Михайло Полоз, з поміж усіх розстріляних у Сандармосі українців, свого часу обіймав найвищі державні посади. Про обставини арешту у січні 1934 року та подальшу долю цієї людини вже багато написано, зокрема, істориками Юрієм Данилюком, публіцистом Сергієм Шевченком, а також донькою Полоза – Радою. Тут же йтиметься про ті події, що прямо чи опосередковано вплинули (або «могли вплинути») на долю усієї України. Частина цих епізодів української історії й водночас життя Михайла Полоза – досі маловідомі.
Агроном, економіст, льотчик
Михайло Полоз народився у Харкові в сім'ї службовця дворянського походження. Полоз навчався в Харківському реальному училищі, склав іспити екстерном і у 1910 році став слухачем Народного університету ім. Шанявського у Москві. У 1912-1915 рр. Михайло Полоз вчився у Петровсько-Розумовській сільськогосподарській академії.
Ще з 1906 року бурхливі події затягнули Полоза у вир політичних подій – він став соціалістом-революціонером (есером). У 1915 році він вступив до авіаційної школи, а вже через рік був пілотом-винищувачем у званні прапорщика на Румунському фронті. Названі навчальні заклади, в тому числі і авіаційна школа, зумовили напрямок його діяльності. Три здобуті ним до революції фахи у заповненій після арешту в січні 1934 року анкеті сам Полоз визначив так: «Агроном, економіст, льотчик».
Есер/боротьбист й Брестський договір
Михайло Полоз (крайній праворуч) у формі льотчика з друзями. 1915 рік
Фах військового льотчика визначив перші кроки Михайла Полоза як політика у якості одного з керівників партії українських есерів. У 1917 році Полоз стає членом Українського генерального військового комітету (УГВК) та його президії, представником УГВК у військовому міністерстві Тимчасового уряду, членом Центральної Ради та Малої Ради. Наприкінці 1917-го Полоза обирають делегатом Всеросійських установчих зборів. З ІІ з'їзду Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) (липень 1917) і до кінця існування єдиної УПСР (травень 1918), він – член її Центрального комітету.
Михайло Полоз у складі делегації Центральної Ради брав участь у мирних переговорах з країнами Четвертного союзу у Брест-Литовську. Два роками потому (у лютому 1920 р.) під час обговорення питання про злиття КП(б)У та боротьбистів, він так характеризував свою роль у німецько-українсько-російському переговорному процесі: «Товариш Карахан (Лев Карахан – один з учасників делегації радянської Росії) ймовірно пам’ятає, що в Бресті був я і пам’ятає, що кожне кивання з боку української делегації, в якій були праві есери, опротестовувалося з нашого боку. І тоді моя роль в Бресті полягала в тому, щоб попередити всяку можливість зашкодити російській делегації з боку української делегації».
Ліве крило есерів, до якого належав і Полоз, не лише заважало українській делегації на переговорах, а й готувало переворот в Центральній Раді з метою створення українського уряду прорадянської, або, іншими словами, «проленінської» орієнтації. Коли про це дізналися напередодні відступу Центральної Ради з Києва, Полоза (29 (16) січня 1918 р.) разом з іншими спільниками заарештували. Про це у лютому 1920 року Полоз розповідав так: «Можливо, тов. Карахан ще й добре пам’ятає, що під час перерви (в переговорах з Німеччиною – Авт.) наша ліва частина була заарештована правою та засуджена до розстрілу і врятувався я лише випадково. І тов. Раковський добре знає, що ми Брестський договір не підписували».
Після повернення Центральної Ради до Києва Полоз продовжив співпрацю з урядом УНР. Рішенням Ради Міністрів УНР від 15 квітня 1918 року його призначають «членом дипломатичної делегації українського народу в нейтральні держави», однак Полоз відмовився від цієї посади та залишився у Києві. Після розколу УПСР в травні 1918 року він увійшов до ЦК боротьбистів, а у часи гетьманщини переховувався у підпіллі. Наприкінці листопада 1918 року ЦК УПСР (боротьбистів) відряджає Полоза до Фастова з метою з’ясування намірів Директорії, що випередила боротьбистів в організації антигетьманського повстання.
