50 року, на початку жовтня 1973 року, газ із СРСР пішов до Західної Німеччини. Це був перший великий контракт на постачання радянського блакитного палива в Західну Європу. Тоді преса називала угоду «газ в обмін на труби» між Радянським Союзи та Федеративною Республікою Німеччина «оборудкою століття». Невдовзі були укладені контракти з іншими західноєвропейськими країнами. Відтак радянський, а згодом російський газ через територію України пішов до Європи і, треба відзначити, продовжує йти досі, навіть попри повномасштабну російську агресію і війну!

Більше про історію та особливості газового експорту «Історична Свобода» говорила з економіко-географом Іваном Савчуком.

– Ініціатива цього газового контракту була західнонімецька чи радянська? І взагалі як сторони домовлялися в умовах Холодної війни?

– Ця ідея виникла після того, як СРСР успішно збудував мережу магістральних нафто- і газопроводів не тільки в себе, а й до країн-сателітів у Східній Європі. Це дозволило певним чином відпрацювати технологію. Бо перший радянський магістральний газопровід, який проклали з Саратова на Москву наприкінці 1940-х років, більше часу вибухав, ніж працював.

Для СРСР відомий договір «труби в обмін на газ» був спробою перезавантаження радянської зовнішньої політики після інтервенції до Чехословаччини.

І тоді, на початку 1970-х в Москві винайшли таку ідею, як «розрядка». Тоді Брежнєв зробив турне по країнах Західної Європи.

Чому Західна Німеччина була обрана? Бо там прийшов до влади уряд соціал-демократів на чолі з Віллі Брандтом, який проводив «Realpolitik» (прагматичний курс, що базується на реальних обставинах і можливостях, а не на принципах – ред.). Тобто вони хотіли певної конвергенції двох систем, зменшення гонки озброєнь і за допомогою торгівлі, збільшення обмінів і контактів певним чином окультурити СРСР і зробити менш небезпечним. Вони вважали, що чим більше будуть торгувати, тим меншою буде потреба у військовому примусі.

Ще один важливий момент – тоді готували відому Гельсінську нараду, яка ухвалила низку важливих рішень, в тому числі й щодо дотримання прав людини в СРСР. Власне, дисидентство постало завдяки саме політиці «розрядки». Отже, в цей період наміри радянського керівництва збіглися з намірами соціал-демократів всієї Європи, не лише Німеччини, щодо нормалізації відносин.

Звісно, також кожна сторона намагалися отримати свій зиск. СРСР отримав не лише труби, а й технології. Відомий Харцизький завод великих труб збудований саме на німецьких технологіях. Також будується завод в Тольятті, який випускатиме італійські автомобілі. Натомість дешеве паливо з СРСР дозволяло європейським економікам відносно м’яко пройти період реконструкції.

– Чому трубу Західного Сибіру, де були великі газові родовища, прокладали через територію України, Чехословаччини і далі до ФРН? Чому було не прокласти коротшим шляхом – через Білорусь, Польщу, Східну Німеччину? Тут питання в тому, що в Україні була газова інфраструктура чи в тому, що у ФРН не хотіли, аби труба йшла через НДР?

– Тут поєдналося два фактори. Справді, в СРСР найбільш розвинута мережа магістральних трубопроводів була саме на території України. Зокрема, магістральні газопроводи з Долини до Москви та з Долини до Риги.

Крім того, в Польщі починалися відомі процеси, які пізніше призвели до дестабілізації режиму і до того, що військові на чолі з Ярузельським змушені були взяти владу.

– Даруйте, це вже 1981 рік.

– Так, але в 1970-х роках ці процеси вже почалися. Військові прийшли до влади вже тоді, коли зрозуміли, що політичним шляхом вирішити питання неможливо. Проблема полягала в тому, що Польща весь час пручалася. А після чехословацьких подій радянське керівництво зрозуміло, що будь-яке наступне військове втручання в Європі може призвести до цілковитої ізоляції радянського уряду, і буде дуже складно навіть членам європейських компартій пояснити, чому треба брутально використовувати силу проти людей, які виступають за реформування прорадянських режимів.

– А відносини між ФРН і НДР?

– Це було менш важливо. По-перше, уряд Віллі Брандта визнав Східну Німеччину, по-друге – післявоєнні кордони Німеччини по Одеру і Нейсе. Це були винятково важливі прояви цієї «Realpolitik».

Важливий аргументом, щоб прокладати газопровід через Україну і Чехословаччину, було те, що там він з’єднувався з системою європейських газопроводів. Адже в 1960-х роках у рамках європейської інтеграції було зведено мережу газопроводів. Місто Інґольштадт, в якому входив у Німеччині радянський газопровід, вибрали невипадково. Це був газовий хаб, в якому перерозподілявся газ із Лівії, який йшов через Італію і Австрію, та газ із Північного моря, який йшов через Нідерланди. І таким чином радянська мережа доповнювала мережу магістральних газопроводів, яка вже існувала.

