Американський поет Роберт Фрост якось сказав, що вірші починаються з клубка в горлі. Так само й права людини – і то вже майже 4 тисячі років, принаймні відтоді, як десь 1740 року до нашої доби цар Хаммурапі уклав зведення законів проти неправедного суду, тортур і рабства. І врешті, саме тому ми й турбуємося про права людини, бо нам болить серце, коли бачимо, як інші страждають.
Але хто страждає? Суворе засудження, яке Хаммурапі висловив тортурам і рабству, стосувалося лише його власного народу вавілонян. Його найбільші вороги, асирійці, не потрапляли під захист його кодексу. Асирійців можна було катувати й робити рабами без докорів сумління.
Так само й французька Декларація прав людини і громадянина, і американський Біль про права гарантували ці права тільки французам і американцям. Єдиною цінністю, яку вони мали, скажімо, для тайця чи конголезця, могло бути хіба натхнення.
І пройшло ще дуже багато часу, перш ніж людське серце стало боліти від страждань інших – аж до 1948 року. Тільки тоді, майже через 3 тисячі 700 років після Хаммурапі, люди почали погоджуватися з тим, що страждання кожного важливі. І одна з причин, чому Загальна декларація прав людини, ухвалена 10 грудня 1948 року, стала настільки революційним документом, – це якраз те, що вона загальна і всесвітня, а відтак має перевагу над будь-якою політичною ідеологією і над твердженнями будь-яких окремих груп.
Але чи й права людини загальні і всесвітні, а чи це лише виправдання для того, щоб нав’язати західні цінності решті світу? Бо в Азії деякі лідери твердили, що азійська культура приділяє більше уваги потребам спільноти, ніж правам окремої людини, і тому потреби суспільства в них і йдуть перед правами особи. А серед мусульман лунають заяви, що в ісламських суспільствах усіма суспільними й політичними відносинами має керувати шаріат, навіть якщо ці традиційні принципи ісламу розбігаються з загальними правами людини.
Дійсно немає сумніву, що багато які з прав із Загальної декларації є продуктом західного просвітництва. Але саму Декларацію Захід світові не нав’язував – у Комісії з прав людини, яка 1948 року розробляла документ, були делегати, скажімо, з Єгипту, Індії, Ірану чи Лівану. Та й сама Декларація містить цілу низку соціальних і економічних прав, які ніяк не асоціюються з традиційним західним поняттям цих прав, – таких, як право на їжу, одяг, житло й медичний догляд чи право на працю. А з 48 країн, які без жодного голосу «проти» ухвалили Декларацію, дев’ять належать до ісламської традиції, три до буддійської й одна до індуїстської. А від 1948 року десятки країн найрізноманітніших релігійних чи культурних традицій внесли засади Декларації до своїх конституцій.
Та й чи можна сказати, що цінності Загальної декларації суто західні? Відомий економіст Амартья Сен, сам родом із Індії, різко заперечує таку думку. Він згадує, зокрема, індійського імператора 3-го століття до нашої доби Ашоку, який запровадив терпимість до інших віросповідань, обмеження на вбивство в час війни і принципи доброго урядування, серед яких незавдання шкоди, стриманість, безсторонність і милосердя.
Та навіть якщо загальні всесвітні стандарти прав людини розбігаються з конкретною культурною чи релігійною традицією, від цього вони не перестають діяти. Бо права людини призначені для того, щоб дати голос безголосим і поставити межі, які не сміють переходити наділені владою в ставленні до безвладних.
Отож, що ми, хто підтримує всезагальність прав людини, скажемо тим, хто заявляє, що ці права відображають західний вплив? Ми скажемо, що права людини вказують шлях до цивілізованої поведінки, їх визнають у всьому світі, вони стали частиною законодавства величезної кількості країн. І хоча треба з великою повагою ставитися до конкретних традицій, загальні права людини врешті стоять вище від усіх вужчих інтересів, бо саме вони є тим способом, у який і слабкі, і сильні кажуть: «Ось що означає бути людяним. Ось що означає бути справді людиною».
Вітаємо з 60-ми уродинами, Загальна деклараціє прав людини! З Днем народження!
(Прага – Київ)