В союзі з більшовиками
Протягом кінця грудня 1918 – березня 1920 рр. партія боротьбистів (в березні 1919-го до своєї назви додала слово «комуністи (УПСР (комуністи-боротьбисти)), а в серпні 1919 р., після об’єднання з частиною колишньої УСДРП, перетворилася на Українську комуністичну партію (боротьбистів)), була союзником і конкурентом більшовиків в Україні. Союзником тому, що в обох партій збігалися програмові засади організації соціально-економічного та політичного устрою. Як більшовики, так і боротьбисти, були беззастережним прихильниками радянської форми організації влади, сподівалися на «світову революцію» та вірили в прогресивність і науковість комуністичних ідей. Зауважимо, що ідейна близькість була наскільки очевидною, що вже на початку 1919 року як реальний розглядався сценарій «злиття» обох партій і навіть Київська організація боротьбистів усім своїм складом вирішила вступити до лав КП(б)У. Однак в лавах КП(б)У березні 1919 р. взяла гору позиція заборони вступу до лав партії цілими організаціями.
Головною причиною «конкурентності» був сам факт «окремішності» боротьбистів, їх «українськість» і їхня популярність у непідконтрольному більшовикам селі. Звичайно, існували й інші приводи для суперечок, до аналізу яких ми звернемося далі в контексті опису життєвого шляху Михайла Полоза в період від кінця 1918 до березня 1920 року. Верхня дата зумовлена самоліквідацією партії боротьбистів та входженню частиною її членів, в тому числі і М.Полоза, до складу КП(б)У.
Ставлення до українських національних сил у боротьбистів, і зокрема, у Полоза, було схожим з більшовицьким. Директорію УНР від початку її існування він не розглядав як можливу владу в Україні. Разом з усіма боротьбистами перебував під впливом своєрідного розуміння ленінських ідей і Україну бачив лише радянською. Прогресивна, як тоді здавалося багатьом, ідея безкласового суспільства полонила Полоза. Таке суспільство вбачалося ним як органічне для України. Ілюзії щодо можливості існування радянської робітниче-селянської, але все-таки УКРАЇНИ посилювалася діями більшовиків, які відновили український радянський уряд. Щодо колишніх своїх однопартійців, які підтримували утворену в листопаді 1918 р. Директорію, то своє ставлення до них у лютому 1920 р. він охарактеризував так: «Наше розходження з правою частиною дійшло до того, що одна партія пішла зі зброєю в руках проти іншої і ми разом з більшовиками скидали Директорію».
На початку 1919 року від імені ЦК УПСР(боротьбистів) проводив переговори з більшовиками. Голова тогочасного уряду УСРР Християн Раковський 16 лютого 1919 р. писав у листі до наркома закордонних справ РСФРР Георгія Чичеріна: «З українськими есерами зразка Полоза налагоджуємо співробітництво, пропонуємо їм два міністерства та три місця в колегіях». Однак на заваді стало три пункти різнобачень, про які йшлося на одному із засідань ЦК КП(б)У у лютому 1919 року.
Мова, державність та земля – камені спотикання
Боротьбисти відстоювали українську мову як державну, радянську Україну як незалежну державу та намагалися не допустити відмови від соціалізації землі.
Більшовики проводили протилежну політику, що змусило Полоза звернутися із листом до наркома в справах національностей РСФРР Сталіна. «Політика на Україні здійснюється врозріз всьому, про що говорилося між нами…. Вирішено створити «комуністичний» з'їзд рад, який, очевидно, повинен вотувати злиття з Росією… В результаті вашої партійної диктатури, здійснюваної за майже повної відсутності у вас на Україні підготовлених партійних працівників, знайомих з місцевими умовами, дискредитується ідея радянської влади навіть в очах робітників». Цей допис та реакція на нього Сталіна розглядалися на засіданні ЦК КП(б)У від 20 лютого 1919 р. Раковський, не бажаючи псувати стосунки з боротьбистами, заявив, що при написанні листа Полоз «використовував брехливий матеріал, сфабрикований лівими есерами», тобто провину переклав на російських лівих есерів.
