Сучасній Україні майже нічого не відомого про свою східну діаспору, про тих українців Росії, що народилися на російській землі, жили тут від дідів-прадідів, але, попри все, зберегли в своїй душі відчуття належності до українського народу, до української мови та української культури.

Якщо промайне десь в українських новинах поодинока звістка про російських українців, то це скоріш про тих, які народилися в Україні та ще за часів Радянського Союзу поїхали в Росію за освітою чи за роботою, та так тут і залишилися після розпаду СРСР, отримавши російський паспорт але сумуючи за землею свого дитинства. Але мене такі українці мало цікавлять.

Справжніми українцями Росії я вважаю тих, для яких ця земля є справжньою батьківщиною, які народилися тут, на цій землі, і чиї предки лежать у цій землі так само, як ляжемо в неї колись і ми, бо іншої батьківщини у нас немає, а тільки ця – Стародубщина, Східна Слобожанщина, Донщина, Кубань, Жовтий, Сірий або Зелений Клин, землі у складі Російської Федерації, але на яких виросли та померли цілі покоління українців.

Ось саме цих українців я й вважаю справжніми українцями Росії. Нас небагато, але й серед нас є такі, які заслуговують на повагу. Про одного з таких українців я й хочу розповісти вам сьогодні.

Юрій Алмазов народився 7 квітня 1961 року в станиці Саратовській на Кубані. Сюди, на підгірське Закубання, що має дуже бідні ґрунти, але багате річками, криницями, зеленими дібровами, дощами й сонцем, горами й широкими долинами, чорноморські українські козаки перебралися зі своєї кубанської Чорноморії досить пізно – у 1864 році. Відвоювавши ці землі в адигів, назвали своє поселення Псекупським, за місцевою річкою Псекупс, а на станицю Саратовську її перейменувала російська адміністрація вже пізніше.

Прадід Юрія, Яків Компанієць, був тут станичним отаманом, та замордований більшовиками 1923 року. Українську свідомість отримав Юрій від своєї бабусі, Ївги (Євгенії) Шило, про яку згадував так: «Вона прожила 92 роки й 14 днів. Це вона з шести років просила їй читати «Кобзаря», хоч знала половину його на пам'ять. Так я навчився читати по-українському. Також бабуня знали десь з сотню пісень, і серед них «Ще не вмерла Україна».

Остаточно зміцнив у своєму українстві Юрій після того, як прослужив у армії. Служив на Харківщині, та й серед військових побратимів було багато українців, як зі сходу України, так і з заходу. По закінченні служби Юрій навмисно проїхався на гостини до нових друзів через усю Україну, до самого західного кордону СРСР. Так і зрозумів, що українці є українцями, де б вони не жили, хоч у Карпатах, хоч на Кубані. Та повернувся до рідної станиці, де й провів усе своє подальше життя.

Збирав етнографічні відомості про свій рідний край. Особливо цікавила Юрія ономастика – наука, що вивчає походження імен, прізвищ та назв поселень чи річок. Свої дослідження іноді писав російською мовою, та публікував у місцевих кубанських виданнях, але здебільшого писав українською, і намагався опублікувати в Україні. Іноді йому це вдавалося – дослідження Юрія Алмазова з етнографії української Кубані можна знайти і в газеті Верховної Ради «Голос України», і в празькому «Українському журналі».

Але широкі можливості надав Алмазову тільки інтернет. З його появою вийшов він із загубленої в гірських хащах кубанської станиці в широкий український світ, де знайшов для себе багато нових українських друзів. Саме в інтернеті публікував «Ярема Закубанський», як він тепер часто себе називав жартома, свої цікаві дослідження, які привертали до себе увагу все нових і нових українців. Привертали увагу, перш за все, соковитою українською мовою, яку не завжди почуєш зараз і в самій Україні. Мовою іноді трохи грубуватою, але справжньою народною мовою, яку не переіначиш жодною літературною обробкою. Ось як, наприклад, згадував «Ярема Закубанський» про ту саму свою бабусю, Ївгу Шило:

