Чому? – спитала мене знайома німкеня, приголомшена знімками з Бучанської різанини. – Чому вони це роблять?
У цьому питанні, як дерево в бруньці, криються томи книжок, які невдовзі, можна не сумніватися, заповнять ринок, – книжок, присвячених докорінній ревізії минулого століття європейської історії. Без цього годі збагнути, як Захід міг виявитись настільки культурно дезорієнтованим, що 20 з гаком років уперто іґнорував просто-таки підручниковий казус росту й дозрівання в Росії оновленого, версія 2.0, тоталітаризму, і мов навмисне повторював усі ті поведінкові паттерни з 1930-х, за якими свого часу було «вирощено» Гітлера.
Навіть після Бучі у мене в фб-стрічці продовжує бовтатися реклама статті Дж. Міршгаймера в The Economist про «Ukraine Crisis» (за цією логікою, у вересні 1939 року в Європі стався Polish Crisis!) із проапдейченими порадами, як «умиротворити Гітлера» – відмовити Україні у вступі в НАТО, щоб Путін не хвилювався – й наглухо відімкненою здатністю автора (і редакції) до розпізнавання історичних аналогій.
І, при всій моїй відразі до Міршгаймера, котрий із свого чикаґського далеку повчає світ, чому мене й 40 мільйонів моїх співвітчизників треба покинути на поталу серійному вбивці, та симпатії до моєї німецької приятельки, людини бездоганного смаку й тонкої душевної організації, мушу визнати, що мислять вони подібно – як люди, виховані тою самою культурою, з тими самими перевагами й «вадами зору».
Моя знайома знає з перших рук, від своєї мами, про звірства Червоної Армії в Берліні 1945-го: про сафарі на цивільних утікачів, про середньовічного розмаху мародерство і тонни награбованих килимів та годинників, составами слані в Росію, про матерів, ґвалтованих на очах у дітей, і дівчаток з розірваними піхвами – все те саме, себто, що нині, макабричним копіпейстом, відкрилося світу у звільнених від російської окупації підкиївських містечках (недарма ж перемогу в ДСВ в Росії відзначувано, навсупір європейському «Ніколи знову», гаслом «Можем повторить!» – ну от і повторюють, ціла Путінова чекістська імперія – це колосальних розмірів реконструкторська гра…).
Але, як всі німці, моя знайома має щодо росіян комплекс вини і знаходить їхнім злочинам в Європі 1945-го якщо й не виправдання, то пояснення, мовляв, «ми з ними поводились не краще», - а українців же за що?! Адже ж вони не те що на Росію не нападали, а взагалі росіянам «братній народ зі спільною історією», так досі пишуть у підручниках. Звідки ж раптом цей новий Голокост, ця лавина розпаношеного садизму, ці накази командирів у перехоплених СБУ розмовах - «х…те всєх!», та дитячі прохання таточкові «чимшвидше повбивати всіх українців» і вертатись додому?
Як і в Міршгаймера, в цих міркуваннях очевидна базова потреба західної людини – раціоналізувати зло. Стати на точку зору злочинця, зрозуміти його мотиви й цілі, зайняти, як схоласти, позицію «адвоката диявола» (незлічимі потуги картезіанськи школених умів розшифрувати, «чого хоче Путін», – це й є схоластика неомодерну!) – все це, в кінцевому підсумку, означає зі злом хоч якось порозумітися, вступити в діалог: саме діалог-бо є «повітрям» західної культури від двох з половиною тисяч років, і вирослим в атмосфері багатовікової «агори» складно уявити, що поруч можуть так само віками існувати культури, в яких люди дихають під водою – і банально ненавидять тих, у кого замість зябер легені.
Що це не обов’язково девіація, яку дасться виправити «демократичними реформами». Що таким підводним диханням – монолог, тотальний монолог, насаджуваний по вертикалі згори донизу, ландшафтний, архітектурний, мовний, ідеологічний, однакові міста й вулиці, фільми й телепрограми, однакові пам’ятники, в ідеалі, «від Лісабона до Владивостока», однакова всепланетна тюремна камера з жорсткою ієрархією всередині, – можуть бути заражені цілі країни.
