У порівнянні з попередніми, 2021 рік видався на Закарпатті більш-менш тихоплинним, як і течія обмілілого Ужа. За винятком одного нюансу: владні коридори зазнавали постійного струсу. І хоча не було гучних провокацій ворожих спецслужб, як-от із підпалом угорського центру у 2018 році, однак політична ситуація в області залишалася «стабільно нестабільною».
Судіть самі: за часів президента Зеленського в закарпатському «губернаторському» кріслі сидить уже п’ятий очільник:
- у грудні 2019 році мукачівського кондитера Ігоря Бондаренка змінив його заступник, економіст Олексій Гетманенко, який тимчасово керував областю п’ять місяців;
- у квітні 2020 року прийшов контррозвідник Олексій Петров (із 2017 по 2019 рік керував Департаментом контррозвідки СБУ, а потім очолював СБУ в Кіровоградській області – ред);
- у грудні 2020-го його заступив берегівський винороб Анатолій Полосков;
- а через рік на посаду голови ОДА призначено полковника СБУ Віктора Микиту.
Така кадрова лихоманка за два з половиною роки – безпрецедентна за всі тридцять років Незалежності на Закарпатті і, як видається, свідчить про прорахунки команди Зеленського.
Коаліційна чехарда
Треба ще вміти так розігнати пристрасті у загалом аполітичній області, де про політику згадували хіба що на виборах! Однак цього року політична боротьба перебула в центрі уваги через коаліційну чехарду в обласній раді.
На осінніх виборах 2020 року до Закарпатської обласної ради потрапили рекордні вісім партій. А це значить, що не виявилося домінатної сили, довкола якої і мала вибудуватися більшість.
Номінальна більшість попервах постала із союзу «Слуг народу» та місцевої локальної політсили «Рідне Закарпаття», утвореної під вибори 2020 року чотирма нардепами у Верховній Раді. Оскільки всі вони входять до парламентської групи «Довіра» і голосують синхронно із провладною більшістю у Верховній Раді, то були очевидними союзниками. Настільки, що на місцевих виборах могли навіть обмінюватися кандидатами.
Коли ж набрали майже однакові результати в області – 12% і 11%, то ухвалили соломонове рішення: «губернатор» буде від «Рідного Закарпаття», а голова обласної ради – від «Слуг народу».
Чинний «губернатор» Олексій Петров пересів у крісло голови представницької влади, а на його місце призначили Анатолія Полоскова.
До провладної коаліції долучили ще «Батьківщину» та «Європейську солідарність», які отримали своїх заступників голови обласної ради. З мінімальною перевагою ця четвірка партій отримала гору над іншою четвіркою, яка опинилася в опозиції.
Здавалося би, такий розклад сил під керуванням досвідченого контррозвідника протримається аж до наступних виборів, як це традиційно на Закарпатті відбувається. Однак тут найшла коса на камінь, бо по суті в області утворилося двовладдя.
«Рідне Закарпаття» хоч і близьке до київських пагорбів, але все ж – не тотожне. Утворилися два центри впливу – «губернаторський», який вів свою гру, хоча мав представляти президентську вертикаль – і обласної ради, де керував прямий представник партії Зеленського.
Із кожним місяцем посилювалася напруженість і взаємне несприйняття. «Рідне Закарпаття» проштовхувало свої кадри і впливи, а «Слуга народу» – свої.
До того ж, між ними буле суттєва різниця: партія Зеленського виникла у 2019 році на голому місці, в той час, як чотири нардепи, що неодноразово обиралися у ради, мали добре розбудовані бізнесові та громадські структури.
Олексій Петров вирішив зайнятися заповненням ніші – розбудовою горизонталі президентської партії, яка на мажоритарних виборах у Верховну Раду отримала лише один мандат із шести. Такого провалу не було в жодній області. Проте виявилося, що вакантного політичного простору на маленькому Закарпатті вже не має.