– Якою була роль України у розвитку газового господарства СРСР?

– Без України його не відбулося б. Найголовніше – це були кадри. З 1940-х років на базі українських родовищ було створено два великі потужні підприємства – «Полтаванафтогаз» і «Прикарпаттянафтогаз». І потім, коли постало питання експлуатації родовищ газу, відкритих у Західному Сибірі, саме вони відправляла туди фахівців. Це призвело до того, що до 2010-х років значна частина працівників, у тому числі керівного складу, нафтогазових компаній Західного Сибіру були українського походження або безпосередньо українськими громадянами. Лише після 2014 року в Росії почали знімати з керівних посад відповідних працівників.

– Яке значення радянський газ мав для західноєвропейської економіки?

– Дозволив не так болісно і з меншими втратами пройти період реструктуризації паливно-енергетичного комплексу. Енергетична криза, яка виникла через події на Близькому Сході, показала вразливість Європи. І поки не почалася повномасштабна експлуатація родовищ в Північному морі, іншої, крім радянського газу, альтернативи не було.

В Європі скоро зрозуміли, що стануть залежними, якщо будуть закуповувати великі обсяги радянського газу. Відтак з’явилася директива Європейського економічного співтовариства про те, що доля кожного постачальника на ринку нафти і газу не повинна перевищувати 25%, щоб не виникло залежності. Задля реалізації такої політики «різних кошиків» були прокладені транссередземноморські газопроводи з Алжиру й Лівії, магістральні газопроводи Північного моря.

Найбільш залежною серед західноєвропейських країн була Австрія, де доходило до 40% спожитого газу з СРСР.

До речі, коли був офіційний прийом з нагоди відкриття газопроводу, то Брежнєв заявив: наше завдання зробити так, щоб торгівля зупиняла всі гарячі голови, які хочуть воювати. Радянський уряд теж усвідомлював свою слабкість, уразливість і залежність. Тобто це була обопільна залежність. СРСР отримав нові технології, будував нові заводи, модернізували цілі сектори економіки. Повторювалася та сама індустріалізація 1930-х років, коли закуповували величезні підприємства. Це зумовило певний поступ економічного розвитку.

Щоправда, потім, коли СРСР розвалився, це призвело до масштабної кризи. Росія тривалий час не могла прокласти нові газопроводи, бо на відповідні технології треба було щоразу нові ліцензії. Це доволі ускладнювало пострадянський розвиток російського газового сектору, допоки не знайшли альтернативу. Коли почали залучати компанії з Китаю на цьому ринку, то почалися зовсім інші процеси.

– Наскільки для радянської економіки експорт газу в Західну Європу був важливий?

– Він мав виняткове значення. Доля газу в експорті Радянського Союзу зростала просто фантастично. Якщо в 1970 році на природний газ припадало лише 0,4% в загальному експорті, то в 1990 році – майже 11%. Це була третя стаття радянського експорту після нафти і машинного обладнання. Але машинне обладнання йшло переважно на країни-сателіти. Тому фактично газ був другою статтею радянського експорту.

Постачання газу відбувалося в рамках довготривалих контрактів. Радянська влада свідомо йшла на втрату частини прибутку, аби мати довготривалий контракт. Адже це означало, що на тривалий період країни-імпортери не будуть зацікавлені в ескалації відносин із СРСР. І справді, коли відбулася інтервенція в Афганістан, то західноєвропейські країни обмежилися лише протестами і незначними санкціями, бо ніхто не хотів втрачати радянський газ, маючи контракти, в яких були прописані істотні штрафні санкції.

«Навіщо вся ця метушня довкола простого трубопроводу?» – американська карикатура на радянсько-західноєвропейську співпрацю у сфері енергетики, 1982 рік

– Вже більш як півтора року триває повномасштабна російська агресія проти України. Наскільки Європі за цей час вдалося відмовитися від російського газу?

– У газовій сфері відбулося певне заміщення. Підрив газопроводу «Північний потік» зумовив здорожчання поставок газу. Бо газ, як я наголошував, постачається в рамках довгострокових контрактів, а їх розірвання – це суттєві фінансові ускладнення для споживачів. Адже навіть в умовах війни відбувається транспортування російського газу через територію України. Причому, як ми можемо бачити, жодного разу російський агресор не бомбив жодних елементів газової інфраструктури. Тобто вони могли знищити якесь українське родовище, але магістральних газопроводів ніколи не чіпали.

В умовах війни Росія наростила продаж скрапленого газу. Як відомо з публікацій у західній пресі, обсяги продажу російського скрапленого газу зросли в 2,5 рази від початку широкомасштабних бойових дій.

– І все-таки, наскільки істотно Європа обмежила споживання російського газу? І чи Росія знайшла альтернативний ринок?

