Коли почалася Друга світова війна, що супроводжувалася винищення євреїв, митрополит Шептицький запропонував львівському равину і його родині захист, але той відмовився, мовляв, равин має бути разом зі своєю громадою. Єзекиїла застрелили на очах у сина Курта. А Рахиль залишилась із трьома синами.
Мати Курта Рахиль загинула у Львові в Янівському таборі, а її старший син – у гетто. Курт Левін залишився з молодшим братом Натаном. Він вирішив просити допомоги у митрополита Андрея і прийшов у митрополичі палати.
«Бідна дитино», – промовив зі сльозами на очах митрополит, який уже був на той час в інвалідному візку. Хлопець розповів митрополитові, що втратив батька, матір, брата, і що у таборі смертників загинула майже уся єврейська громада.
Курт Левін разом із братом 2 роки переховувався у студитських монастирях у Львові. Ним опікувався брат митрополита, нині Блаженний, Климентій Шептицький і отець Марко Стек.
Із метрикою на ім’я Роман-Павло Митко Курт Левін виїхав у Польщу до Люблина. Там служив у польському війську. У 1946 році Курт Левін виїхав в Італію, а згодом у Палестину. Служив в ізраїльському війську, брав участь в арабсько-ізраїльській війні. Звідти звільнився у званні полковника і виїхав до США, де став економістом. Тут одружися з дівчиною із львівської родини, яка народила двох синів, названих на честь братів Шептицьких – Андреєм і Климентієм. Дружина Курта померла в молодому віці. Він сам виховував двох синів. Згодом одружився вдруге з італійкою, католичкою за віросповіданням. У них народився син.
84-річний Курт Левін нині мешкає разом із дружиною в Нью-Йорку. Тут проживає і його молодший брат Натан, теж врятований братами Шептицькими. 7 років тому Курт Левін залишив свою фінансову кар’єру і пішов на пенсію.
Усе наше життя – це суцільна ілюзія
– Пане Левін на початку 90-х вийшла Ваша книга спогадів про братів Шептицьких англійською мовою і ось нещодавно «Мандрівка крізь ілюзії» з’явилась в українському перекладі. Тепер ця книжка уже доступна українському читачеві.
– І я дуже цим тішусь. Для мене найголовніше не слава чи похвала, а те, що знову згадалося про братів Шептицьких. Мені важливо, що книжку прочитають українці. Зроблений дуже гарний, блискучий переклад із англійської українською мовою. Мені нічого не потрібно, важливо, що є книжка і у ній мовиться про братів Андрея і Климентія Шептицьких. Я дав оцінку національно-визвольним рухам в Україні, Ізраїлі, діяльності львівської поліції. Щодо назви книги, то усе наше життя – це суцільна ілюзія.
– Ваша мандрівка крізь усі ці життєві ілюзії була надто складна. Нелегким було життя митрополита Андрея, який пішов за своїм покликанням, а життя робило свої непрості виклики. Як у різні періоди свого життя Ви переосмилювали життя і діяльність митрополита, що вражало?
– Митрополит Андрей був глибоко релігійною людиною, яка посвятила своє життя Божій справі. Як молодий чоловік він виріс і формувався між українцями, монахами-василіянами, був переслідуваний поляками, росіянами. Митрополит вирішив одне:посвятити своє життя Господові і допомогти своїм людям. Це було можливо робити в Австро-Угорській імперії, яка добре ставилась до українців, жидів, поляків. Митрополит міг працювати, як єпископ зосереджуватися на питаннях освіти, культури, медичного забезпечення людей. Він ніколи не цікавився політикою.
У 1914 році вибухнула війна. Митрополита зарештували і заслали у Суздаль. Після заслання не дозволяли якийсь час повертатись у Галичину. Дедалі гіршими ставали українсько-польські стосунки у Львові, вибухнула братовбивча війна. Митрополит перебував усередині конфлікту. Він почував себе українцем і своє життя посвятив українцям.
Йому було складно. Перший раз, коли митрополит втрутився у політику, а радше запротестував, – це тоді, коли була пацифікація. Митрополит завжди радив українцям бути обережними, він не втручався у політику. Він був приязний до усіх народів, які жили. Митрополит був духовним провідником, займався релігією, культурою, освітою, але не політикою.
У 1935 році мій батько від імені єврейської громади Львова привітав митрополита з 70-літтям. Вони обоє заприятелювали. Шептицький цікавився біблійними студіями, дослідженнями.
Однак 1939 рік приніс терор для Церкви і народу. НКВД запакувало тюрми поляками, українцями, жидами. Людей мордували. У 1941 році українці вітали прихід німців, бо думали, що буде самостійна Україна. Митрополит видав відозву з надією, що український уряд буде мудрий і боронитиме інтереси усіх народів, які мешкали в Галичині.
Нині євреї закидають митрополитові, що Він, мовляв, вітав німців. Насправді, то було не так. Німці швидко розігнали український уряд, зарештували провідників. Митрополит був у ситуації, коли довкола мордували людей в цілій Галичині, він писав про це до Риму. Є відоме послання митрополита «Не вбий». Близько 200 жидів врятував митрополит у роки війни. Треба зрозуміти, щоб врятувати одного жида, мали працювати кілька осіб.