Частина побоювань Полоза не справдилася: ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад (6-10 березня 1919), незважаючи на абсолютну більшість на ньому делегатів-комуністів, Україну з Росією не «злив». Щоправда, соціалізації землі теж не відбулося та й пропозицію про підтримку раніше гноблених національних культур більшовики забалотували. Мало того, нарком юстиції Хмельницький взагалі саму думку про сприяння розвитку української мови та культури назвав «нездоровою національною відрижкою».
Після з'їзду рад Михало Полоз увійшов до складу Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК), але більше обіцяних раніше посад боротьбисти (з березня 1919 – комуністи-боротьбисти) не отримали. Незабаром земельна політика, продрозкладка та зневага до української культури спричинили хвилю повстань. На вимогу Кремля керівництво КП(б)У хоч і з неохотою, але пішло на деякі поступки боротьбистам, адже їх ЦК усі повстання засудив. Вже 12 квітня 1919 року Михайло Полоз замінив О.Хмельницького в складі до того часу однопартійної Президії ВУЦВК.
Після створення в серпні Української комуністичної партії (боротьбистів) (УКП(б)) шляхом об’єднання УПСР (комуністів-боротьбистів) та УСДРП (незалежні-ліві), Полоз відігравав одне з в чільних місць в її керівництві. Відряджений до Москви під час денікінщини у якості голови Закордонного бюро УКП(б), він намагався переконати керівництво Комінтерну у необхідності прийняти УКП(б) до міжнародної комуністичної спільноти. Михайлові Полозу навіть здалося, що він зумів розкрити очі Володимиру Леніну на великодержавницьку суть більшовицької влади в Україні. «Тов. Ленін не хотів вірити, що голова Українського Радянського уряду міг відстоювати ідею диктатури російської культури на Україні до того часу, доки я не підтвердив це посиланням на протокол засідання ВУЦВК», – писав він у 1919 році.
15 жовтня 1919року Полоз голосував проти рішення про розпуск ВУЦВК та РНК УСРР на самоліквідаційному засіданні Президії ВУЦВК, однак до його протестів Г.Петровський та М.Богуславский (інші два члени Президії) не дослухалися.
Поза увагою більшовицького керівництва не залишився військовий фах Полоза. 26 жовтня 1919 р. політбюро ЦК РКП(б) розглянуло питання «Про мобілізацію голови Закордонного бюро (боротьбистів) Полоза як льотчика». Відправлено з Москви його було не відразу, ще 5 листопада в якості керівника відділу зовнішніх зносин ЦК УКП(б) він разом з Григорієм Гриньком написав листа Леніну, у якому відзначив неправдиві повідомлення про Україну у московській пресі.
Боротьба за боротьбистів
Вже з другої половини листопада Полоз працює в Україні, зокрема, 23 листопада робить відкриту доповідь в Житомирі на тему «Радянська Україна і ІІІ Інтернаціонал» як Голова Закордонного бюро ЦК УКП(б). Від’їзд до України унеможливив його участь у перемовинах з більшовиками про майбутній статус УСРР та місце боротьбистів у владі. Григорію Гриньку та Левку Коваліву, які представляли УКП(б), не вдалося відстояти важливих для боротьбистів позицій (відновлення українського економічного апарату, Українська Червона армія тощо) і після певних коливань та під тиском виголошуваних більшовиками «незалежницьких гасел» боротьбисти 17 грудня 1919 р. приєдналися до більшовиків та отримали одне місце у Всеукрревкомі.
