Лондон – Українське оперне мистецтво завойовує нові позиції на світовій арені. Лондонський Королівський оперний театр «Ковент-Ґарден» запросив у травні на головну роль у новій постановці опери Верді «Макбет» солістку Національної опери України, сопраністку Людмилу Монастирську. Її дебют у «Ковент-Ґардені» в березні цього року в партії Аїди в однойменній опері Верді (де вона в останній момент замінила відому італійську співачку Мікаелу Карозу) і роль Тоски в опері Пуччіні в Берлінській опері перетворили її на світову оперну зірку. Критики назвали блискучим і дебют Монастирської на минулорічному фестивалі Пуччіні в Торре-дель-Лаґо в Італії, де вона також виконувала партію Тоски. Міжнародні музичні оглядачі називають Людмилу Монастирську спадкоємицею традицій Марії Каллас і Монсеррат Кабальє. В інтерв’ю Радіо Свобода Людмила Монастирська розповіла про свій тісний зв’язок із українською культурою та про своє музичне становлення.
– Почну з того, що в школі ще хотіла дуже співати. І, вступивши до київського музичного училища імені Глієра, я була дуже щасливою. Там моїм педагогом був Паливода Іван Гнатович. Його вже нема серед нас, але пам’ять про нього живе. А потім була консерваторія, там моїм педагогом була Петриненко Діана Гнатівна. Зараз вона ще викладає в консерваторії, вже 81 рік має на сьогодні. Ми з нею спілкуємося, вона ходить на мої вистави до оперного театру, дуже радіє за мене, що мені дуже приємно. Потім, закінчивши консерваторію, я працювала декілька років у київській опері, потім у дитячому музичному театрі. Потім пару років працювала не в Києві, це були камерного плану концерти, а потім знову повернулася до Києва і працюю зараз в київській опері.
– У чому полягає головна різниця між роботою в українському оперному театрі і в оперному театрі Західної Європи?
– Я так гадаю, що, мабуть, просто досконаліший підхід і до музичного матеріалу, і до якихось таких подробиць. Все скурпульозніше, підхід глибший.
– Чи вплинула українська музика чи, ширше, українська культура, на вашу творчість?
– Так, безумовно. Мама в мене дуже гарно співає. Вона не співачка, вона взагалі-то вчитель, філолог, але свого часу в неї був такий вибір: або йти до консерваторії, або до педагогічного університету, – і от вона вибрала другий варіант. Але просто в нас, у сім’ї, українські пісні завжди звучали. Мама в мене готує їжу і завжди співає. Ніхто навіть на це не звертав уваги (сміється). Українські пісні я дуже люблю, просто не можу жити. Навіть відспівавши виставу, якщо є в гримерці фортепіано, то я сідаю. І для мене це своєрідна розрядка – заспівати кілька українських пісень, щоб внутрішню рівновагу відновити, після спектаклю людина трохи має відпочити, прийти до тями, як кажуть. Дуже мені подобається Соломія Крушельницька, це наша видатна співачка львівська.
– Ви тепер одна зі світових оперних зірок. Чи зберігається у вас зв’язок з Україною?
– Звичайно, зберігається цей зв’язок, тому що зараз я ще офіційно вважаюся на роботі в нашій національній опері київській. Для мене це велика честь співати, перш за все, на своїй землі і бути там затребуваною. Мабуть, дуже гірко, коли ти приїжджаєш до себе в театр, мабуть, були такі випадки з нашими співаками, які десь виїхали, і театр говорить, що ні, ви нам більше не потрібні, ми вже знайшли когось на ваше місце, поки ви десь їздили і вдосконалювалися. Звичайно, це неприємно. Але я сподіваюся, що все-таки шматочок якоїсь роботи мені знайдеться і в своєму рідному театрі. Я на це завжди буду сподіватися і вірити в це.
– Коли ви будете знову співати в Києві і що будете виконувати?