«Я відчував опіку митрополита завжди»
– Чи відчували Ви у житті опіку митрополита уже з небес?
– І нині перед очима бачу митрополита таким, як тоді. Я працював в архіві, бібліотеці митрополита. Бачив владику щоденно, але тільки вітався, брав книги і йшов, бо митрополит був Великою Людиною, зайнятою, багато працював. А отець Климентій був моїм опікуном, ми щодня спілкувались. Митрополит був уже важко хворий. Це була Свята Людина, яка усе своє життя посвятила служінню Богові, Церкві, людям, але він опинився у складних політичних обставинах, які спровокували росіяни, німці, поляки, українці.
Ситуація довкола Святоюрської гори змінювалась, а митрополит був на своєму місці, зі своїми людьми, вірний покликанню. Він бачив далеко вперед. Йому було важко, але він був із Богом.
Я чув його опіку. Отець Марко Стек із Рогатина був моїм приятелем. Я допоміг йому виїхати з Польщі. Моя перша дружина слухала наших розмов і спогадів, раптом сказала: «Ви обоє доторкнулись до зірок».
– Формування Вас як особистості відбувалось у стінах митрополичих палат, у студитському монастирі. Брати Шептицькі дали Вам свої настанови перед дорогою у невідомий Захід.
– У ніч, коли я виїжджав, отець Климентій завів мене до кімнати митрополита. Митрополит Андрей благословив мене на дорогу. Отець Климентій радив мені бути у житті людиною порядною, як би це не було складно, а ще, доки виїду з Польщі, здобути там диплом. Я здав на диплом у Польщі, а потім уже міг далі вчитися. Спілкування з братами Шептицькими, життя у монастирі сформували мене як особистість, навчили мене керувати собою, не згіршуватись у житті. Я пережив у житті жах. Дуже швидко навчився жити і захищати життя. Це дуже тяжко, але ще тяжче взяти напрям у житті як митрополит і йти дорогою покликання.
– У 1959 році Ви свідчили у Ватикані у справі поновлення беатифікаційного процесу митрополита Андрея Шептицького. Чи було відчуття страху?
– Я не мав страху. Я робив те, що хотів, я знав, що цей мій обов’язок. Я приїхав до Рима і подав своє свідоцтво, як доказ того, що мене і брата врятував митрополит Андрей. Тоді у Римі не були зацікавлені у процесі беатифікації митрополита. Адже не розуміли українсько-польських відносин. Я на власному прикладі довів праведність життя Митрополита і Папа Іван XXIII відновив процес беатифікації. Для мене митрополит Святий, вірю, що процес беатифікації завершиться невдовзі.
Курт Левін почувається самітником
– Пане Левін Ви маєте чималий архів, зокрема метрику, виписану отцем Климентієм, куди маєте намір передати усі ці матеріали?
– Я маю шкільні документи, з гетта, документ на українське прізвище, як новака-студита. Отець Климентій тоді казав, що він вперше, монах, старий чоловік і мусить фальшувати – виписувати мені документ. Я створив два архіви – мого батька і митрополита Андрея Шептицького і пов’язав їх своєю справою. Усе це передам у Вашингтон до музею «Яд Вашем».
– Ви пережили у житті справжнє пекло, не один раз дивились смерті у вічі, майже усі рідні загинули, як Вам вдалося залишитись із добром у серці, бути позбавленим будь-якої ненависті?
– Я є людиною релігійною, але водночас розумію, що усі релігії створені людиною. Пригадую, як я любив співати у студитському хорі, знаю старослов’янську мову. Тут у Нью-Йорку відвідую синагогу. Але якою молюсь мовою?.. Ви знаєте, я почуваюсь, немов той ампутований палець. Мій світ загинув, пішов. Я собі живу. Я почуваюсь вдома серед поляків, жидів, українців, американців, навіть японців, бо там теж працював. Але водночас я не є ніде вдома... Я самітник.
– Востаннє Ви були у Львові 10 років тому. Чи відстежуєте нині ситуацію в Україні, що найбільше болить?
– Українці мають таку ж ментальність, як і євреї, тобто сваряться один із одним, кожен має відповідь, не мають дисципліни. А ще мені болить, що українці гоняться за фальшивими ідеями. Митрополит залишив послання «Як будувати рідну хату».Там все написано про розвиток держави. Я розумію українську ситуацію, є вразливий на події в Україні, особливо у Західній Україні мусять зосередитись над власною культурою. Шарпанина, куди йти — на Схід чи Захід — призводить лише до економічних негараздів.
Митрополит Андрей мріяв бачити сильний народ і сильну державу, усе своє життя допомагав людям. В Україні мають більше пошановувати митрополита Андрея Шептицького, дослуховуватися до його праць. Це унікальний дар українського народу.
(Нью-Йорк – Прага – Київ)
