Київ – У Києві відбулася презентація фільму присвяченого пам’яті репортера Ігоря Александрова, який загинув внаслідок жорстокого побиття 9 років тому. Творці фільму «Два кольори Ігоря Александрова» наголошують, що стрічка не є черговим розслідуванням цієї резонансної кримінальної справи, яка до речі сьогодні досі не закрита. Це, перш за все, – фільм-реквієм, створений заради пам’яті про всіх тих, хто поклав своє життя на вівтар боротьби за свободу слова.
«Усім загиблим репортерам присвячується» – такими словами розпочинається фільм-реквієм про журналіста Ігоря Александрова. Репортер загинув 7 липня 2001 року в місті Слов’янськ Донецької області. За журналістську діяльність, направлену на оприлюднення фактів тотальної корупції, його було забито до смерті.
Творець стрічки, журналіст Олег Сичов зазначає, що фільм спеціально не презентували ще 7 липня, аби проаналізувати, чи згадає взагалі хтось про смерть жорстоко вбитого 9 років тому репортера. Пан Сичов змушений був констатувати, що засоби масової інформації проігнорували цю сумну подію.
Насправді ж справа по факту вбивства журналіста не закрита і досі. Олег Сичов говорить, що вбивці Александрова сидять нині за ґратами, але за зовсім іншими звинуваченнями. У випадках побиття або вбивства журналістів, практика – не карати за справжню провину, або не карати взагалі, – є вже традиційною для України. «Насправді прецедентів по статті 171 кримінального кодексу України, «Перешкоджання журналістській діяльності» в Україні немає, – зазначає журналіст Олег Сичов. – У кращому випадку, наприклад, напад на журналістів оформлюється як хуліганство».
У засобах масової інформації часто згадують лише про інциденти, які пов’язані з політичним тиском, говорить Олег Сичов, який є засновником громадського об’єднання «Репортери за свободу слова». Водночас, журналіст зауважує, що більшість випадків перешкоджання діяльності репортерів щодня трапляється на побутовому рівні – найчастіше охоронці, дільничні, бізнесмени заважають виконувати журналістам їхні елементарні завдання.
Найбільше потерпають регіональні журналісти
Також засновник громадського об’єднання «Репортери за свободу слова» відмітив й іншу тенденцію: у вітчизняному інформаційному просторі про випадки, які трапилися в столиці говорять багато, а про інциденти в регіонах центральна преса згадує рідко.
«Побиття журналіста програми «Акцент» у Дніпропетровську, і розбиття його камери – цю подію не висвітлив жоден центральний телеканал чи видання, – зауважує Олег Сичов. – Або, наприклад, випадок в Одесі, де віце-мер вдарив оператора в обличчя». От саме таким журналістам, які працюють в регіонах, треба допомагати у першу чергу, вважає Сичов.
Тому однією з причин створення фільму про Ігоря Александрова журналіст називає, те, що Александров свого часу працював саме як регіональний кореспондент. Фільм «Два кольори Ігоря Олександрова» розповідає про безпорадність журналіста перед свавіллям місцевої владної верхівки.
На думку адвоката Олександра Серьогіна, українські журналісти мають об’єднуватися, щоб захистити своє право на свободу слова. «І Гонгадзе, і Александров ставили перед собою цілі, але ці цілі чомусь були забуті. А розслідування причин у минулому, не дало ніяких змін у майбутньому. – зазначає адвокат. – Журналісти, як страждали, так і продовжують страждати. Тому головне завдання тепер, згадуючи минуле, відпрацьовувати необхідні механізми для поліпшення сьогодення».
Зокрема, творець фільму про Олександрова Олег Сичов зазначає, що у 2009 році у світі загинуло 110 репортерів. Від початку 2010 року пішло з життя 59 працівників мас-медіа. Але, наголошує Сичов, у 8 із 10 випадків, злочинці, які вбили журналіста залишаються на свободі.
«Шкода, що я чогось не встиг, але нехай, пощастить іншому» –Александров
Творець фільму про вбитого журналіста дав йому назву «Два кольори Ігоря Александрова» . Ці кольори, пояснив Олег Сичов, – червоне та чорне. «Червоне – то любов, а чорне – то журба» – слова з відомої української пісні якнайкраще відображають внутрішню боротьбу кожної людини. Коли говоримо про Ігоря Александрова, каже Олег Сичов, треба не забувати, що він був людиною, яка вела боротьбу не лише з навколишнім негативом, а в першу чергу, з собою. Він розривався між сім’єю та роботою, напевно відчував, що на якісь кроки можливо не варто йти, що вони можуть закінчитись трагічно. Але професійний обов’язок кликав його йти до кінця.