«Коли приставав до бабуні, то вони казали: «Я вже тобі сіке розказувала, шо ти їх усі знаєш! Сам можеш міні розказувать» – «Не всі! Ну, не казочку, так ще шо-небудь!» – «Тоді слухай! Кажу-кажу: зарізав дід козу – одну чорну, другу білу, третю сиву. Яку я третю казала?» – «Сиву!» – «Тобі бабу дрисливу!» – «Ну, бабуня, розкажіть...» – Та кажу ж: зарізав дід козу – одну сиву, другу... Яку я перву казала?» – «Та сиву!» – «Тобі ще раз бабу дрисливу! Одстань од мене!»

Про мову своїх творів казав Юрій Алмазов так: «Пишу українською літературною мовою, кубанським варіантом української мови, російською літературною мовою. «Балачкою» – ні. Бо ніяк не розчамкаю, що це таке».

Був Юрій Алмазов дуже небагатим. Іноді грошей не вистачало на найнеобхідніше. Часто хворів. Іноді в інтернеті можна було прочитати від нього ось таке розпачливе:

«Нам все одно написано на роду скоро розпрощатися, бо для мене інтернет стає дорогою забавою. Вже півроку, як відмовився від телефону. Треба якось виживати. Бомжі рідко дориваються до всяких там форумів, як я. Прошу всіх, коли десь побачите якогось бомжа чи замітайла з мітлою, чи сторожа, чи базарню торгівку, ніколи не гербувати й не нехтувати, не принижати тих людей, бо чи нема там серед них мене або когось подібного. Наше життя робить немислимі віражі, а в такій країні, як Росія, де не дуже шанують своїх інтелектуалів, а україномовних виздихающих кубаноїдів і подавно, може бути, що завгодно. Прошу, хоч не плюйте в їх бік! Генеалогія – теж іграшка для небідних людей. Бідний може дозволити собі лиш добре запам’ятовувати та носити свій родовід у голові. В нас нема грошей на висиджування в архівах, а не те, щоб платити за якісь послуги ще й тестування. Але я вам показав, що й ми щось знаємо, а не якісь безрідні. Те, що я вистрибнув в Інтернет – чиста випадковість. Цього не повинно було й бути. Просто сталось те, чого не могло й бути».

Помер Юрій Алмазов у переддень Хрещення Господнього, 18 січня 2019 року, проживши на Божому світі трохи менше за 58 років. Вже передчуваючи майбутню смерть, залишив в інтернеті повідомлення: «Як мене знайти», з номерами телефонів родичів. Поховали його рідні сестри, дуже скромно. Але друзі з України зібрали гроші та встановили на могилі невеличкий пам’ятник.

У своїх поетичних творах Юрій Алмазов намагався наслідувати кращі зразки української класики. Так, в уривках із драматичної казки «Дольмени», які можна знайти в інтернеті, виразно відчуваються мотиви поем Лесі Українки, в першу чергу «Лісової пісні». Але написана ця казка виключно на кубанському поетичному ґрунті.

Дольмени Кубані – це мегалітичні гробниці першої половини ІІІ – другої половини ІІ тисячоліття до нашої ери, що відносяться до дольменної культури середньої бронзової доби. Поширені від Таманського півострова (миси Тузла і Фанталівський) і далі в гірських районах Краснодарського краю і Адигеї. У південній частині доходять до міста Очамчира в Абхазії, а на півночі – до долини річки Лаби. Всього відомо близько 3000 дольменів, включаючи зруйновані. З них вивчено не більше від 6%.

Українцям, до їхнього переселення на Кубань, дольмени не були відомі. Тому, ці дивовижні для українців кам’яні гробниці давніх людей, сховані у пригірських лісах, увійшли в народні легенди та казки (кубанці називали дольмени богатирськими, дідовими, чортовими хатами або хатками).