– Росія не знайшла альтернативний ринок, бо газопроводи, які зараз будують на Китай, мають вести в експлуатацію через 5 років. Іншого способу, ніж вивозити скраплений газ, вони наразі не мають. Утім, скраплений газ в російській структурі експорту займає незначну частку. Вони тільки завершили будівництво відповідних терміналів у Західному Сибіру. Але вони планували, коли їх будували, постачати цей скраплений газ до Канади і США, тому тепер проробляють із Китаєм новий маршрут.

В ЄС поставки російського газу офіційно скоротилася майже наполовину. Натомість Європа наростила закупівлі газу скрапленого газу з Катару і США. Але проблема в тому, що цей газ у 1,5-2 рази дорожчий, ніж по трубах. Саме тому і в ЄС, і в Росії весь час наполягають на тому, щоб ця інфраструктура працювала навіть в умовах війни та економічних санкцій.

– Отже, повністю від російського газу Європа не відмовляється?

– А вона не може відмовитися з об’єктивних обставин – просто немає можливості замінити той обсяг газу, при всьому бажанні. Немає потужностей в Європі, які можуть замінити. Європейські термінали скрапленого газу не можуть прийняти той обсяг газу, який постачала Росія. А для того, щоби побудувати нові газопроводи, потрібні величезні капіталовкладення і ще щонайменше 5 років часу на прокладання. Тобто Європа зможе це зробити у найкращому разі через 5 років, якщо буде цілеспрямована політика заміщення. А якщо за сучасних реалій, то щонайменше 10 років піде.

Треба також зважати на зростання ризиків залежності від інших країн. Адже до широкомасштабних бойових дій частка російського газу становила до 20% в середньому по ЄС. Хоча в одних країн цей показник був значно більше, а в інших – значно менше. Наприклад, для Франції – всього-на-всього 5%, тоді як для Угорщини доходило до 40%.

– Тобто, якщо було 20%, то зараз стало 10% російського газу на європейському ринку?

– Так. Але тут дуже складно розрахувати питому частку Росії, бо вона використовує технології формального заміщення. Скажімо, газ постачається в якусь третю країну, а звідти заходить до країн ЄС вже не як російський, а, умовно, як турецький газ.

– Наступного року закінчується контракт на транзит російського газу через територію України, який діє навіть в умовах війни. Якщо Україна відмовиться наступного року качати російський газ, які це матиме наслідки?

– По-перше, Україна втратить доволі значний ресурс валютних надходжень, які в умовах війни конче потрібні, насамперед для закупівлі озброєнь.

По-друге, під загрозою опиниться національна мережа магістральних газопроводів. В такому разі росіяни можуть розпочати знищувати елементи національної магістральної інфраструктури. Адже вони нищать інші об’єкти енергетичної інфраструктури.

По-третє, в умовах війни Україні дуже важко буде знайти кошти для того, щоб підтримати цю інфраструктуру в належному стані. Адже качаємо ми російський газ чи не качаємо, а інфраструктуру треба підтримувати. Міняти мастило на компресорних станціях, міняти фільтри – усе це потребує коштів. Тут багато питань може виникнути, на які треба буде давати відповіді.

– А все-таки, якщо Україна припинить транзит російського газу, то для Росії це які наслідки матиме?

– Росія втратить великі фінансові надходження, доволі суттєві для неї. Але якщо це відбудеться в наступному році, Росія зможе, по-перше, збільшувати обсяг експорту скрапленого газу, по-друге, цілком можливо, активізує будівництво газопроводів, які мають пройти в Китай. І переорієнтовувати свою економіку на Китай. У тривалій геополітичній перспективі це може призвести до того, що Росія перестане бути зацікавленою в Європі як у споживачі та джерелі технологій. Адже зараз вони китайські технології використовують для будівництва нових газо- і нафтопроводів.

– Щодо європейських технологій, то зараз діють санкції. Тобто обмежені європейські технології для Росії.

– Так, обмеження є. Але ми знаємо, як ці обмеження обходили, особливо до широкомасштабних бойових дій. Наприклад, певна велика промислова компанія Західної Європи отримувала великий контракт для модернізації російської нафтогазової системи. Вона постачала відповідне обладнання в третю країну, де потім інша компанія купувала це обладнання і перевозила до Росії. А в підсумку казали: ми ж мали контракт із компанією з нейтральної країни – з нею і розбирайтеся, чому вона перепродала наше обладнання до Росії.

Ринок енергоносіїв доволі політизований. І рішення, які там ухвалюються, не завжди пов’язані виключно з економічною доцільністю. Не слід забувати, що країни ЄС не хочуть мати залежності в сфері енергопостачання. Для них ідеальна ситуація, коли нафта і газ постачаються не лише з Близького Сходу чи США, але й з Росії та Африки, щоб мінімізувати вплив окремих постачальників на ухвалення відповідних економічних і політичних рішень в межах самого ЄС.