого боку, коли хтось авторитетно не підтримує щось, коли Славко Вакарчук пише в Twitter «Ні! Мені не подобається цей законопроект»… З поп-естради мені важко назвати якісь імена, тому що там зазвичай вони надто заангажовані, щоб демонструвати свою позицію. Якщо пан Олег Скрипка каже про якийсь бренд чи якусь політичну партію, люди дивляться на це, але все одно їхнє рішення може змінитися.

– Які музиканти впливали на Ваше становлення як громадянки?

– Сумніваюсь, що такі гурти існували в ранньому дитинстві. У шкільний час я слухала гранж. Це були англомовні тексти про якісь особистісні трагедії. З російської музики в той час я слухала тільки панк-гурт «Ноль» і «Текіла-джаз» і навіть не дуже зналась на «Кіно» і не любила решту гуртів, які зараховують до ніби революційних – «Аліса», «ДДТ». Мене завжди нудило від російського року у класичному розумінні. Щось не моє було.

Rage Against the Machine, мабуть… Мені здавалось, що цей гутр відображає так чи інакше дух якоїсь революційності. І мені здавалось, що я стаю злішою в соціальному плані, коли слухаю Nine Inch Nails. Мабуть, ці колективи в мені пробуджували якийсь протест.

У мене було достатньо бойове шкільне дитинство. Я пам’ятаю, що ми розгойдували, виривали з коренем ( я не пишаюсь цим) телефонну будку саме під цю музику. Коли тобі 16-17, ти повний ідіот. Музика підсилює твоє невігластво і агресію. У мене їх було, як у дівчинки, яка збиралася грати у рок-групі, повно…

– Хто з відомих українських музикантів справді впливає на громадську думку?

– Мені здається, що українці схильні слухати тільки тих, кого вони добре знають. Тож, якщо скажу я – це одне, а якщо скаже Славко або Скрипка – це зовсім інше.

Якщо б сказала Ірина Білик бодай раз щось хороше на цю тему, можливо, й вона вплине на якусь аудиторію, яка не готова чути мене й Скрипку. Але на жаль там… Або я б дуже хотіла почути щось розумне в цьому плані із громадської позиції від таких впливових і гарних дівчат як Ані Лорак чи Свєта Лобода, але вони, мабуть, надто часто танцюють у олігархів на святах, щоб мати власну думку.

– Але це може ускладнити творчість, якщо ви у музиці почнете висловлювати власну громадянську позицію?


– Будуть тиснути на власників клубів, на мене… Мені просто буде важче кудись доїхати або я не зможу виступати в державних закладах, тому що вони просто боятимуться. У нас більшість проблем через те, що люди бояться. Бояться робити щось, щоб чогось не вийшло.

– Музиканти висловлюють те, що думає їхня аудиторія, чи музиканти формують думку аудиторії?

– Це взаємно пов’язані речі. Я не думаю, що хтось такий номенклатурний і такий хитрий, що «давайте я зараз заспіваю революційну пісню, тому що це вчасно».

Коли була Помаранчева революція, багато хто спекулював на темі. Всі почали писати патріотичні пісні. Це було доволі противно. Особливо коли розумієш, що сьогодні людина виступає за цю політичну партію, завтра – за цю. Є достатньо цинічні приклади у нас у шоу-бізнесі людей, які поміняли десять разів кольори.

Ми, музиканти, в принципі, проститутки. Ми будемо співати перед людьми, і нам все одно, чий прапор висить за спиною.

Але я не вбачаю песимізму в тому, що після кожного політичного туру українські музиканти нарешті можуть придбати собі альбоми, квартири та інше.

Політики нас годують…