Що з відкладеного сталінським СРСР «яєчка»-анклаву – Північної Кореї (а такі «яєчка» РФ безперешкодно відкладала всі 30 років після розпаду СРСР уже і в Європі, від Придністров’я й Абхазії до «республік Донбасу»!), – може через три покоління вилупитись готова, зріла модель для оновленого сталінізму в масштабі (поки що!) цілої Росії (з Білоруссю в додатку). Що Буча – не ексцес, а закономірність.
Можна називати десятки причин, які роблять західну свідомість сліпою до російського тоталітаризму. Найочевидніша - це, розуміється, невивчені уроки СРСР, зокрема брехливий дискурс Другої світової війни, в якому всі злочини проти людяности за мовчазною згодою приписувано було тоталітаризму переможеному, а переможний тим часом знай пів століття міцнів і пухнув без суду й осуду, так що, коли на чолі Росії став офіцер КГБ (Володими Путін – ред.) – організації, прямо відповідальної, від 1918 року, за найбільш масово чинені злочини проти людяности за найдовший період в модерній історії, ніхто на Заході не вжахнувся так, як коли б це був офіцер ґестапо. І не подумав про те (я принаймні не знайшла таких виступів), що за чотири покоління державний терор починає сприйматись суспільством за норму, бо чотири покоління – це вже за межами живої пам’яті («так було завжди»!), і чого ж чекати від такого суспільства після того, як цю «норму» буде виставлено йому, в особі лідера нації, за зразок до наслідування?
Ні морально, ні інтелектуально Захід не був готовий до такого виклику. Повоєнна колаборація західних еліт із Кремлем досі не заслужила собі на скільки-небудь вичерпне дослідження: ну Сартр, з’ясували, був аґентом КҐБ, ну Гемінґвея чекісти завербували ще в Іспанії й зрештою довели до психозу, ну зі славістичними кафедрами по західних університетах теж неприємних історій було чимало, а гуру американської славістики, 91- літня Сюзанна Массі, авторка бестселлера «Земля Жар-птиці», з якого вчився любити Росію Рональд Рейґан і його наступники, взагалі цієї зими отримала російське громадянство, вочевидь зваживши, що краще доживати у власній квартирі в Петербурзі, ніж у в’язниці за державну зраду, – але це все поодиничні інсайти, а цілісної картини послідовного, кількапоколіннєвого збезчещення Заходу Кремлем, як Катюші Маслової Нехлюдовим у «Воскресінні» Льва Толстого, ми не бачимо й досі.
І мова не тільки про ті форми колаборації, що зафіксовані в недоступних нам архівах ФСБ, а про дещо субтильніше – про довготривале розмивання в культурі Заходу меж прийнятного, поступовий перехід від європейської раціоналізації – до російської нормалізації зла.
Я невипадково згадала Толстого. Це його спостереження: людська свідомість пластична і прекрасно вміє працювати на самовиправдання. Коли Катюша Маслова стала проституткою, її картина світу змінилася таким чином, щоб віддавати чоловікам своє тіло для зґвалтування за гроші могло здаватись якщо й не почесним, то цілком нормальним заняттям. У принципі, це досить універсальна метафора для цілої російської літератури, котру досі заведено вважати європейською й гуманістичною: подібно Катюші Масловій, вона 200 років працювала над картиною світу, в якій злочинця слід не судити, а жаліти. Співчувати йому, бо ж «нема в світі винуватих» (це також Толстой!) – кожен готовий зарізати ближнього свого, питання тільки в ціні. Це і є «гуманізм по-російськи». І якщо ви приймаєте цю тезу, вітаю – ви готові до приходу російських військ.
Авжеж, час новими очима перечитати російську літературу: «маскувальну сітку» для російських танків значною мірою виплела саме вона.
Я вчилася в СРСР, де російська література була в школі обов’язковим предметом, і пам’ятаю свій дитячий шок від оповідання Тургенєва «Муму»: німий кріпак, добра душа, за наказом пані вбиває єдину близьку йому істоту, вірного цуцика. Оповідання мало викликати в дітях співчуття до героя і ненависть до лихої пані. Сьогодні я впізнаю людей, вихованих цією школою, в тих, хто клене Путіна і співчуває сердешним російським солдатикам, яких Путін вирядив в Україну вбивати вже не тільки цуциків, а все живе, вогнем і мечем: бідні хлопчики, як же вони страждають.