У вірогідності такої угоди, у якій майже не були враховані принципові позиції боротьбистів, Полоз певний час сумнівався. Згідно датованого 3-м січня 1920 року листа Володимира Затонського Леніну, наприкінці грудня «боротьбисти з Полозом на чолі відмовляються визнати московську угоду і бажають обговорити суть угоди, вимагають приїзду Коваліва та Гринька». Позиція Полоза підштовхнула Раковського до «призначення» його у якості основної мішені для дискредитації. У написаному Раковським ще наприкінці грудня 1919 року чорновому варіанті резолюції про взаємини між УСРР та РСФРР були рядки із згадкою Полоза як головного винуватця укладення Брестської угоди між Україною та Німеччиною. Ця теза залишилася без змін і в опублікованому у лютому 1920 проекті рішення ЦК КП(б)У з цього приводу, яка без будь-яких змін була ухвалена IV Всеукраїнською конференцією КП(б)У, делегатом якої був і сам Полоз.
Наприкінці січня 1920 року Полоз відправляється до Москви – саме він став головним переговірником з комуністами у питанні про «злиття» комуністів та боротьбистів. Керівники КП(б)У намагалися використати тезу про причетність боротьбистів до Брестського миру як компромат. Аргументи Полоза, частина яких наведена під час аналізу ситуації 1918 року, зняли це питання як неактуальне під час обговорення питання про взаємини між КП(б)У на УКП(б) на засіданні Виконкому Комінтерну від 5 лютого1920 року. Полоз також навів ряд інших аргументів, які змусили засумніватися частину членів Виконкому в правильності дій більшовиків в Україні.
Втім, Виконком Комінтерну сам реально нічого не вирішував, принципові рішення ухвалювало політбюро ЦК РКП(б). 26 лютого Виконком Комінтерну формально затвердив постанову, за якою боротьбистам остаточно відмовили в прийнятті до міжнародної спілки комуністів як окремій партії. Натомість там містився заклик щодо ліквідації УКП(б) та вступу «справжніх комуністів» з її лав до КП(б)У.
Полозу було запропоновано створити комісію для складання тез з національного питання, а також з інших пунктів незгод з більшовиками. Він вважав необхідною умовою для входження до лав КП(б)У схвалення боротьбистами декларації з національного питання та згоду на неї керівництва КП(б)У. Однак об'єднання УКП(б) з КПУ(б) відбулося без будь-яких умов з боку боротьбистів. Виявилося, що інші керівники боротьбистів – Олександр Шумський та Григорій Гринько, – погодилися здійснити самоліквідацію УКП(б) без будь-яких умов, за що й отримали високі посади (відповідно член політбюро ЦК КП(б)У та нарком освіти). Їх позицію підтримала більшість провідників боротьбистів. Михайло Полоз, як і його прихильники Панас Любченко, Володимир Яковлів та Антон Приходько, беззастережно підкорилися партійному рішенню.
Співтворець Союзу Радянських Соціалістичних Республік
З огляду на позицію Полоза, після самоліквідації УКП(б) він не отримав високих посад. За результатами IV Всеукраїнського з'їзду рад його не було обрано навіть членом ВУЦВК. Та коли керівництво УСРР зрозуміло необхідність поновлення хоча б якогось загальноукраїнського економічного апарату, фаховість Полоза була затребувана. 2 серпня 1920 року президія Вищої ради народного господарства (ВРНГ) РСФРР затвердила його на посаді члена колегії Промбюро (з 1921 – Укрраднаргосп) в Україні.
Після підписання «Союзного Робітниче-Селянського договору між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою» від 28 грудня 1920 року роль Полоза у владній системі зросла. Залишаючись членом колегії Української ради народного господарства, у березні 1921 р. V Всеукраїнським з’їздом рад він був обраний одним з 13 членів президії ВУЦВК. З цього часу і до ХІ Всеукраїнського з'їзду рад (1930) Полоз постійно був членом ВУЦВК.