Скористався цими легендами й Юрій Алмазов. Дія в його казці відбувається в перші роки радянської влади, коли більшовицькі продзагони реквізували в кубанських козаків і селян збіжжя, обрікаючи кубанців на голод. У лиху годину, двоє станичних дітей, Андрійко та Галя, ідуть в гори ховати збіжжя в дольмен, бо дорослим це небезпечно. Їм допомагають відкрити дольмен невидимі лісуни, Підважайло та Нерушайло. Але цей дольмен зачарований – від зрушення покришки-брили діти, їхній собака Рябко та лісуни потрапили в минувшину. При цьому лісуни стали видимими.

Кубанські дольмени пережили тисячоліття та збереглися до наших часів. Мені дуже б хотілося, щоб і вдячна пам’ять про Юрія Алмазова прожила хоч трішки більше за його життя. Тож хай йому духовним дольменом стануть усі його написані твори.

Юрій Алмазов

ДОЛЬМЕНИ (драматична казка). Уривок

Підважайло

Та й добре недочув ти, Нерушайле,
Що в інший час потрапили – не все!
Диви, як дівка очі витріщає,
І брат також очима нас пасе.

Нерушайло

Ну що тепер нам діяти?

Підважайло (зле)

Нічого!

(трохи перегодом)

По-перве, заспокоїти дітей,
Що ми не заподіємо їм злого

Нерушайло

І розказати треба їм про те,
Що в давнину потрапили ми разом,
Бо ці дольмени – в часові дірки.

Підважайло

А перший ти підходь з розказом!

Нерушайло (мнеться)

Та якось... знаєш, брате,… не з руки!

Підважайло

А-а, тепер ти трешся-мнешся та боїшся,
Усе, щоб я виходив наперед!

Нерушайло

Прошу тебе, мій братику, не злися!

Підважайло

А що, потік у тебе з роту мед?!
За тебе оддуваться остогидло,
Все «Підважайло, думай та тягни!»

(до дітей)

Не бійтесь, діти, ми не страховидла,
А так собі, звичайні лісуни.
Ви нас не бачили, хоч поряд ми блукали
І вам у праці дещо помогли.
Мене від роду звати Підважайло,
Я разом з вами брилу підіймав.

Нерушайло

Мене всі в лісі дражнять Нерушайло,
Тримаючи, опору вам давав.

Підважайло (чухає потилицю)

Та з нами, діти, капосна халепа,
Сказати правду, сталась мимохіть –
Від того рухання каміння з цього склепу
В минувшину потрапили ми вмить.

Нерушайло

І стало видно нас, як на долоні,
Що й ви тепер побачити змогли...
Подумаєш, на серці аж холоне –
Назад на років триста загули!

Андрійко (здивовано)

Тепер я бачу й сам дерева в листі,
А то черкеси онде на шляху...
Отак кому узяти й розповісти,
Відразу б славу заробив лиху.

Підважайло

І то іще, дай боже, щоб вернутись
З часів колишніх у свою добу!

Нерушайло

Чи покришку ще раз потрібно пхнути,
Чи щось подібне, я уже й забув!

Галя (плаче)

Ой нене рідна, лишенько та й годі!

Андрійко

Та цить, Галюсю! Витрись і не плач!

Нерушайло

Ворушиться у пам'яті насподі,
Та не згадаю.

Підважайло

От ганчірка, квач!
Тепер тобі наймення Забувайло!

Нерушайло

Який розумний прізвиська чіплять!
А ти віднині будеш Обзивайло!

Підважайло

Мені на твої прізвиська начхать!

Андрійко

Давайте разом дбати про майбутнє!
...Чи про минуле... як його й назвать?

Підважайло

Засміємося, бачу, ми на кутні!

Нерушайло

Йди прохолонь та заспокойся сядь!

Підважайло

Який розумний – «Сядь та заспокойся!»
Тут треба думати, сидіти не пора.
Бодай нікому більш не довелося,
Щоб отака на голову гора
Йому насунулась!

Нерушайло

Мовчи, не рюмай!
Ти дуже, брате ремствувати звик.
На всяке лихо є розумна дума,
Ведеться в світі такички повік!

Підважайло

Ось я і думаю – нема чого сидіти,
А треба вирушати до села.
Ану, ходімте разом з нами, діти,
Чогось дізнаємось. Була чи не була!

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода