17 лютого 1106 року в Києві сталася надзвичайна подія. Правнук Ярослава Мудрого, син чернігівського князя Давида Святослав (Святоша) постригся в ченці Печерського монастиря. До цього ніхто й ніколи з князів на подібне не зважувався. Тому місто реально гуло, обговорюючи непересічну новину. Брати Святоші – князі Ізяслав та Володимир публічно демонстрували своє роздратування. А найбільше печалилися княжі бояри, яким подія перебила всі кар’єрні плани. «Служили вони князю і думали при ньому стати великими і славними, і бажань великих будинки набудували і тепер сидять у них у великому сумі», – писав літописець.
Але рішення Святоші було твердим. «Цей благовірний князь, подумавши, що облудним є життя це суєтне і що все тутешнє мимо тече й мимо проходить… залишив княжіння, честь і славу, і владу, і все те ні за що мавши, прийшов до монастиря», – так пояснює вчинок преподобного Святоші Києво-Печерський патерик.
Від першого та до останнього дня чернецтва Святошу «ніхто й ніколи не бачив без роботи». Колишній князь служив воротарем біля монастирської брами, працював на кухні, колов дрова, обробляв город і шив одяг. Він подарував святій обителі велику збірку старовинних книг, над монастирською брамою власним коштом збудував церкву Святої Тройці і при ній шпиталь, який став першою в історії України лікарнею і притулком для немічних.
«Блаженний князь не виходячи з монастиря прожив там 36 літ, доки преставився у вічне життя. У день преставлення його мало не все місто зібралося», – пише літописець.
Мощі преподобного Святоші дев’ять століть перебувають у Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври.
А збудована святим Троїцька Надбрамна церква збереглася донині і є найстарішим храмом Печерського монастиря.
Донині збереглася пам’ять про Святошу і в назві Києво-Святошинського району, бо до постригу в Печерському монастирі ці землі належали князю.
Свята брама
Троїцька Надбрамна церква двоповерхова. Її перший поверх – це головний вхід до монастиря, який із давніх-давен іменують Святою брамою. Власне, церкву збудували над входом, який був головним від початку створення обителі.
У Києво-Печерському патерику записано, що в 11-му столітті, згідно монастирського розкладу, головну браму зачиняли після обіду і відчиняли лише перед вечірньою. У ті часи це правило було непорушним. Літопис переповідає цікаву історію про те, як в післяобідній час до обителі прийшов князь, але печерський воротар відмовився його впускати. «Я є князь, то невже мені не відчиниш? – Воротар же той відповів, що не відчинить браму нікому… доки не настане час вечірній». Переговори були безрезультатними, допоки хтось не поінформував про прибульця настоятеля Феодосія, який і розпорядився відчинити браму.
Після зведення у 12-му столітті Троїцької церкви головні монастирські ворота набули солідних розмірів. Довжина – 12 метрів, висота – 4. Від початку брама мала три проходи. Середнім до святої обителі заходили знатні особи, боковими – народ і виносили небіжчиків. У 18-му столітті бокові проходи замурували, і головний вхід до монастиря набув формату – як пише старий путівник – «брами і двох закапелків».
Проїхати верхи крізь Святу браму – вважалося неприпустимим святотатством. Тільки пішки. Знатних гостей – князів, гетьманів, царів – біля брами зустрічали архімандрит (настоятель) із братією. Звичайних прочан (щороку таких до Лаври приходило понад сто тисяч) вітав черговий воротар, кроплячи прибулих святою водою.
У 17-му столітті у Печерському монастирі побував арабський мандрівник Павло Алеппський і залишив спогад про відвідини обителі: «Ми під’їхали до височезної кам’яної вежі – це була головна брама монастиря. Над нею ніби висіла церква з багатьма круглими віконцями. Головний монастирський вхід пильнували воротарі. Рівно опівночі надбрамний годинник сильним і тривалим боєм сповіщав на всі околиці, що вхід до монастиря зачиняється»…
Інтер’єр
Перлиною інтер’єру Троїцької церкви є настінний живопис. Він унікальний в Україні.
Нині мало хто згадує, що до початку ХХ століття такими розписами вражали всі лаврські храми. Дивовижної краси малярство виконали монастирські майстри у 30-х роках 18-го століття. «Фарби сяють на ликах святих, ніби у Рубенса, пишне вбрання горить цвітастими взорами, ніби на іконах флорентійців і лише різняться від них орнаментами, лінії котрих бачимо на українській вишивці» – так оцінювали лаврські розписи сучасники. Рецепт такої краси полягав у поєднанні високої майстерності з українською національною традицією. Останнє, вочевидь, ніяк не давало спокою російському духовенству, котре 1896 року оголосило живопис «нєблаголєпним» і повсюдно розпорядилося зішкребти.
Троїцька церква стала єдиною, котрій пощастило уникнути варварської розправи. А все тому, що храм не обслуговував парафіян, служба тут відбувалася раз на рік, на Трійцю, і лише для монахів літнього віку. Через це лаврське керівництво сюди не навідувалося і, відповідно, своїм «благолєпієм» церкві не зашкодило.
Унікальність живопису Троїцької Надбрамної церкви – не лише у високій майстерності його виконання, але й у неперевершено живій та реалістичній манері трактування біблійних сюжетів. Суворих канонічних зображень, таких любих московському православ’ю, ви тут не знайдете. Божественні історії виконані «бездоганним малюнком, соковитою гамою фарб, морем золота і руху», – писав києвознавець Федір Ернст.
Сцени розпису монастирські малярі обмірковували разом із архімандритом, соборними старцями та іншими вищими чинами Лаври. У цьому місці варто зазначити, що хоча сьогодні російська влада і називає Лавру «ісконно русскім монастирем», але таким він був не завжди. Бо до 1754 року неукраїнець у Печерському монастирі не міг обіймати найвищі духовні посади. Відповідно, до середини 18-го століття Лавра була центром і твердинею саме української культури. І збережений живопис Троїцької Надбрамної – один із незаперечних цьому доказів.
Власне, тому лише тут можна побачити зображення групи праведників із ясними дівочими обличчями, золотистим волоссям і барвистими трояндовими вінками на головах. Саме такі вінки, за словами вже згадуваного мандрівника Павла Алеппського, «любили носити в Києві дочки бідних батьків. Багаті надягали на голови обідок з чорного оксамиту, оздоблений перлами та самоцвітами».
Зображення Святих мучеників на стінах Троїцької церкви – також цілком незвичне. Обличчя страстотерпців круглі і рум’яні. У них міцні тіла, впевнена постава, вбрані вони у розкішний оксамитовий одяг. Про приналежність до святих мучеників свідчать лише атрибути катування, які вони тримають в руках – камінь, бичі і дерев’яний хрест. З точки зору усталеної канонічної традиції – нібито цілковитий неформат. Але якщо орієнтуватись не на традицію, а на Святе письмо, то все стає логічним і зрозумілим, бо написано, що «возвеселиться праведник… і, як фінік розцвіте і як кедр ливанський примножиться».
Найбільшою на стінах Троїцької церкви є композиція «Перший Вселенський Собор». Знаменна історична подія відбувалася 325 року. Але це не завадило майстрам додати до учасників зібрання представників козацької старшини. Тут і гетьман Іван Скоропадський, і генеральний обозний Павло Полуботок, і генеральний писар Семен Савич і генеральний бунчуковий Яків Лизогуб. Всі вони розміщені на одному з найпочесніших місць композиції – серед праведних християн. До речі, російського царя, Петра I, також намалювали на стінах храму. Але розмістили його лаврські малярі у притворі, між римськими солдатами, котрі, як відомо, є відверто негативними персонажами Нового Завіту.