15 червня 1921 року ВУЦВК призначила його «Представником УСРР в Раді Праці та Оборони РСФРР і в плановій комісії при народному комісаріаті фінансів». Повноваження М.Полоза як представника України збільшилися після ухвалення ВУЦВК 14 вересня 1921 року. «Положення про повноважне представництво УСРР у справах господарського будівництва при Робітниче-селянському уряді РСФРР», головою якого він став.
У жовтні 1921 політбюро ЦК КП(б)У спробувало призначити Полоза керівником щойно організованого Укрдержплану. Однак політбюро ЦК РКП(б) у резолюції від 17 листопада 1921 відзначило потребу «залишити тов. Полоза в Москві, оскільки його відкликання може набути політичного значення небажаного характеру в капіталістичних колах закордоном». Спроби ЦК КП(б)У відстояти своє рішення «з огляду на неможливість замінити його рівноцінним товаришем» не мали успіху – Полоз залишився в Москві і його бажання при цьому зіграло не останню роль.
Михайло Полоз, повпред Україні. Москва, 1922 рік
На посаді голови Повноважного представництва УСРР при уряді РСФРР (Полоз вважався повноправним членом РНК УСРР) працював до часу юридичного оформлення СРСР у липні 1923. У лютому-березні 1922 р. пильність Михайла Полоза не дозволила Кремлю провести рішення, яким би фактично зводилися нанівець державницькі функції ВУЦВК. Планувалося ухвалити постанову, за якою законодавчі акти РСФРР мали автоматично поширюватися на Україну. Іншим рішенням, протест проти якого першим висловив саме Полоз, стала пропозиція комісії Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) по районуванню, за якою Україну планувалося розділити за «економічним» принципом на дві частини. Цей документ був надісланий Полозу, який вже 7 лютого 1922 р. висловив відверто негативну реакцію української сторони: «Вважаємо, що Орієнтовний Проект Комісії ВЦВК, що має на увазі розділ України на 2 райони /області/, не має шансів до ухвалення відповідними українськими органами, оскільки це недоцільно ні з економічної, ні з політичної точки зору». Можливий поділ України на два (висловлювалися пропозиції і щодо трьох) економічні райони ставив під сумнів територіальну єдність України, оскільки в такому випадку загальноукраїнські економічні органи виглядали б зайвою ланкою і могли були швидко ліквідовані.
Активна позиція Полоза у відстоюванні українських інтересів в Москві спричинила вимогу секретаря ЦК РКП(б) Молотова про звільнення Полоза, але Раковському вдалося його відстояти. Мало того, в результаті цього конфлікту 11 березня 1922 року політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення «Про взаємовідносини між УСРР та РСФРР», у якій з метою недопущення подібних ситуацій було вирішено зініціювати утворення російсько-української комісії, яка мала вирішити цю суперечку на інституційному рівні.
Така комісія була створена постановою політбюро ЦК РКП(б) від 11 травня. Її головою було призначено представника УСРР Михайла Фрунзе, а Полоз брав безпосередню участь у її засіданнях. Засадничою основою для роботи комісії стала теза про те, що «ніякої зміни у ставленні РСФРР до УСРР у розумінні відміни чи зменшення незалежності Української Республіки і взагалі в розумінні перегляду основних конституційних положень Української Республіки, не сталося». Комісія працювала у травні-липні 1922 року. Її проукраїнські ухвали стали незабаром головною причиною створення нової, вже очолюваної Йосипом Сталіним комісії, яка й висунула добре відомий сталінський проект «автономізації», що фактично означав ліквідації української державності в радянській оболонці.
Ретельне відстеження усієї можливої інформації та інформування керівництва УСРР про хід вирішення питання про взаємини центру з республіками, що його здійснював Михайло Полоз, сприяло унеможливленню формального втілення планів «автономізації» в життя.
