Нещодавно британське видання оприлюднило інтерв'ю з однією із імовірних постраждалих від зґвалтування військовими Російської Федерації. Повідомлень про такі злочини в Україні у публічному просторі стає дедалі більше. Утім, уся ця інформація потребує верифікації і разі підтвердження – документування. Яка ситуація із виявленням таких злочинів? Як журналістам і правозахисникам слід поводитися із постраждалими? А також – з якими складнощами зіштовхнеться Україна під час збирання доказів для міжнародних судів? Ці питання Радіо Свобода обговорила із Оксана Покальчук, директоркою правозахисної організації
– У соціальних мережах є багато повідомлень про зґвалтування окупантами українських жінок. Поки невідомо чи якісь із цих випадків були верифіковані. Нещодавно британська газета Times опублікувала інтерв'ю із однією із імовірних постраждалих. Які проблеми із верифікацією і документуванням таких випадках? І як журналісти мають висвітлювати такі історії?
– Я думаю, що дуже важливо сказати: усіх так зачіпає ця тема, бо це – така травма і трагедія, з якою дуже складно впоратися навіть людям, які тільки слухають чи дивляться про неї, або займаються допомогою постраждалим. Що вже казати про самих постраждалих і їхнє близьке коло.
На жаль, те, що я зараз бачу, що у такій, знаєте, трошки гонитві за отриманням інформації, на жаль, журналісти і журналістки часто забувають, втрачають розуміння того, що головне, це поважати права постраждалої людини. Які саме? Наприклад, конфіденційність.
Для журналіста – це сенсація і нагорода, а для постраждалої – це трагедія на все життя
Тобто, при збиранні доказів або верифікації, нам треба не тільки детально розпитати про те, що сталося, але й не публікувати нічого без дозволу постраждалої.
Необхідно надавати все людині на вичитку перед тим, як публікувати.
І багато-багато інших аспектів, якими, ми бачимо зараз, на жаль, певним чином нехтують.
Дуже шкода, що так відбувається. Тому що для журналіста, журналістки – це сенсація на тиждень або нагорода, а для людини, яка постраждала, яка це пережила – це трагедія на все життя, якщо всі навколо в деталях знають жахливі подробиці.
Це – перше. Друге: чому це складно верифікувати?
Тому що люди про це не готові говорити швидко.
Є такий міф про те, що от якщо щось сталося, то людина одразу побіжить і буде про це розказувати. Насправді – ні.
Дуже залежить від людини, від обставин, від ситуації, від настільки величезної кількості факторів. Зокрема, має значення те, де людина виросла, як в її середовищі говорили про зґвалтування. Якщо говорили в наративі – жінка сама винна, людина навіть постраждала на війні від цього може боятись дуже довгий час про це говорити.
– Я хотів би вас попросити порівняти – як це відрізняється від мирного, цивільного життя, серед якого зґвалтування все одно стаються і, власне, ситуації, яка зараз склалася на території всієї України, зокрема, на окупованих територій.
– Говорячи про Україну зараз, чесно вам скажу, я би не поспішала з висновками, тобто я б не порівнювала ситуацію зараз із будь-якою іншою війною, оскільки війна зараз триває в Україні, і ми ще не знаємо, як вона може обернутися, як можуть змінитися обставини, як можуть змінитися певні настрої у керівництва російської армії, які можуть вони накази віддавати.
Amnesty International має досвід роботи під час різних воєн, і в деяких війнах зґвалтування було просто однією із форм приниження і тиску на мирне населення. Тобто, умовно кажучи, генерали, вони буквально віддавали накази, що «ви можете це робити», «робіть це», – своїм солдатам.
У ситуації з Україною нам все-таки треба отримати більше даних, щоби порівнювати і щоби говорити про щось масштабніше. Я розумію, що нам зараз уже хочеться зробити висновки, але правильно було б трошечки ще зачекати для того, щоб у нас було більше даних. А краще – щоб, звичайно, війна закінчилася, і тоді б ми вже збирали дані.
– Чи правильно я розумію, що зараз немає взагалі верифікованих даних, на сто процентів ми не можемо говорити, що є випадки зґвалтування окупантами?