– Зараз складно сказати, що саме, бо зараз в мене йде постановка «Леді Макбет» у «Ковент-Ґардені». Але в кінці червня я приїжджаю до театру свого. Якраз у нас іде постановка «Іоланти», але я не беру участі, бо я в іншому місці. Не знаю, мабуть, Іоланту я не буду співати, але якщо поставлять в репертуарі якусь виставу, чи «Бал-маскарад», чи, можливо, «Аїду», чи, можливо, «Турандот», чи, можливо, «Сільську честь», все що мені скажуть, – я буду співати, бо я там на роботі, і для мене дуже приємно щось заспівати для свого глядача.
– Почну з того, що в школі ще хотіла дуже співати. І, вступивши до київського музичного училища імені Глієра, я була дуже щасливою. Там моїм педагогом був Паливода Іван Гнатович. Його вже нема серед нас, але пам’ять про нього живе. А потім була консерваторія, там моїм педагогом була Петриненко Діана Гнатівна. Зараз вона ще викладає в консерваторії, вже 81 рік має на сьогодні. Ми з нею спілкуємося, вона ходить на мої вистави до оперного театру, дуже радіє за мене, що мені дуже приємно. Потім, закінчивши консерваторію, я працювала декілька років у київській опері, потім у дитячому музичному театрі. Потім пару років працювала не в Києві, це були камерного плану концерти, а потім знову повернулася до Києва і працюю зараз в київській опері.
– У чому полягає головна різниця між роботою в українському оперному театрі і в оперному театрі Західної Європи?
– Я так гадаю, що, мабуть, просто досконаліший підхід і до музичного матеріалу, і до якихось таких подробиць. Все скурпульозніше, підхід глибший.
– Чи вплинула українська музика чи, ширше, українська культура, на вашу творчість?
– Так, безумовно. Мама в мене дуже гарно співає. Вона не співачка, вона взагалі-то вчитель, філолог, але свого часу в неї був такий вибір: або йти до консерваторії, або до педагогічного університету, – і от вона вибрала другий варіант. Але просто в нас, у сім’ї, українські пісні завжди звучали. Мама в мене готує їжу і завжди співає. Ніхто навіть на це не звертав уваги (сміється). Українські пісні я дуже люблю, просто не можу жити. Навіть відспівавши виставу, якщо є в гримерці фортепіано, то я сідаю. І для мене це своєрідна розрядка – заспівати кілька українських пісень, щоб внутрішню рівновагу відновити, після спектаклю людина трохи має відпочити, прийти до тями, як кажуть. Дуже мені подобається Соломія Крушельницька, це наша видатна співачка львівська.
– Ви тепер одна зі світових оперних зірок. Чи зберігається у вас зв’язок з Україною?
– Звичайно, зберігається цей зв’язок, тому що зараз я ще офіційно вважаюся на роботі в нашій національній опері київській. Для мене це велика честь співати, перш за все, на своїй землі і бути там затребуваною. Мабуть, дуже гірко, коли ти приїжджаєш до себе в театр, мабуть, були такі випадки з нашими співаками, які десь виїхали, і театр говорить, що ні, ви нам більше не потрібні, ми вже знайшли когось на ваше місце, поки ви десь їздили і вдосконалювалися. Звичайно, це неприємно. Але я сподіваюся, що все-таки шматочок якоїсь роботи мені знайдеться і в своєму рідному театрі. Я на це завжди буду сподіватися і вірити в це.
– Коли ви будете знову співати в Києві і що будете виконувати?
– Зараз складно сказати, що саме, бо зараз в мене йде постановка «Леді Макбет» у «Ковент-Ґардені». Але в кінці червня я приїжджаю до театру свого. Якраз у нас іде постановка «Іоланти», але я не беру участі, бо я в іншому місці. Не знаю, мабуть, Іоланту я не буду співати, але якщо поставлять в репертуарі якусь виставу, чи «Бал-маскарад», чи, можливо, «Аїду», чи, можливо, «Турандот», чи, можливо, «Сільську честь», все що мені скажуть, – я буду співати, бо я там на роботі, і для мене дуже приємно щось заспівати для свого глядача.