Михайло Полоз був учасником І з'їзду рад СРСР. Розглядаючи, як і все керівництво УСРР, рішення від 30 грудня 1922 року про створення СРСР як прелімінарну угоду, на початку 1923 року. Полоз звернувся до політбюро ЦК РКП(б) та ВЦВК з категоричним протестом проти вживання вищими органами влади РСФРР у вихідних розпорядженнях терміну «СРСР» – він називав це «неправильним та недоцільним» з огляду на те, що державне утворення під назвою «СРСР» на той час був лише проектом, і це відзначалося в попередніх офіційних рішеннях з цього приводу. До нього, а в його особі й до керівництва УСРР, прислухалися. Лише після введення в дію Договору та Декларації про створення СРСР (в лютому 1923 р. ці два тоді ще плановані до ухвалення документи було вирішено назвати одним терміном – «Конституцією СРСР»), що відбулося 6 липня 1923 року, ЦВК СРСР звернувся до усіх країн світу з зверненням, у якому сповіщалося про створення нової держави. Після цього Полоз повернувся до України.
Борець за кордони… на господарській роботі
Політбюро ЦК КП(б)У 1 липня 1923р. висунуло, а 3 серпня затвердило Полоза головою Держплану УСРР. 17 вересня було заплановано відрядити його послом до Канади, але 5 жовтня це рішення було відмінене і він залишився в Держплані. На початку квітня 1924 р. політбюро ЦК КП(б)У висунуло його (замість запропонованого Кремлем Скрипника) союзним послом до Праги. Але це рішення так і не вступило в дію: вже 23 квітня Михайлу Полозу разом із Афанасієм Буценком доручили відстоювати українську позицію в територіальному розмежуванні з РСФРР – вони були обрані представниками України в Міжсоюзній адміністративно-територіальній комісії. Щоправда, відстояти міста Таганрог та Шахти не вдалося, оскільки рішенням політбюро ЦК КП(б)У від 27 червня Полозу та Буценку було заборонено «обговорювати питання про кордони з Південним сходом, оскільки з цього питання працює Комісія Політбюро ЦК РКП(б)». Зауважимо, що те ж політбюро ЦК РКП(б) пізніше втрутилося (не на користь української сторони) і в уже затверджені рішення комісії щодо передачі до складу УСРР частини земель Курської та Воронезької губерній.
З жовтня 1924 до січня 1926 Полоз очолював Адміністративно-фінансову комісію при РНК УСРР. З квітня 1926 по грудень 1930 – нарком фінансів УСРР, отримав право бути присутнім на засіданнях головного політичного органу УСРР – політбюро ЦК КП(б)У. Протягом перебування на посаді наркома фінансів неодноразово намагався відстояти бюджетні права УСРР та паритетне фінансування України. За час його перебування на цій посаді відсоток витрат України в загальносоюзному бюджеті дещо підвищився. За відсутності голови РНК УСРР та його заступника іноді очолював роботу українського уряду.
Завжди мав «окрему думку»
На Х (1927) та ХІ з’їздах КП(б)У (1930) обраний до складу ЦК КП(б)У. На лютнево-березневому (1927) пленумі ЦК КП(б)У не погодився з безоглядним шельмуванням Шумського та закликав відмовитися від навішування ярликів у цьому питанні: «Не так, товариші, виглядає справа, не так все добре в нашому оточенні, щоб обговорювати «українське питання» в тоні їдких укусів, або в тоні персональної сварки».
