У довгому переліку письменників – «заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через десятиліття згаданих, а через півстоліття надрукованих» (Ліна Костенко) – є й ім’я Михайла Козоріса.
Михайло Козоріс
Його розстріляли 3 листопада 1937 року разом з багатьма іншими українськими письменниками в урочищі Сандормох на Соловецьких островах й прах його досі на чужині.
У розстрільному списку прізвище фігурує в російському написанні як «книговед КозорЕз». Загалом письменника арештовували тричі за різних влад, але лише третя – радянська, засудивши до п’яти років таборів, відправила його на смерть.
Козоріс і Марко Черемшина
У прикарпатському містечку Делятин на одному з будинків є меморіальна табличка, яка сповіщає, що тут колись в адвокатській конторі Лагодинського працював адвокатом відомий український письменник Марко Черемшина (Семанюк). Туди варто було б дописати, що у цій конторі, після закінчення юридичного факультету Львівського університету, у 1911-12 роках працював й Михайло Козоріс.
Свої враження та спогади про Марка Черемшину Козоріс висловив у поминальній статті у «Літературній газеті» (1927 р. ч. 5). «Увійшовши в канцелярію д-ра Лагодинського в Делятині (помічником якого був письменник), я побачив за столом невеличкого присадкуватого чоловіка на 35-40… тип газди (дядька), що знає свої справи, як свої п’ять пальців, і не хвилюється за них, бо знає кожній і місце, і ціну». Згодом ці спогади Козоріса використає у своїй статті «Марко Черемшина й галицька проза» Микола Зеров.
Козоріс й Іван Франко
Початок літературної творчості Михайла Козоріса датується 1907 роком, коли на сторінках газети «Буковина» з’явились перші оповідання «Купували образи» та «Кровопивці». За манерою письма та способом подавати героїв оповідання нагадували стилістику Василя Стефаника, Марка Черемшини та Леся Мартовича. Однак Козоріс не наслідує чи сліпо копіює манеру оповіді своїх старших побратимів по перу, а шукає свою дорогу в літературі.
Перші літературні кроки Михайла Козоріса схвально привітав Іван Франко, з котрим він познайомився 1907 року, працюючи репетитором у сім’ї парафіяльного священика у Криворівні. На час знайомства Козорісу було 25 років. Потім він напише про Франкову надзвичайну скромність, простоту в спілкуванні з людьми й його … маломовність.
«Коли я побачив Франка, – пише Козоріс, – то не міг повірити, що це та сама людина, яка в «Літературно-науковому віснику» з такою рішучістю і гостротою брала під критичний обстріл як молодих, так і уже відомих авторів». Михайло Козоріс у своїх спогадах намагався відтворити ту атмосферу та оточення, побут, серед якого жив і працював Іван Франко.
Перші арешти
Приналежність Михайла Козоріса до тієї частини інтелігенції, яка виступала проти реакційної політики австрійського, а згодом і польського уряду та «москвофілів», щодо українського населення, спричинилась до того, що з приходом російських військ у Галичину – внаслідок прориву генерала Брусилова – 1914 року він був арештований як «австрофіл» і вивезений у Томську губернію (с. Колпашево). Про роки заслання відомо мало. У цей період з Галичини було депортовано понад 12 тисяч людей, в основному з патріотично налаштованої інтелігенції.
У 1917 році Козоріс поселяється у Вінниці й працює секретарем земельної управи та вчителем німецької мови у місцевій гімназії. Він поривається повернутись на свою батьківщину, до рідних, яких не бачив так довго. Але у червні 1918 року, після гетьманського перевороту, його арештовують як «опасного для украинского государства». Чи не парадокс?!
Перед повстанням Директорії Михайло Козоріс звільняється й повертається в Галичину. Після проголошення ЗУНР його призначають повітовим комісаром спочатку в Надвірній, а згодом у Тлумачі. Саме тут і пригодились знання й досвід правника.
УГА
На початку 1920 року Михайло Козоріс разом із Українською Галицькою армією (в Україні її переіменували на ЧУГА, яка згодом перейшла до Петлюри) під тиском військово-політичної безвиході переходить через Збруч й опиняється в радянській Україні. Козоріс брав безпосередню участь у переговорах з більшовиками про умови переходу УГА та її подальший статус як військової структури. Серед учасників УГА був і Мирослав Ірчан (активний член КПЗУ, а з 1925 року очільник спілки письменників «Західня Україна»), який у своїх спогадах напише, що «галичани довго не хотіли розставатись із синьо-жовтим прапором, тому поруч із ним майорів червоний, і що нікого особливо це не бентежило».