На будівлі телекомпанії «Тор», яку свого часу очолював Ігор Александров, 2005 року встановили меморіальну дошку. На надгробній плиті ж загиблого журналіста, написані слова самого Олександрова: «Шкода, що я чогось не встиг, але нехай, пощастить іншому».
«Усім загиблим репортерам присвячується» – такими словами розпочинається фільм-реквієм про журналіста Ігоря Александрова. Репортер загинув 7 липня 2001 року в місті Слов’янськ Донецької області. За журналістську діяльність, направлену на оприлюднення фактів тотальної корупції, його було забито до смерті.
Творець стрічки, журналіст Олег Сичов зазначає, що фільм спеціально не презентували ще 7 липня, аби проаналізувати, чи згадає взагалі хтось про смерть жорстоко вбитого 9 років тому репортера. Пан Сичов змушений був констатувати, що засоби масової інформації проігнорували цю сумну подію.
Насправді ж справа по факту вбивства журналіста не закрита і досі. Олег Сичов говорить, що вбивці Александрова сидять нині за ґратами, але за зовсім іншими звинуваченнями. У випадках побиття або вбивства журналістів, практика – не карати за справжню провину, або не карати взагалі, – є вже традиційною для України. «Насправді прецедентів по статті 171 кримінального кодексу України, «Перешкоджання журналістській діяльності» в Україні немає, – зазначає журналіст Олег Сичов. – У кращому випадку, наприклад, напад на журналістів оформлюється як хуліганство».
У засобах масової інформації часто згадують лише про інциденти, які пов’язані з політичним тиском, говорить Олег Сичов, який є засновником громадського об’єднання «Репортери за свободу слова». Водночас, журналіст зауважує, що більшість випадків перешкоджання діяльності репортерів щодня трапляється на побутовому рівні – найчастіше охоронці, дільничні, бізнесмени заважають виконувати журналістам їхні елементарні завдання.
Найбільше потерпають регіональні журналісти
Також засновник громадського об’єднання «Репортери за свободу слова» відмітив й іншу тенденцію: у вітчизняному інформаційному просторі про випадки, які трапилися в столиці говорять багато, а про інциденти в регіонах центральна преса згадує рідко.
«Побиття журналіста програми «Акцент» у Дніпропетровську, і розбиття його камери – цю подію не висвітлив жоден центральний телеканал чи видання, – зауважує Олег Сичов. – Або, наприклад, випадок в Одесі, де віце-мер вдарив оператора в обличчя». От саме таким журналістам, які працюють в регіонах, треба допомагати у першу чергу, вважає Сичов.
Тому однією з причин створення фільму про Ігоря Александрова журналіст називає, те, що Александров свого часу працював саме як регіональний кореспондент. Фільм «Два кольори Ігоря Олександрова» розповідає про безпорадність журналіста перед свавіллям місцевої владної верхівки.
На думку адвоката Олександра Серьогіна, українські журналісти мають об’єднуватися, щоб захистити своє право на свободу слова. «І Гонгадзе, і Александров ставили перед собою цілі, але ці цілі чомусь були забуті. А розслідування причин у минулому, не дало ніяких змін у майбутньому. – зазначає адвокат. – Журналісти, як страждали, так і продовжують страждати. Тому головне завдання тепер, згадуючи минуле, відпрацьовувати необхідні механізми для поліпшення сьогодення».
Зокрема, творець фільму про Олександрова Олег Сичов зазначає, що у 2009 році у світі загинуло 110 репортерів. Від початку 2010 року пішло з життя 59 працівників мас-медіа. Але, наголошує Сичов, у 8 із 10 випадків, злочинці, які вбили журналіста залишаються на свободі.
«Шкода, що я чогось не встиг, але нехай, пощастить іншому» –Александров
Творець фільму про вбитого журналіста дав йому назву «Два кольори Ігоря Александрова» . Ці кольори, пояснив Олег Сичов, – червоне та чорне. «Червоне – то любов, а чорне – то журба» – слова з відомої української пісні якнайкраще відображають внутрішню боротьбу кожної людини. Коли говоримо про Ігоря Александрова, каже Олег Сичов, треба не забувати, що він був людиною, яка вела боротьбу не лише з навколишнім негативом, а в першу чергу, з собою. Він розривався між сім’єю та роботою, напевно відчував, що на якісь кроки можливо не варто йти, що вони можуть закінчитись трагічно. Але професійний обов’язок кликав його йти до кінця.
На будівлі телекомпанії «Тор», яку свого часу очолював Ігор Александров, 2005 року встановили меморіальну дошку. На надгробній плиті ж загиблого журналіста, написані слова самого Олександрова: «Шкода, що я чогось не встиг, але нехай, пощастить іншому».
