Коротка історія життя, небуття і воскресіння Чудо-Михайлівської церкви Видубицької обителі
«В літо 988 року у Корсуні київський князь Володимир прийняв хрещення… Прославив Бога і сказав: «Тільки тепер узнав Бога істинного…» – так переповідає знаменну подію літопис. «Володимир повернувся в Київ. І коли прийшов, повелів звергнути всіх кумирів: одних порубать, інших попалити».
Із усіх язичницьких божків найбільше тоді дісталося Перунові, якого «прив’язали коневі до хвоста і волочили з гори Боричевим узвозом, а 12 мужів били його жезлами». І робили це не тому, що дерево може відчувати, а для наруги над бісами, що спокушали цим образом людей… «Великий єси, Господи, і дивні діла твої! – резюмує Нестор Літописець, – Вчора був шанований людьми, а сьогодні зневажений».
Чудо-Михайлівська церква
Перун не просто попав під гарячу руку. Він був головним босом у поганському сонмі богів. І тому його повалення відбувалося у форматі неабиякого видовиська. Акція повної дискредитації колишнього бога грому і блискавки завершилася безславним скиненням ідола у Дніпро.
Безумовно, що не всі кияни були готові аж так зненацька прийняти відставку Перуна. І тому «оплакували його невірнії люди, бо ще не прийняли хрещення». Кияни йшли берегом і «звали, мовлячи: «Видибай, наш господарю боже, видибай».
Десь аж за Києвом дерев’яного боввана течією винесло на берег. І «невірнії хотіли взяти його, але вірнії камінь на шию прив’язавши, утопили».
Відтоді місцину називають Видибичі або Видубичі. І збудували церкву там Чуда святого Михаїла, «бо як у Хонех святий Михаїл чудо вчинив, у ріки невірних зануривши, так і тут видибалого у боввані чорта допоміг у водах потопити».
Великокняжий період
Видубицьку обитель історики називають найстарішим київським монастирем. Вона розташувалася у надзвичайно мальовничому урочищі на правому березі Дніпра.
Михайло Максимович, перший ректор Університету св. Володимира, вважав цю місцину «з усіх київських околиць найдивовижнішою за древністю, красою і неперевершеними краєвидами». Він також стверджував, що Видубицький монастир, і його перший дерев’яний храм архангела Михаїла постали тут ще за князя Володимира Великого.
Літописи цей факт замовчують і вперше згадують обитель у часи вже Володимирового внука – князя Всеволода. «В літо 1070 було закладено церкву святого Михаїла у Всеволодовому монастирі на Видубичах», - повідомляє «Повість врем’яних літ».
Монастир Всеволода був «отнім», тобто родинним княжим монастирем. Його перший кам’яний храм мурували майже 20 років і відбувалося це у два підходи. Спочатку постала церковця невеликих розмірів, бо головний ктитор – Всеволод Ярославович – був тоді переяславським, себто провінційним князем. А від 1077 року він посів головний – київський – престол і, відповідно, до нового, великокняжого, статусу церкву збільшили, добудувавши притвор.
Реставратори нещодавно оголосили про дивовижну знахідку – між основною стіною і пізніше добудованою збереглося гніздо ластівки. Виявляється, що домуровуючи притвор, давньоруські будівельники надибали оселю пташки і не посміли її зруйнувати. Вони шанобливо обійшли гніздо кладкою. Чому так? Вочевидь, розгадка міститься у прадавньому повір’ї, що дійшло до нашого часу в народних переказах – «руйнувати ластів’яче гніздо – накликати нещастя».
«В літо 1089 була освячена церква святого Михайла у Всеволодовому монастирі», – продовжує повістувати літопис.
Яким був храм в 11-му столітті – сьогодні можна лише уявляти. Але безсумнівно, що за своєю красою і величчю він не поступався іншим київським церквам. Як доказ, лише одна деталь – підлога, окремі фрагменти якої знайшли археологи. «Під ногами духовенства, княжої родини, братії був різнобарвний дорогоцінний килим із темно-рожевих шиферних плит, інкрустований смальтовими вставками зеленого, жовтого, вишневого, чорного і білого кольорів», – пише історик Василь Ульяновський.
