Ірина Магрицька, кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (місто Луганськ)Спробую викласти ці факти – а вони в основному пов’язані з фольклорно-діалектологічними експедиціями в українські села Луганської та Ростовської областей кількарічної давнини (тоді ми, викладачі та студенти-філологи, спілкувались на різні теми з місцевими мешканцями й записували їхні розповіді на диктофон) – у вигляді кількох прикладів.
Приклад перший. У селі Волошине Міллерівського райну Ростовської області ми записали таку розмову (подаю запис без редагування з метою відбити особливості діалектного мовлення українців Росії):
– Тут люди ходять до церкви?
Інформатор 1: У церкву тепер іти – тіки гріха набираться. Молиться, я щитаю, і не гріх нікому, ну так надо ж душою чуствовать, шо це єсть таке – молитва!
Інформатор 2: А священики які! А руки які! Волосся те позлипалося в батюшки, і сам п’яний! І це часто-густо. (Як зробить свою справу, каже:) «І капусти дай, і всього дай!» І такого ж допускають! Він, навєрно, якесь допущеніє іміє до цього, до релігії… Так же, навєрно, не поставлять його?
Інформатор 1: І оцей, шо в Україні (1. Зверніть увагу: українці Росії, на відміну від росіян, кажуть «в Україні», а не «на Україні»; 2. Зауважу, що відстань до сусіднього села на українській території невелика, а оскільки кордону між Росією та Україною, по суті, немає, мешканці Волошиного часто звертаються до послуг священиків із сусідньої держави – України, бо це ближче. – І. М.), так що ж він: приїде ховать (покійника) – і каже: «Дайте зернечка! Дайте і курочкам! Дайте і яїчка!» А тоді той… сів і поїхав, а «гроб закрийте самі». І все. Запечата (труну) у дворі… Тут ось півкілометра виїхати… Ти ж должен запечатать на кладбищі! А він (це робить) у дворі. Забрав (плату) – аби тіки гроші! І все йому давай! Сів – і поїхав…
Приклад другий. У селищі Біловодську, райцентрі Луганської області, разом із колегою-філологом зі Львова ми якось розмовляли з місцевим священиком. Під час екскурсії по церкві, яку «святий отець» нам організував, він поскаржився на те, що час зараз важкий, бо церква на ремонті і приходу немає. Тому він, батюшка, надіває рясу і хрест, сідає на власну автівку, перетинає українсько-російський кордон, який тут недалечко, і їде за товаром. Закуповує в Росії гуртом горілку та цигарки – і везе назад в Україну перепродавати дорожче. Так і виживає.
Приклад третій. А от у селищі Красноріченському Кремінського району, що на Луганщині (раніше це була велелюдна козацька слобода, яка мала назву Кабаннє) з вуст наших співрозмовників ми почули розповідь про місцевого священика, яку, перепрошую, соромно й переповідати. Цей священик – колоритний, іще молодий чоловік циганської зовнішності, який усім у селі каже, що він із Західної України (насправді він українською навіть не володіє, а приїхав сюди кілька років тому, здобувши священицький сан після кількамісячних курсів в Одеській семінарії). У нього є дружина і троє дітей. Люди говорять, що службу він править у колишньому дитячому садочку, другу половину якого відвели під нічне кафе. А одна бабуся, хитро усміхаючись, розповіла про таке собі «хобі» їхнього батюшки. «Ось і вчора ввечері, – каже жінка, – чую, собака мій рветься в сторону городу і гавкає. Придивилась я і побачила, що в кінці городу рухаються якісь дві фігури, але туди не пішла; в одній фігурі я впізнала нашого священика. На ранок, думаю, піду подивлюсь: може, там щось зірвано? Дійшовши до місця, де були ті двоє людей, я побачила на землі… два презервативи». Жінка додала, що цей священик «попортив» уже багатьох місцевих дівчат, а під час служби наступного дня їх же й сповідує.
Приклад четвертий. Одна моя колега з Луганська розповіла про недавній випадок. Коли в неї була велика потреба приступити до сповіді, вона пішла в найближчу церкву. Коли почала сповідатися, священик перебив її зауваженням: «Прошу ісповєдатся па-русскі!» Жінка пояснила, що її рідна мова – українська, їй важко вилити душу російською. Тоді священик сказав грізно: «Нє положено!» Колега розплакалась і, так і не висповідавшись, покинула церкву.
Приклад п’ятий. 2004 року, в день виборів, довелось мені проходити повз церкву. Біля брами стояв тамтешній священик і роздавав своїм парафіянам і всім перехожим маленькі листівки із зображенням Богородиці з Христом на руках і текстом, головним змістом якого було: кандидат у президенти Віктор Янукович – ставленик Бога, а Віктор Ющенко – ставленик Диявола (а пам’ятаєте, як тоді ж у донецьких церквах люди молилися на ікону із зображенням Януковича?).
А що ж самі віруючі? Може, вони є більш моральними, ніж священики, до яких вони ходять?
Приклад шостий переконує у правдивості прислів’я: «Яка хата – такий тин, який батько – такий син». Отож, під час тих самих президентських виборів, коли з Ющенком сталося відоме нещастя, зайшовши на кафедру, я почула емоційну тираду однієї своєї колеги, в якій вона висловлювала невимовну радість з приводу того, що обличчя майбутнього президента стало таким потворним, і щиро бажала йому, щоб він «здох». Я спитала в колеги: хіба може інтелігентна людина посилати будь-кому такі прокльони? І чи не соромно їй вимовляти ці слова, тим більше, що вся стіна, біля якої стоїть її робочий стіл на кафедрі, обвішана православними іконами? На жаль, моїй колезі від зауваження соромно не стало, і вона продовжувала свою ненависницьку тираду.
Я не буду коментувати наведені приклади – думаю, що розумний читач і сам зробить належні висновки. Скажу лише, що все описане стосується однієї церкви, яка на південно-східних українських теренах є майже безальтернативною. Відомо, що зареєстровані на Луганщині кілька парафій УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ туляться або у вагончиках, або в їдальнях, або у приватних будинках, а місцева влада роками не виділяє їм місце під будівництво храмів, зате церков Московського патріархату набудовано тут до непристойності багато (у Ростовській же області православних церков, окрім «канонічної», взагалі немає).
Відносно себе, скажу: зіткнувшись з описаними фактами, я подумала, що ніколи не зможу ходити до церкви, чимало служителів якої не можуть бути для мене моральними авторитетами! Але якби я була релігійною фанаткою, очевидно, що на такі факти не зважала б. Поки що я відвідую церкву, священик якої пройшов не кількамісячні курси, а провчився шість років у духовній семінарії. Поки що я впевнена, що він ніколи не вчинить так, як ті його колеги з московської церкви. І в нашій парафії поки що немає таких зомбованих на ненависть до інших людей, як та моя колега по кафедрі.
Знаю, що священики зрадженої мною УПЦ МП засудять мій вчинок і вважатимуть його гріхом – вони навіть називають гріхом хрещення в такій же православній церкві, тільки Київського патріархату, яку йменують «розкольницькою», «неканонічною», залякують цією неканонічністю їх відвідувачів і наполегливо схиляють їх до перехрещування.
Більшість людей вірить, що Бог, або Вищий розум, існує. А от яку церкву відвідувати – православну, католицьку, протестантську, язичницьку чи будь-яку іншу, і чи відвідувати її взагалі, повинно бути справою кожної дорослої людини, в якій би церкві вона не була хрещена. Хотілось би, щоб люди при цьому не втрачали здатність думати й аналізувати, а не були сліпими носіями віри.
Ірина Магрицька, кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (місто Луганськ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