Діяльний контррозвідник опинився в ролі весільного генерала, який проводить наради, але нічого не вирішує. Вийшло, що Президент віддав виконавчу вертикаль іншій політсилі, але й законодавчою гілкою не дуже може керувати. Таке двовладдя позначалося на ефективності роботі державних органів, де дріб’язкові питання могли «зависнути» на місяці, бо чиновники боялися брати на себе відповідальність, не знаючи кому догоджати.
Рано чи пізно це мало завершитися струсом і ним стало призначення нового керівника «Слуг народу» на Закарпатті нардепа Миколи Тищенка ( народного депутата Миколу Тищенка обрали головою Закарпатської обласної організації партії «Слуга Народу» на зборах Закарпатської обласної організації у березні 2021 року – ред.), якого недарма гострослови охрестили «Коля-торпеда».
Із завзяттям неофіта київський рестаратор кинувся вирішувати проблему впливу Президента у малозрозумілому Закарпатті, задумавши створення нової коаліції в обласній раді. Цього разу – без незручного «Рідного Закарпаття», аби розв’язати руки президентові і поставити нарешті у владну вертикаль власну креатуру.
Нова коаліція хутко було створена, адже бажаючих увійти у владу завжди вистачає. Трьох колишніх партнерів було замінено на чотирьох інших:
- «Опозиційну платформу – За життя» (ОПЗЖ);
- «Команда Андрія Балоги»;
- «За Майбутнє»;
- «КМКС» Партію угорців України».
Таке очевидне «кидалово» шокувало місцевих оглядачів. Залишалося забрати в «Рідного Закарпаття» посаду «губернатора», хоча це було не так і легко, бо чотири голоси «ріднозакарпатців» у Верховній Раді потрібні президентській більшості.
Президентська партія опинилася в меншості
Однак тут київський куратор прорахувався із особливостями візантійської політики Закарпаття. Бо якщо за Олексієм Петровим нема розбудованих структур, то інші політичні партії на Закарпатті – це насамперед бізнесові клани, де все вирішують зв’язки і гроші, а не ідеологія. І відчувавши слабкість «Слуг народу», які тепер повністю залежали від їхньої доброї волі, нові коаліціанти вирішили взагалі обійтися без них і сформували третю за дванадцять місяців коаліцію – разом із ображеними колишніми союзниками «Слуг» – «Європейською солідарністю» та «Батьківщиною».
У підсумку Олексія Петрова з великими потугами зняли з голови обласної ради, залишивши провладній партії принизливе головування лише в одному з комітетів – «з туризму». Певна річ, що Зеленський одразу завдав удар у відповідь і на місце «ріднозакарпатського» «губернатора» призначив полковника СБУ Віктора Микиту.
Таким чином у 2021 році на Закарпатті відбулася, говорячи шаховими термінами – своєрідна рокіровка. Провладна партія замість крісла голови обласної ради отримала крісло «губернатора», а її колишній союзник «Рідне Закарпаття» – крісло голови облради.
Проте є суттєвий нюанс – тепер партія Зеленського в опозиції в обласній раді, а А тому внаслідок тривалої багатоходівки «Слуги народу» в цілому програли.
Видається, що значно сильнішими були б позиції «слуг», якби Олексія Петрова рік тому залишили в кріслі «губернатора», а посаду голови обласної ради віддали своїм союзникам із «Рідного Закарпаття», будучи членами коаліції і впливаючи на прийняття рішень.
Закарпатська «коаліціада» показала, що об’єднані місцеві групи можуть успішно протистояти президентській вертикалі, якщо та не має своїх міцних структур на місцях. Тому владі слід діяти тонше і далекоглядніше.
Головним переможцем «коаліціади» Олексій Петров називає Віктора Балогу, який після тривалого усунення від обласної влади, зміг провернути власну комбінацію, забезпечивши крісло голови облради колишньому соратнику Володимиру Чубірці, який нині представляє «Рідне Закарпаття».
Чи забезпечить третя коаліція стабільність в ужгородській «Білій хижі»? Хтозна.
В Закарпатті ще не було обласної ради, в якій би президентська партія перебувала в меншості. Тож цілком можливі нові пертурбації, де невдоволені організовуватимуть черговий переворот.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
