(Рубрика «Точка зору»)
Київ – Багатотисячне повстання мас в Росії – під гаслом «За чесні вибори» – значною мірою сплутало карти «прем’єр-президенту» Володимиру Путіну. Насамперед – у сенсі сфокусованого використання наріжного й стратегічного піар-лейтмотиву його скоро-прийдешньої президентської кампанії. А саме – повернення України в «ісконноє» лоно великої Росії. Проте, про нівеляцію, а то й вихолощення цього передвиборного путінського «джокера» говорити, мабуть, зарано. Адже, як видається, ВВП завбачливо припас його в глибині великокняжого рукава – і цілком імовірно, що у березні (а то й набагато раніше) він його ще заманливо-цяцьковано для імперськи мислячих росіян дістане.
Окрім України нічого й обіцяти
Не будемо заглиблюватися у прірву «загадкової російської душі». Втім, у контексті останніх виборчих перипетій у Росії, а також мазохістичному борюканні українських державо-зверхників щодо виканючування дешевого газпромівського палива, варто-таки згадати одну не вельми «розкручену», проте доволі симптоматичну думку про особливість північно-сусідського електорального «ґрунту», в котрий збирається рясно засівати штучне ГМО-зерно чергової піар-міфологеми без трьох місяців російський Президент пан ВВП.
Йдеться про спостереження академіка Івана Павлова, артикульоване ним апокаліптичного для України (та й для Росії) 1932-го року: «Повинен висловити свій сумний погляд на російську людину: вона має таку слабку мозкову систему, що не здатна сприймати дійсність як таку. Для неї існують тільки слова. Її умовні рефлекси координовані не з діями, а зі словами». Зауважимо, що ця жорстока правда прозвучала не з уст якогось там галичанина-бандерівця (котрого питомо й заледь не на фізіологічному рівні ненавидить міністр української освіти й науки Дмитро Табачник і йому подібні адепти «єдинонеділимства» та «святої Русі»).
Як бачимо, видатний засновник російської фізіологічної школи, лауреат Нобелівської премії в галузі медицини і фізіології не лишень досліджував нервові рефлекси братів наших менших – собак (як це шаблонно вважається), а й лишив по собі глибокі спостереження в галузі російської етнопсихології, вищецитована риса котрої багато дечого пояснює у природі сьогоденних виборчих процесів у Росії. А також – реальних перспектив чергового садо-мазохістичного злиття словесно-, а отже, віртуально-братерських народів.
Власне кажучи, піар-спродуковані драматургії попередніх президентських виборів вже не спрацьовують. Ні «президент проти комуністів» (1996) – бо ж останні давно вже стали ручною, якщо не коаліційною (як в Україні) опозицією. Ні «Путін проти чеченців» (1999) – бо ж нині Чечня Рамзана Кадирова дає фантастичні, заледь не в 120 відсотків, показники за партію влади (іншими, народними словами – «партію злодіїв та шахраїв»). Ані «Путін проти олігархів» (той же 1999) – позаяк всі олігархи (окрім тих, що втекли з Росії, наприклад, Березовський чи Гусинський, або гнояться на каторзі – на кшталт Ходорковського) є не те що лояльними, а просто-таки щільно притиснутими до землі залізною чекістською п’ятою ВВП Росії. Легенда зі «спадкоємцем курсу Медведєва» є геть смішною – бо ж як можна бути спадкоємцем того, для кого ти сам є спадкодавцем?
Ось тут то і виринає «новітня» фабула грядущих березневих виборів – так є ж «хохли»! «Приєднання назад України – будь-якою ціною». Саме таким вимальовується наріжний «меседж» єдино-путінських перегонів у березні. Позаяк, на першу руку, обіцяти власним масам уже практично нічого; на іншу ж – потрібно «кувати залізо», поки ще при українській владі перебувають проросійські симпатики-безбатченки, до того ж – хронічно-маніакальні клептократи, готові заради власних зисків продати всю державу – як вроздріб, так і оптом. Адже ж інший схожий шанс у господіна Путіна щодо імперської реставрації шляхом поглинання України – за нової та іншої, європоцентричної української влади – вже навряд чи випаде.
Газовий зашморг = кінець української незалежності?
Цілком очевидно, що наймогутнішою зброєю путінського Кремля проти України є газова. Та, попри новоплатоновські «котловани» Північного та Південного потоків як мегапроектів російського психо-економічного шантажу проти нашої держави, все ж таки вітчизняна газо-транспортна система поки що, принаймні на найближче десятиліття, виглядає чи не єдиним українським козирем у жорсткому геополітичному протистоянні. До того ж де-факто Україна опинилася сам-на-сам з північним сусідом, котрий усе сильніше затягує газовий зашморг на «братській» шиї. На протекторат чільних гравців Європейського Союзу сподіватися не випадає – кому треба, Росія тонко-прагматично надає знижки на газ. Так само матеріалістичні європейці всуціль задоволені таким прихованим «хабаром» – тож, даруйте, чхати на якусь там Україну! Тим паче, що практично всі західні «єесівці» є в глибині душі черчелівськіми британцями: друзів немає, на кону – лишень інтереси.
Поки що страшилки «фронтовика» Арсенiя Яценюка – стосовно передачі контрольного пакету акцій державно-нафтогазовської ГТС російському «Газпромові» в обмін на зменшення газової ціни – на щастя, не матеріалізуються. Подейкують, що прем’єр Микола Азаров панічно боїться брати на себе аж таку відповідальність – все ж таки поволі вимальовується перспектива безхмарно-райської «персональної» пенсії, а тут ще й перед очима – тюремний казус «папєрєдніци» Тимошенко зловісно маячить. Севастополь усе ж таки не він здавав Путіну, а Президент Янукович – Президентові Медведєву…
Хоч як би там було, а недавня заява Азарова про реалістичний сценарій з бюджетною ціною за газ у 400 доларів США виглядає достоту нетипово-суб’єктною, якщо не виклично-самостійною. Тож не можна скидати з терезів варіант, за якого в найближчім часі Вiктор Янукович таки знайде того, хто, на відміну од нинішнього прем’єра, візьме на себе всю повноту відповідальності за білоруський ГТС-сценарій, втілений в Україні. Бо ж олігархічний енергозалежний і газопожираючий Болівар 400 доларів за газпромівський куб уже на собі «не витримує».
Звісна річ, Путіну навряд чи вигідно акурат перед президентськими виборами розігрувати гешефтні торги зі зниженням ціни на газ Україні – бо ж це неодмінно сприйметься наріжною частиною російського електорату імені академіка Павлова як поразка України. Втім, ніщо не заважає Владу Владімичу здійснити бліц-криг щодо української ГТС одразу після свого третього «помазання». І тоді ріжні там бульбашкові митні союзи з єепами видадуться українцям минулорічно-зів’ялими «квіточками» у порівнянні.
Як там кажуть у донецьких колах – «пацан сказал, пацан сделал»? Отже, після ймовірної газотранспортної анексії Україна опиниться в путінській глибокій пазусі (немов нині – в Януковича). Звісно ж – вкупі з Росією, і можливо – що не «всього лишень» на 12 років. Тим паче, що український народ допоки, заворожений політичною й футбольною єврориторикою та вражений північним павловським етно-психо-синдромом, по-пушкінськи «безмолвствует»… Тож, ВВП – для приросту земель російських і власного іміджу -- нагально-необхідно поспішати. Адже попереду – й українська виборча осінь-2012. А з нею – множення ріжних західних «помаранчевих вірусів». Та таких живучих, що й до Росії-матінки часом долітають. І мимоволі сплутують всі виборчо-мічені карти з джокерами – Самому та всесильному прем’єр-президентові!
Андрій Коваленко – журналіст, письменник.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