Коли і як російська література, ця безсоромна «Катюша Маслова», зуміла спокусити Захід, видавши себе за ув’язнену жорстоким режимом прекрасну принцесу, і непомітно заразити своєю інфантильно-пасивною невідпірністю до зла, видавши її за чесноту (пам’ятаєте, як у «Війні і мирі» Наташа Ростова, палко закохана в свого нареченого, за його відсутности покірно біжить за першим же негідником, що її поманив, і автор їй також дуже співчуває?), – з цим мала би розбиратись фахова русистика.
На жаль, вона, за нечисленними винятками, переважно підтримувала міф про європейський характер російської культури, – і в той міф досконало вписався й підполковник КГБ, тільки-но вільно заговорив по-німецьки і прийшов на шоу до Ларрі Кінґа. Цього вистачило, щоб західні еліти погодились визнати його «одним із нас», замість бачити за ним у відомчому бекґраунді розрізані животи вагітних з Львівської тюрми НКВД 1941-го та розтрощені черепи українських митців і мислителів, від Києва-1918 до пермського табору-1985, – нинішні розстріли української інтеліґенції в окупованих містечках (так загинув у Бучі перекладач Таціта Олександр Кислюк) є простим механічним продовженням того, що КГБ робив з Україною ще цілком на пам’яті живих поколінь, просто мало кого те, поза Україною, обходило.
Так що вся підготовча робота для перемоги Путіна над Заходом була проведена раніше. Коли в 1985 році Мілан Кундера опублікував у NYRB есе «An Introduction to a Variation», в якому виніс російську літературу за європейські «дужки», пояснивши, чим йому нестравний Достоєвський (культом емоцій, при відвертій зневазі до раціо), то на захист російської літератури левом кинувся Йосиф Бродський, з інтонаціями політрука тлумачачи, «Why Milan Kundera Is Wrong About Dostoevsky» (sic!), – і заткнув опонента, як агресивний бот у мережевій дискусії: продовження такого «діалогу» нікому не хотілось.
Тимчасом, годі заперечити, що путінська офензива 24 лютого була якраз чистою «достоєвщиною» – в тому, кундерівському сенсі, і тільки так її можна поправно зрозуміти: як вільний не то від Декарта з Кантом, але вже й від Клаузевіца вибух чистого, дистильованого зла, довготамованої історичної ненависти й заздрости («Чому ви маєте жити краще за нас?» – казали українцям російські солдати), помноженої на почуття абсолютної безкарности.
І так, все це можна було вичитати значно раніше, і не тільки в Достоєвського – якщо не відділяти російську літературу від російської держави (як мені було запропоновано в одному гламурному запрошенні на Russian Days у Брюсселі, «the painful moments of Russian history» – від «the beauty of Russian literature»), а чесно визнати, що література є плоть од плоті того суспільства, для якого і про яке пише.
Що люди, які в Бучі ґвалтували 11- літнього хлопчика, прив’язавши його маму до стільця, щоб дивилась, – це й є герої прекрасної російської літератури: звичайні росіяни, ті самі, що й сто, і двісті років тому.
І що ця література так само причетна до того, якими вони виросли. Можливо, якби Бродський (і вся його російська «команда») на культурній мапі слов’янських мов не «перекричав» Кундеру (та інших «неросіян»), то й західні експерти не сіли б тепер в калюжу, – спочатку твердячи, що Путін «is all too smart» нападати на Україну, бо це ж геть нераціонально, а після нападу даючи Україні максимум 96 годин спротиву, бо куди ж їй, якомусь там «задньому двору Росії», – проти такого гіганта?
Досі я зустріла тільки одного європейського славіста, який у 2014 році, доглибно вражений відкритим тоді нео-орвелівським обличчям Москви, попросив в українців пробачення за те, що все життя дивився на Київ «крізь російські окуляри»: як на «третє місто Російської імперії», – і впритул не бачив столицю тисячолітньої культури, до якої Російська імперія має той самий стосунок, що російська армія до Бучі: що могла вкрасти – вкрала, що не могла – знищила…
Є шанс, що таких прозрілих тепер стане більше. Бо дорогу бомбам і танкам завжди прокладають книжки, і зараз ми стали прямими свідками того, як долю сотень мільйонів вирішує вибір лектури. Час зробити ревізію на своїх книжкових полицях.
Скорочена версія цього есе вперше з’явилася в перекладі англійською мовою у Times Literary Supplement.
Оксана Забужко – письменниця
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
