Нацисти, які наступали на п’яти відступаючому в червні 1941 року радянсько-партійному керівництву, застали у волинських тюрмах страшні наслідки кривавої розправи над в’язнями, котрих не встигли евакуювати, а відтак, керуючись розпорядженням Лаврентія Берії, розстріляли.
Лише на Волині загальна кількість страчених, за різними даними, сягає трьох-чотирьох тисяч. Кілька років тому в Рівному, і зовсім недавно – під час археологічних розкопок у Володимирі-Волинському – були віднайдені рештки страчених людей.
Корінний рівнянин Володимир Кулій розповідає, що за мурами у центрі міста була в’язниця з внутрішнім майданом, на якому розстрілювали в’язнів – спочатку енкаведисти, згодом – нацисти. «Коли будували ці будинки, багато кісток звідти виймали і переховували на кладовищі, – каже він. – Щоб ніхто не бачив, ніхто не чув – усе робилося вночі».
У 41-му нацистські окупанти дозволили місцевим мешканцям опізнати загиблих і забрати поранених і оприлюднили оригінали списків «неугодних», яких не встигла арештувати радянська влада. У них Володимир Кулій побачив ім’я свого батька.
Єдина вина знищених людей – те, що вони були свідомими українцями, а не злочинцями, зауважив учасник мітингу, рівнянин Борис Кур’яник.
Вони не були злочинцями
Меморіальна дошка пам'яті невинно загиблих в'язнів
Здебільшого вони були не простими українцями, додає голова обласної «Просвіти» Світлана Ніколіна. Адже потужна хвиля арештів української інтелігенції накрила Волинь уже в 39-му році, з приходом радянської влади.
Це були суспільно активні люди, часто заможні, котрі мали хорошу освіту і були голові відстоювати українську державу. Саме це стало основною причиною знищення людей.
Що це справді так, підтверджує науковий співробітник обласного краєзнавчого музею, історик Ігор Марчук. Прізвища багатьох знищених патріотів відомі. Причому це не тільки жертви червня 41-го, а й українські патріоти, знищені нацистами у воєнні роки внаслідок провокативних дій стосовно оунівців з боку радянського розвідника Миколи Кузнєцова. Це і відомий діяч ОУН із Клеваня Олександр Бусол, розстріляний на початку березня 1943 року у Рівненській в’язниці, і голова Українського Червоного хреста Харитя Кононенко, яка організувала допомогу військовополоненим у таборах, і донька й матір власника відомої в місті української книгарні, які були зв’язковими УПА, та ще багато відомих рівнян.
Хто заслуговує на пам’ять і повагу
Ігор Марчук заповзявся максимально дослідити історію страти волинських в’язнів. Він зауважує, що прикро бачити в місцях страти лише меморіальні дошки або саморобні хрести, у той час як над пам’ятниками колишнім енкаведистам і партійним працівникам взяли шефство ветерани міліції та СБУ.
«Ветерани спецслужб прагнуть вшанувати представників енкавеесівців, які проводили масові репресії на Дубенщині, знищили в’язнів. От вони їх чомусь хочуть вшанувати – це для них герої. Які ж вони герої, коли за собою такий кривавий слід залишили?» – наголошує історик.
Дискусіям про те, кого і як вшановувати, має покласти край серія спогадів вцілілих політв’язнів, яку видають у Рівному ентузіасти на чолі з просвітянином Михайлом Борейком. Одні з останніх – вперше перевидані в Україні спогади дивом врятованого в’язня Дубенської тюрми Олекси Сацюка, які побачила світ у 1947 році в Буенос-Айресі. Книга під назвою «Смертоносці» проілюстрована унікальними фотоматеріалами з місця розстрілів, віднайденими в архіві Гімлера та в угорській пресі.
Натомість у Рівненській міськраді розгортається дискусія навколо нового будівництва, яке має повністю знищити рештки страшної історичної будівлі в’язниці, що в останні роки належала швейній фабриці. Спочатку йшлося про те, що підприємці хочуть збудувати тут готель і супермаркет. Однак громаду такі плани обурили. Нині ж міський голова Володимир Хомко запевняє, що це має бути офісний центр. Міський голова стверджує: розкопки, проведені на цьому місці, більше не виявили людських решток.