Величний княжий собор був свідком багатьох військових походів русичів. Храм постав зовсім поруч головної переправи через Дніпро і, вирушаючи на битву, князь з дружиною молились у церкві архистратигу Михаїлу. Бо шанували його як свого покровителя у боротьбі з ворогами землі Руської. Підтвердженням культу святого є ще одна знахідка археологів – княжий шолом давньоруського часу. На його лобовій частині зображення архангела і напис: «Великий Архистратиже Божий Михайле, поможи рабу своєму Федорові» (князь Федір Ростиславович – один із праправнуків Всеволода).
1198 року біля храму сталася надзвичайна подія. Річ у тім, що церкву збудували на терасі високої гори, що стояла просто над древнім руслом Дніпра. За століття вода настільки поруйнувала берег, що собор опинився на краєчку реального урвища. У зв’язку з небезпекою обвалу «Бог надихнув добрий намір у богоугодне серце великому князю Рюрикові» – так пояснює подальший перебіг подій літописець.
І правитель профінансував будівництво грандіозної підпірної стіни.
Автором небувалого проекту став зодчий Милоніг. «Він взявся за споруду ретельно, ні од кого й підмоги не потребуючи, а сам волею Христа, долаючи і споминаючи Господа, який глаголить: «Усе можливе віруючому», – повістує літопис.
Підпірна стіна вийшла знаменита. Ні до цього, ні після нічого подібного на Русі не будували. Фортифікаційна споруда капітально укріпила крутий пагорб з боку Дніпра і захистила храм від руйнування. У день її освячення до монастиря прибув князь Рюрик із родиною та численні гості. «І був пир немалий і трапеза», запрошені дивувалися з «нового чуда» і, прогулюючись оглядовим майданчиком на вершині стіни, почувалися так, «немов неба досягнули».
Подія була настільки непересічна («про неї многі не дерзнули і помислити, а не те, щоб за діло взятися»), що літописець навіть склав спеціальне «Слово про побудову Видубицької стіни».
Унікальна фортифікаційна споруда тримала наступ ріки понад три століття і врешті-решт обвалилася у Дніпро разом із частиною храму.
Монастир, як і всі інші православні обителі роз’єднаної Русі, переживав тоді не найкращі часи. І собор тривалий час стояв у запустінні.
Разом з поруйнованими стінами древнього храму занепадала та забувалась слава і велич минулих часів.
Тривало це аж до початку 17-го століття, коли митрополитом Київським став Петро Могила.
Могилянський період
Після ухвалення Берестейської Унії (1596 рік) Україна переживала дуже важкі часи. «Народ збентежили зухвалим наверненням його до Унії… церкви Руські силою або ґвалтом навертали на Унію», – пояснював особливості історичного періоду автор «Історії Русів». «В православних церквах не дозволяли службу Богу одправляти, а православних попів по тюрмах сажали», – писав Микола Аркас.
1632 року, у розпал войовничих настроїв у суспільстві, митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси було обрано Петра Могилу. Свою діяльність новообраний митрополит розпочав із відбудови напівзруйнованих князівських храмів – Софії, Десятинної, церкви Спаса на Берестові і Михайлівської на Видубичах. Причина цьому була дуже поважна. Адже відновлені святині свідчили про вікову православну традицію України-Руси і про те, що «святий Київ-град є явищем того ж порядку для слов’янського світу, що й Рим для світу католицького», – стверджував історик Ігор Гирич.
Відбудований Михайлівський храм Видубицького монастиря Петро Могила окрасив багатьма цінними дарунками серед яких – напрестольне Євангеліє Львівської друкарні, напрестольний срібний хрест, Служебник та Учительне Євангеліє Києво-Печерської друкарні. Цікаво, що на всіх вкладах є власноручний підпис митрополита з попередженням, що великою мірою нагадує страховий поліс: «…якби хто це собі привласнити наважився і від цього святого храму і монастиря забрати, нехай буде проклят, триклят і анафема навіки…».