Михайло Полоз та Тетяна Мягкова з друзями. зліва направо: М.Н. Полоз, Т.І. Мягкова, Катерина Філатова, Марія Короб. Харків, 1927 рік
На початку виступу Полоза на тому пленумі, який він розпочав російською мовою, у його бік пролунали вигуки: «Говори по-украински!». З огляду на наявний в той час фактичний розділ членів КП(б)У на «націоналів» (під ними розумілися насамперед вихідці з боротьбистів) та «справжніх більшовиків» і заперечуючи такий підхід, Полоз резонно запитав: «А чому я мушу говорити по українському, а інші товариші не мусять. Дозвольте, дорогі товариші, рівнятися по старшим. Бачите, я не вважаю, що є така категорія членів партії, які, виступаючи на трибуні, починають говорити по російському – зараз же мусять почути вигуки – «говори по-украински»». Далі він іронічно додав: «Вже близький час, коли вся партія перейде на українську мову, як казав тов. Затонський. Отже, не маючи охоти виділятися з загального рівня, сьогодні я маю право, як і інші, балакати по-російському, щоб тоді, як нарешті всі забалакають по-українському, разом з усіма знов перейти на українську мову».
В грудні 1927 року Полоз на громадських засадах очолив Український комітет охорони пам’ятників природи. Бюджет цієї організації відчутно зріс, було ухвалено урядові постанови про Асканію-Нову, Приморські та Піщані заповідники. 22 червня 1929 року написав лист-звернення до РНК УСРР, зміст якого сьогодні здається дуже знайомим і сучасним. У цьому листі він звинувачував керівництво Білоцерківського окружного партійного комітету у недбалому ставленні до заповідного дендропарку ім. Раковського (нині – «Олександрія») та використанню його території для задоволення власних потреб. Вимагав «притягнути винних до відповідальності», оскільки законом заборонено «знищувати, переробляти і взагалі змінювати зовнішній вигляд пам’ятників культури і природи» без спеціального дозволу.
Останні роки життя
Михайло Полоз з дочкою Радою, 1933 рік
Наприкінці 1930 року Полоза переводять на роботу до Москви на посаду заступника голови Бюджетної комісії ЦВК СРСР. Там він працював до арешту органами НКВС 12 січня 1934 року. Звинувачений був в українському націоналізмі. 4 червня 1934 Полоз був засуджений на 10 років виправно-трудових робіт. Те, що трапилося потім, вже добре описав Сергій Шевченко.
Дружину Михайла Полоза Тетяну Мягкову раніше за нього було заарештовано за «троцькизм» і в тому ж таки 1937 році було страчено. В 1934 р. одним із пунктів звинувачень Полоза було те, що він не переривав із нею зв'язок. Це певним чином вплинуло і на характер публічних звинувачень та навішування ярликів. Так, у виступі на пленумі Київського обкому від 5 січня 1937 року Павло Постишев відніс Полоза до «другої організації» викритих в 1933-34 рр. українських націоналістів, яка «складалася переважно з колишніх троцькістів, котрі увійшли до КП(б)У, не порвали зі своїм минулим і вели в лавах КП(б)У підривну двурушницьку роботу». Причому Полоза, разом з Петром Солодубом та Олександром Шумським, Постишев назвав «московськими керівниками цієї групи». Окрім того, у доповіді Постишева йшлося і про те, що «одночасно йшла підготовка терористичних актів проти уряду України», якою Полоз начебто теж займався, але вже разом з іншими «націоналістами».
Реабілітація
Після смерті Сталіна почалися реабілітаційні процеси. Однак, незважаючи на те, що перегляду справи М.Полоза донька Рада добивалася ще з 1954 року, черга до реабілітації дійшла лише в 1957 році. 8 березня 1957 рішенням Військового трибуналу Київського військового округу Полоз був реабілітований (посмертно) за справою 1934 р. «за відсутністю складу злочину». Важливу роль у цьому зіграли покази Михайла Волобуєва, який проходив по одній з ним справі, Івана Врони та Остапа Вишні. Певну роль на користь рішення про реабілітацію зіграла і та обставина, що Олександр Шумський та Антон Приходько, що були засуджені разом з ним, себе винними так і не визнали.
19 квітня 1957 року Архангельський обласний суд реабілітував Полоза «за недоведеністю злочину» у справі 1937 року. І лише 15 листопада 1988-го Верховний суд РСФРР вирішив вважати справу Полоза 1937 року закритою за відсутністю складу злочину.