Міському голові імпонує ідея виділити в новому приміщенні одну кімнату під музей. Противники такого рішення вважають, що будинок потрібно реставрувати і зробити там великий музей на кшталт львівської «Тюрми на Лонцького». Поки що будівництво зупинили.
Панахиди за загиблими у рівненській в’язниці проводять щороку.
Лише на Волині загальна кількість страчених, за різними даними, сягає трьох-чотирьох тисяч. Кілька років тому в Рівному, і зовсім недавно – під час археологічних розкопок у Володимирі-Волинському – були віднайдені рештки страчених людей.
Корінний рівнянин Володимир Кулій розповідає, що за мурами у центрі міста була в’язниця з внутрішнім майданом, на якому розстрілювали в’язнів – спочатку енкаведисти, згодом – нацисти. «Коли будували ці будинки, багато кісток звідти виймали і переховували на кладовищі, – каже він. – Щоб ніхто не бачив, ніхто не чув – усе робилося вночі».
У 41-му нацистські окупанти дозволили місцевим мешканцям опізнати загиблих і забрати поранених і оприлюднили оригінали списків «неугодних», яких не встигла арештувати радянська влада. У них Володимир Кулій побачив ім’я свого батька.
Єдина вина знищених людей – те, що вони були свідомими українцями, а не злочинцями, зауважив учасник мітингу, рівнянин Борис Кур’яник.
Вони не були злочинцями
Це були суспільно активні люди, часто заможні, котрі мали хорошу освіту і були голові відстоювати українську державу. Саме це стало основною причиною знищення людей.
Що це справді так, підтверджує науковий співробітник обласного краєзнавчого музею, історик Ігор Марчук. Прізвища багатьох знищених патріотів відомі. Причому це не тільки жертви червня 41-го, а й українські патріоти, знищені нацистами у воєнні роки внаслідок провокативних дій стосовно оунівців з боку радянського розвідника Миколи Кузнєцова. Це і відомий діяч ОУН із Клеваня Олександр Бусол, розстріляний на початку березня 1943 року у Рівненській в’язниці, і голова Українського Червоного хреста Харитя Кононенко, яка організувала допомогу військовополоненим у таборах, і донька й матір власника відомої в місті української книгарні, які були зв’язковими УПА, та ще багато відомих рівнян.
Хто заслуговує на пам’ять і повагу
Ігор Марчук заповзявся максимально дослідити історію страти волинських в’язнів. Він зауважує, що прикро бачити в місцях страти лише меморіальні дошки або саморобні хрести, у той час як над пам’ятниками колишнім енкаведистам і партійним працівникам взяли шефство ветерани міліції та СБУ.
«Ветерани спецслужб прагнуть вшанувати представників енкавеесівців, які проводили масові репресії на Дубенщині, знищили в’язнів. От вони їх чомусь хочуть вшанувати – це для них герої. Які ж вони герої, коли за собою такий кривавий слід залишили?» – наголошує історик.
Дискусіям про те, кого і як вшановувати, має покласти край серія спогадів вцілілих політв’язнів, яку видають у Рівному ентузіасти на чолі з просвітянином Михайлом Борейком. Одні з останніх – вперше перевидані в Україні спогади дивом врятованого в’язня Дубенської тюрми Олекси Сацюка, які побачила світ у 1947 році в Буенос-Айресі. Книга під назвою «Смертоносці» проілюстрована унікальними фотоматеріалами з місця розстрілів, віднайденими в архіві Гімлера та в угорській пресі.
Натомість у Рівненській міськраді розгортається дискусія навколо нового будівництва, яке має повністю знищити рештки страшної історичної будівлі в’язниці, що в останні роки належала швейній фабриці. Спочатку йшлося про те, що підприємці хочуть збудувати тут готель і супермаркет. Однак громаду такі плани обурили. Нині ж міський голова Володимир Хомко запевняє, що це має бути офісний центр. Міський голова стверджує: розкопки, проведені на цьому місці, більше не виявили людських решток.
Міському голові імпонує ідея виділити в новому приміщенні одну кімнату під музей. Противники такого рішення вважають, що будинок потрібно реставрувати і зробити там великий музей на кшталт львівської «Тюрми на Лонцького». Поки що будівництво зупинили.
Панахиди за загиблими у рівненській в’язниці проводять щороку.