Відновлений Могилою древній собор понад століття прожив без особливих потрясінь. А 1760 року в монастирі сталася велика пожежа, від якої древній храм дуже постраждав. Кошти на відновлення собору збирали тоді всім миром. Але найбільшу допомогу надали запорозькі козаки.
Козацькі вклади
Козацька ікона Архангела Михаїла
Рано навесні два-три ченці отримували від ігумена спеціальний послух – їхати на Січ за пожертвами. Річ у тім, що козаки, як і княжі воїни, вважали Архистратига Михаїла своїм покровителем і захисником від ворогів. Тож звертатися до них за допомогою на відновлення Михайлівського храму велів сам Бог.
Тільки-но Дніпро вивільнявся від криги, монахи сідали у дуб (це великий човен, видовбаний з дерева) та вирушали на Січ. Впродовж кількох місяців ченці служили літургії у січових церквах і повертались в монастир аж наприкінці вересня. Козаки жертвували хто чим міг – грошима, худобою, сіллю і навіть горілкою, яку братія на зворотній дорозі продавала і отримані кошти везла до обителі.
Древню церкву в черговий раз відновили. І розділили на два поверхи з двома приділами. Перший – Чуда Архистратига Михаїла, другий – Благовіщення.
У такому вигляді храм пережив ще два і пів століття і увійшов в один з найтяжчих етапів свого життя.
Радянський період
«Світлі радянські часи» оголосили про свій прихід жахливим вибухом у Звіринецьких порохових льохах. Сталося це у червні 1918 року. «Силу струсу землі можна порівняти нині хіба з ядерним випробуванням або восьми-десятибальним землетрусом», – стверджують історики. Вся Видубицька обитель тоді зазнала великих руйнувань. Хоча порівняно з іншими будовами «найдревніша у монастирі церква св. Михайла постраждала порівняно легко», – писав у своєму звіті про пошкодження мистецтвознавець Федір Ернст.
Лик таємничого ангела
Легкі тріщини, зім’яті крокви, обсипаний тиньк. Але при цьому сталася дивна несподіванка – на південній стіні храму відвалився шмат тиньку з малярством 17-го століття і з-під нього вигулькнув ангел. Дивовижний лик виявився фрагментом первісного розпису древнього храму. Його несподівану з’яву трактували тоді по-різному. Але найбільш утаємниченою була ідентифікація образу ангела, як охоронця церкви. Бо як писав Нестор Літописець, «В кожній церкві ангела-хранителя поставив Христос».
Подія сталася напередодні часів дуже важких для церкви і всієї обителі. Незадовго по цьому древній монастир пережив декілька брутальних пограбувань і жахливих убивств.
1919 року комуністи оголосили про ребрендинг обителі: монастир став Києво-Видубицькою сільськогосподарською комуною. І, відповідно, всі монахи – комунарами.
1921 року монастир остаточно закрили.
Гвинтові внутрішні сходи церкви
Собор Чуда архангела Михаїла став складом. В інших церквах монастиря функціонували різноманітні радянські установи. В обителі лишився один монах – колишній ігумен Назарій. Він умовив нову владу дозволити йому працювати двірником із правом жити в комірчині монастирської дзвіниці.
Відновлення монастиря
1992 року, через рік після проголошення незалежності України, обитель повернули Церкві. Перша служба відбулася у древньому соборі Чуда архангела Михаїла. «І одразу по цьому сталося диво, – розповідає ієромонах Михайло. – У вівтарі на склепінні оновився образ Бога Отця».
Річ у тім, що за довгі десятиліття «пролетарської безвірницької войовничої культури» всі розписи Михайлівської церкви реально потьмяніли. У цьому нічого дивного немає – адже храм був складом. І саме під час першого богослужіння образ Бога Отця засяяв, ніби його ретельно відчистили від товстих нашарувань пилу і бруду. Відтоді, як молитву стали звершувати кожного дня, поступово посвітлішали всі настінні розписи. Древній храм воскрес.
23.08.2012
13.07.2012
29.05.2012
16.04.2012