Серед тих, хто у тих обставинах опинилися у радянській Україні, а згодом заявили про себе як талановиті письменники у спілці «Західня Україна» – були й Володимир Гжицький, Мирослава Сопілка, художник Ярослав Струхманчук, Іван Ткачук, Василь Атаманюк, Василь Бобинський.
Вражений театром Курбаса
З 1921 по 1924 роки Михайло Козоріс працює в Талянці, неподалік Умані. Він організовує та керує сільськогосподарською школою. У 1924 році в Умань на гастролі приїздить театр Леся Курбаса «Березіль» і дає вистави майже півроку.
Козоріс ходить на вистави й незабаром знайомиться з Лесем Курбасем. Свої враження письменник виливає у статті «Лист з Києва», надрукованій у львівській газеті «Діло». У ній письменник розповідає читачам Галичини про театр Курбаса і його новаторський підхід у постановці класичних творів. Сам Курбас заперечував етнографізм, який панував в українському театрі, і вважав, що за «барвистими шатами етнографії губиться людина, що є головною дійовою особою всякого мистецтва». Крім цього він стверджував, що етнографізм є ознакою упослідженого, рабського становища українського народу, свідченням обмеженості культурного розвитку, суспільного буття та політичного вияву.
«Галицький гоголь»
Серед визначних творів Михайла Козоріса радянського періоду – збірка оповідань «Дві сили» (1927), за яку автор був відзначений літературною премією, повість «Село встає» (1929), повість з гуцульського життя «Чорногора говорить» (1931), літературознавча праця про творчість Василя Стефаника «Соціальні моменти в творчості В. Стефаника» (1931) та вершинний твір – роман із життя галицької інтелігенції «Голуба кров» (1932).
Перш ніж вийти окремою книжкою, уривки роману «Голуба кров» друкувалися в журналах «Західня Україна» у № 11-12 за 1931 року та «Життя і революція» у № 8. Дві частини цього роману вийшли в 1932 році окремою книжкою у видавництві «Література і мистецтво», а третя, запланована до видання у 1934р., якщо й була написана (її не знайдено), то вже не побачила світу, оскільки 5 лютого 1933 року письменника заарештували.
Роман розповідає про Галичину кількох неспокійних десятиліть – десять років перед імперіалістичною війною аж до розпаду Австро-Угорської монархії і до проголошення ЗУНР 1 листопада 1918 року. Михайло Козоріс змальовує верхівку галицької інтелігенції, яка стверджує, що вона «голуба кров» і стоїть над народом. Письменник зосереджує увагу на відірваності переважної більшості галицької інтелігенції від народу, їдко висміює її безкультур’я, кар’єризм, плазування перед владою, викриває блазнювання, демагогію, вдаване народолюбство, псевдопатріотизм, за допомогою яких панки-інтелігенти прокладали собі дорогу до високих урядових посад.
Михайло Козоріс показує, як у складі чужої держави галицьке українство стоїть перед вибором – або стати на шлях боротьби (його, як правило, обирали одиниці), або ж скоритися і принизливим колінкуванням та політичним угодовством здобувати посади й чини, що, зрештою, і робить доволі успішно герой твору Володимир Товарницький.
Роман «Голуба кров» одає цілу галерею персонажів галицьких інтелігентів, дрібних урядовців, поважних політиків, які мали своїх реальних прототипів.
Слід зазначити, що письменник листувався з родичами, які проживали в Галичині, а особливо активно вів переписку із сестрою Марією Козоріс-Бариляк (відома дитяча письменниця, її чоловік відомий музикознавець в Галичині Александер Бариляк, він дружив із художником Манастирським).
Реабілітація
Із мороку забуття письменник повернувся 1959 року, коли почався процес реабілітації репресованих у 30-40-ві роки. Рішенням військового трибуналу Київського округу від 10 лютого 1959 року вироки 1933 і 1937 років у справі Козоріса «скасовані за відсутністю складу злочину».
Офіційний документ про реабілітацію датований 21 червня 1990 року.
