Перефразовуючи Вольтера, можна пожартувати, що якби Володимира Рутківського не було в Одесі, то його слід би вигадати.
Разом із двома іншими своїми сучасниками-поетами – Шевченківськими лауреатами Борисом Нечердою та Тарасом Федюком він прописував Одесу в україномовний літературний простір. Адже про російськомовні величини в південному мільйонному місті тут чутно чи не на кожному розі – починаючи з Катаєва, Бабеля, Олеші, Ільфа і до Жванецького. А от український голос серед них помітно губився.
Разом Борисом Нечердою та Тарасом Федюком прописував Одесу в україномовний літературний простір.
І хоча Володимир Рутківський народився на Черкащині, але вже зі студентських років обрав Одесу і три четвертих життя провів на березі Чорного моря. Ставши одним із найвідоміших українських дитячих письменників, він своєю постаттю позначував Одесу в активному українському літературному контексті.
Хоча про саме місто й не створив жодного відомого твору. Одеса відплачували тією ж монетою: попри загальноукраїнську прихильність, у своєму місті Рутківський не чувся знаменитістю.
Зрештою, письменник не страждав нинішнім агресивним марнославством, тому про себе не репетував на кожному кроці і нікому не нав’язувався. Йшов лише туди, куди кликали. Та й то не завжди.
Володимир Рутківський був із тих письменників, яким ще властива скромність і критичне ставлення до того, що пишуть. Тому й переписував свої твори по кілька разів. Правка тексту для нього завжди була значно довшим і важчим процесом, ніж саме писання. Мало хто відає, що нинішні бестселери «Джури» чи «Сторожова застава», як і мої улюблені «Потерчата», першопочатково були видані значно раніше. Однак їх ніхто не зауважив – ні критики, ні читачі.
Лише перевидання в «А-Ба-Бі-Га-Ла-Ма-Зі» з неймовірними ілюстраціями Максима Паленка відкрило Україні існування самобутнього дитячого письменника. І якби не опіка приятеля з юнацьких років Анатолія Качана, який наполегливо і неодноразово радив Іванові Малковичу прочитати твори одесита, ми би сьогодні, можливо, й не мали феномену Рутківського.
Прокинувся відомим у 70 років
Його доля не нагадувала пряму лінію, що веде до мети. Це радше плутаний лабіринт, який лише в останній момент несподівано вивів до омріяної вершини. Мріяв стати археологом, але пішов вчитися на інженера. Працював на виробництві, проте захоплювався журналістикою.
Коли перейшов на обласне радіо і став писати вірші, виникли проблеми у сім’ї, що, зрештою, призвело до розлучення та тривалого неспілкування із двома неповнолітніми синами.
Одеситові на початках легше було надрукувати свої твори в Москві, ніж у Києві
Психологічну кризу вирішив дворічним навчанням у Літературному інституті в Москві, що дало можливість поваритися в колі таких же одержимих і утвердитися в думці, що література – це те головне, що його триматиме на світі.
Вдруге одружився сорокарічним з одеською викладачкою англійської мови. Дітей у подружжя не було, тож тепер сповна зміг віддатися улюбленій справі. Благо, друга дружина ставилася до його заняття з розумінням, хоч воно не приносило ні грошей, ні слави.
Рутківський дуже довго пробивався нагору.
Джури», «Сторожова застава», «Сині води» вважаються вершинними в його доробку
Неймовірно, але факт: одеситові на початках легше було надрукувати свої твори в Москві, ніж у Києві – саме у знаменитому всесоюзному видавництві «Детгиз» вийшли його перші дитячі книжки в автоперекладі. Навіть премію імені Лесі України отримав аж із третьої спроби. А надруковані свіжі книжки – «Джури», «Сторожова застава», «Сині води», що нині вважаються вершинними в його доробку, бідненько видані у непровідних видавництвах, пилилися роками непоміченими.
Але Рутківський не здавався. Вийшовши на пенсію, позбувшись обридливого газетярства, він міг тепер вволю насолоджуватися творчою працею. Тож сідав за письмовий стіл щодня, як за звичайну роботу.
Правив старі тексти, писав нові. Не одну годину ми проговорили в його скромному кабінетику – з невеликим столиком біля вікна у внутрішній дворик, книжковою шафою та канапою, де письменник на самоті проводив більшість свого часу.
Чи вірив Рутківський у свою прекрасну письменницьку долю до 2007 року, коли Іван Малкович здійснив нове видання «Джур», що мало ефект бомби в українській тогочасній дитячій літературі? Навряд чи.
Проте і 70-річний письменник не підвів видавця, у поважному віці щороку готуючи черговий твір до друку. Рідний кабінет із великим світлим котом на колінах був йому милішим за численні поїздки, презентації, фестивалі.
Пишучи для дітей, самому слід мати дитячість у душі
Рутківський мав оту дитячу приязнь, світлість, деяку наївність, необхідну для літератора його жанру. Бо пишучи для дітей, самому слід мати дитячість у душі. За м’якість і делікатність характеру його всі любили. Він не мав якихось відвертих недругів чи заздрісників, хоча в іконостасі сучасної дитячої літератури сягнув найвищого визнання.
Навіть отримав у 2012 році Шевченківську премію, що для дитячого письменника нині видається неймовірним, зважаючи на гостру конкуренцію за одну-єдине місце у номінації «література».
За останніх 15 років, навіть перенісши надзвичайно важку операцію на серці, він зумів щороку видавати помітну книжку. Ба, ще й устиг написати спомини.
Лише півроку не вистачило письменникові, аби відзначити своє 85-річчя.
31 жовтня невблаганний ковід забрав від нас найпомітнішого дитячого прозаїка доби Незалежності.
Власне, від Рутківського і починається нова наша література для дітей, яка розрослася вже у цілу плеяду і за кількістю імен та творів може позмагатися з будь-яким попереднім періодом.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