На Першому Вселенському Соборі було ухвалено символ віри. Найбільш відомим учасником цієї історичної події став Миколай Мирлікійський (наш Святий Миколай). Він разом із більшістю підтримував вчення про Святу Трійцю, як форму існування Триєдиного Бога. Представництво противників очолював протопоп Арій. Дискусія була надзвичайно гострою. І лаврські майстри зобразили її з дивовижною життєвою безпосередністю. Сцена з назвою «Заушення протопопа Арія» показує ту мить дебатів, коли терпець Миколая урвався і він вирішив приборкати Арія більш дійовими засобами. Інакше кажучи, вдухопелив єретику у вухо. Намальовано все це у неперевершено переконливий спосіб. Арій – сірий і переляканий. Миколай – впевнений, дужий, його постать значно більша за миршаву фігуру опонента. З першого погляду на сцену стає цілковито зрозумілим, що відступник від віри отримав на соборі гідну відсіч.
Загалом на стінах і склепіннях Троїцької церкви зображено понад 100 сюжетів. Всі вони добре збережені і, як писав києвознавець Федір Ернст, «вражають соковитим кольором, продуманою плакатністю, високомистецьким оформленням і служать за азбуку християнства».
Алогізми
Інформація про проголошення 1991 року незалежності України до Лаври ще не дійшла. Принаймні більшість екскурсоводів Національного заповідника Києво-Печерська Лавра геть не в курсі цієї події. І тому нічого українського в історії Троїцької Надбрамної для них не існує. Все багатство краси і подій, яке накопичив за 9 століть найдревніший монастирський храм, зводиться до сухої розповіді про будівельні матеріали та розміри споруди. При цьому кожен екскурсовод завважить, що храмову підлогу задля спасіння душі пожертвував російський заводчик Демидов. І жоден не згадає, що повна реставрація церкви та її оздоблення у стилі бароко, яким храм красується донині, відбулися коштом Івана Мазепи.
Небезпеки
Парадокс, але сьогодні найбільшою небезпекою для Троїцької церкви може бути її передача церковникам. Позаяк їхня пристрасть до благолєпія не знає перешкод на своєму шляху. До речі, коли 1896 року лаврські священнослужителі порішили знищити живопис Успенської церкви – головному храмі монастиря – протести науковців їм аж ніяк не завадили це зробити. Федір Ернст у своєму путівнику за 1930 рік писав: «Сучасне малювання, що його бачимо в Успенській церкві зроблено наприкінці 19-го століття. Щоб розписати церкву лаврське духівництво збило все давнє малювання, що мало великий історичний і мистецький інтерес. Свою ганебну справу – знищення розпису – вони довели до краю наперекір протестам наукових товариств. Сучасне малювання натомість належить художникам Верещагіну та Попову і є найяскравіший документ антихудожнього благолєпного малювання».
Чи загрожують сьогодні такі сумні перспективи Троїцькій Надбрамній? На жаль, так. Оскільки нинішнє лаврське духівництво вже зарекомендувало себе великим шанувальником антихудожнього благолєпія. І численні котловани на території Нижньої Лаври (де порядкує монастир), перебудовані старовинні споруди та понищений у багатьох місцях історичний живопис – тому незаперечний доказ. Навіть підлогу вже згадуваного заводчика Демидова, що з 18-го століття лежала в одному з храмів Нижньої Лаври, безпардонно викинули. Натомість поклали турецьку плитку. Офіційна причина заміни та сама – нєблаголєпно. Хоча насправді старовинні чавунні плити просто завдавали мороки, бо потребували систематичного протирання олією.
З огляду на все це Троїцька Надбрамна має залишатися недоторканною, а таке ставлення їй може забезпечити лише статус об’єкта заповідника.
Цей храм унікальний в Україні. Він пережив руйнівні землетруси, численні навали іновірців і вистояв попри те, що збудований у найуразливішому місці оборони монастиря – на його головній брамі. Збережений мистецький лик храму свідчить не лише про високу художню майстерність український майстрів. У дивовижних кольорах та образах Троїцької Надбрамної донині живе пам’ять про інших церковників та інакші, давно скасовані, духовні традиції древнього монастиря.
До рубрики «Путівник святинями Києва»
29.05.2012
Путівник святинями Києва: Вознесенський монастир – обитель аристократичних черниць
Склад черниць Вознесенського монастиря був виключно аристократичний далі