– Я вам скажу, що такі випадки є, і вони верифіковані. Але, власне, те, з чого я
Ми знаємо про кілька справ, які потрапили до ЗМІ. Але таких справ значно більше, і вони верифіковані
починала: ми знаємо про кілька справ, які потрапили до ЗМІ.
Але таких справ значно більше, і вони верифіковані. Вони є, і вони є і в нас, наприклад. Але перед тим, як публікувати будь-які матеріали, ми максимально деперсоналізовуємо і будемо деперсоналізовувати ці матеріали.
І я б закликала якомога більшу кількість журналістів, журналісток, правозахисних спільнот, людей, які читають матеріали, спробувати подивитися на ці ситуації не як на сенсацію, а як на трагедію людини. І дати трошки часу для того, щоби, власне, ми відійшли від пошуку конкретної постраждалої і її історії, яку буде знати вся Україна або весь світ, до ситуації, коли ми побачимо за цим системні злочини військових і будемо працювати над тим, щоб не було безкарності в такому випадку.
Тобто, розумієте, треба змістити фокус уваги.
А більше відкритої інформації і більше верифікованої інформації ми будемо мати пізніше. Людям потрібен час.
– А якщо деперсоналізувати і говорити дійсно як про системне явище, як явище, яке, на жаль, характерне зараз цій війні, то скільки таких випадків? Навіть я не кажу про регіони, просто кількість, чи відома якась приблизна оцінка, скільки таких випадків?
– Ні. І ніхто вам цієї оцінки не дасть. Тому що скільки територій зараз перебувають під окупацією, скільки міст перебуває в облозі, скільки територій, з яких неможливо вибратися. Вам ніхто, навіть державні органи, не дадуть ніяких даних.
Є якісь дані, які може дати якась гаряча лінія, але це все настільки не показує картини, тобто ми скажемо п’ять або 50 – різниці немає. Тому що це – не цифри.
Ми зможемо отримати цифри, коли у людей буде хоча би мінімальна можливість розповісти про те, що з ними сталося, комусь передати. А зараз це все фрагментарно.
Якщо вдається жінці втекти з міста або села, що перебуває під окупацією, або взагалі – з небезпечного місця, де вона перебувала, то вона може розказати про це, наприклад, психологу, з яким зустрічається через якийсь час.
Або, у крайніх випадках, якщо у людини є хороша підтримка – друзі або сім’я, які готові їй допомагати – вона може звернутися в поліцію.
А так, переважно, це тільки така от психологічна допомога. Тому що зараз жінки, які пережили це, вони не в найкращому стані для того, щоб іти і заявляти про це, тому що це – додаткова ретравматизація, додаткова необхідність про це розказувати, додаткова необхідність це все переживати і без належної підтримки з боку близьких людей або психолога це робити неймовірно складно.
– Насамкінець попрошу вас коротко розповісти, які можливі будуть проблеми з тим, щоб після війни довести і притягнути до відповідальності винних у цих злочинах?
– Знову-таки: залежить від того, хто буде збирати дані і як. Тому що класичний збір даних, якщо ми говоримо про зґвалтування, це – дуже складна тема. Способи і методи вчинення такої форми наруги над людиною дуже різні. Немає єдиної форми зґвалтування, тому дуже різна методологія документування.
Основна складність – це збір доказів, звичайно, тому що пройде час
В цілому ж, основна складність полягає у тому, що збір доказів (в умовах війни - ред.)відбувається через певний час. Сліди на тілі зникають. Зібрати з речей ДНК ґвалтівника або інші докази того, що це відбувалося, що це зробила саме ця людина, буде дуже складно.
Тому час грає не на нашу користь...
Однак, як я вже казала, зґвалтування під час війни – це не щось нове. Зґвалтування вже використовувалося під час інших воєн як форма тиску на мирне населення. І є певні механізми, яким чином можна доводити це навіть через певний час .
Єдине що – навіть найкраща методологія або методи збору даних все одно приведуть нас в ситуацію, коли не всі постраждалі зможуть довести і захистити себе.
