Повернення військового у цивільне життя. Яке воно? Як відбувається? Які думки спадають на думку? Як цивільні можуть допомогти адаптуватися і як загалом вести себе з військовими?
Про це з власного досвіду розповів Радіо Свобода Артем Осипян, який до повномасштабного вторгнення РФ в Україну працював психотерапевтом з темою психічного здоров’я, з нарко- та алкозалежностями. 24 лютого 2022 року Осипян волонтерив та займався евакуацією людей з Київщини, пізніше доєднався до добровольчого формування при 112-й бригаді як доброволець та виконував завдання на Бахмутському напрямку.
У 2023 році Артем Осипян повернувся до цивільного життя, щоб працювати з ветеранами. Однак зізнається, що досі думає про повернення на фронт. Він також відчуває потребу взаємоповаги та радить ветеранам ділитися між собою, а не закриватися.
– Як для вас розпочалося 24 лютого?
– Я трохи готувався: записався в територіальну оборону Києва та оформлював зброю, але до останнього сподівався, що нічого не станеться. 24 лютого пережив панічний стан, не розумів, що робити.
Дзвонили зі штабу, куди записався, але не зміг до них доїхати через затори. Потім 3-4 дні ходив по військкоматах, намагаючись кудись записатися. Спочатку відмовляли, тому зайнявся евакуацією цивільних та доставкою гуманітарної допомоги. Згодом почав закуповувати дрони для військових в Ірпені та Бучі.
Спочатку формально долучився до Вишгородської територіальної оборони, коли почав працювати з дронами під Києвом. Але після деокупації Київщини пішов вчити керувати безпілотниками у військову школу «Боривітер».
Пізніше долучився до добровольчого формування при 241-й бригаді, ще згодом – до добровольчого формування 112-ї бригади. Саме в цьому статусі я був в одній з рот 58-ї бригади в Донецькій області, де загалом провів кілька місяців. На останній місяць нарешті зміг отримати офіційне відрядження, бо пів року фактично був біля Бахмуту, виконував завдання без жодного документа і соціального захисту. Це був переважно мій вибір і відповідальність.
Важливо зазначити, що я не є і не був військовим, адже контракт підписувати відмовився, а мобілізувати мене довго не могли. Я досі перебуваю у статусі добровольця.
Тож з 24 лютого повністю залишив своє цивільне життя: перестав практикувати, приймати клієнтів. І не помітив, як минув майже рік.
– Як відбувалося повернення до цивільного життя?
Моє повернення ще повністю не відбулось. Я влаштувався на роботу, повернувся до попередніх проєктів, але щодня є бажання повернутися назад
– Я вважаю, що моє повернення ще повністю не відбулось. Я влаштувався на роботу, повернувся до попередніх проєктів, але щодня є бажання повернутися назад, доєднатись до якоїсь бригади, де в мене є знайомі і бойові друзі.
Хлопці, з якими я працював пів року у 58-й бригаді, зараз на Харківському напрямку, там, де мають йти в наступ. І в мене є бажання поїхати і долучитись, розділити з ними і переживання, і роботу.
– Чи можна говорити про те, що ви відчуваєте провину?
– Так, від цього нікуди не дінешся, якщо ти людина з совістю, це нормальна ознака. Як є провина вцілілого, так є і провина цивільного. Навіть не провина, а радше відчуття, що ти не на своєму місці.
«Вогонь запеклих не пече»: як воюють танкісти на Донеччині (фоторепортаж)
Це відчуття супроводжувало мене і на війні, і в цивільному житті. Я – не військова людина, ніколи нею не був, не вмію вправно володіти зброєю, не знаю всі нюанси мінно-вибухової справи – відчуття некомпетентності, ніби ти дитина. З часом це відчуття минуло, але повернулося у цивільному житті.
Доводиться кожен день зі собою домовлятися. Спершу в мене був компроміс із совістю
Тепер я не на своєму місці там і не на своєму місці тут. Це сильніше за відчуття провини.
До того ж, я розумію, що є хлопці, які воюють чи мають поранення, а в мене ніби немає об’єктивних причин не бути на фронті. Я міг би служити. І хтось зараз це робить.
Доводиться кожен день зі собою домовлятися. Спершу в мене був компроміс із совістю – зараз я працюю із ветеранами. Але спостерігаю за власними думками і розумію, що це мене не виправдовує.
У мене профдеформація як психотерапевта – я себе перекопую і можу багато рефлексувати через свою базу. Однак відчувати таке можуть не всі. Або ж, можливо, не кожен зможе побачити подібні деструктивні процеси в собі і дати їм раду.
Втратився інтерес до будь-яких цивільних активностей
До того ж, втратився інтерес до будь-яких цивільних активностей: ніби зробив багато корисних речей, але втамувати голод соціальної користі складно, не відчувається, що ти робиш щось важливе.
Бо на війні все важливе, навіть якщо ти просто сидиш і п’єш каву, але саме перебування на фронті дозволяє совісті видихнути, бо ти там.
Але військові теж мають відчуття провини, бо поки аеророзвідники «просто літають», хтось сидить в окопі. В одному окопі можуть думати, що є окопи гірші. Хто в окопах в гіршій ситуації може думати, що інші були на «Азовсталі», тому окоп – вже і не так погано. Це колообіг, який ніколи не закінчиться. Завжди знайдеться «важливіша робота» або «гірше місце».
Неможливо визначити, чи ти достатньо воюєш, але треба розуміти, що Збройні сили – це система. Кожен рід військ виконує свою роботу. І в якийсь момент відлягло, коли зрозумів, що моя робота теж важлива. Тому щодня я намагаюсь бути продуктивним і ефективним.
Військові теж мають відчуття провини, бо поки аеророзвідники «просто літають», хтось сидить в окопі
Однак завжди є думка, що комусь гірше. І навіть коли я був там, здавалося, що можу більше, що треба йти далі. Було відчуття, що стане легше, тільки якщо запихну себе в найсуворіші умови. Це якийсь моральний мазохізм.
– Як працювати з такими думками?
– Напевно, зможемо лише після перемоги. Я особисто почав ходити до психотерапевта. Допомагають також розмови з ветеранами, з людьми, які мають подібний, але більший за мій досвід.
Почав ходити до психотерапевта. Допомагають розмови з ветеранами
Але я прийняв те, що цей стан буде вже зі мною постійно. Я відчуваю, що моя війна не закінчилася, тобто я ще, можливо, повернусь. Втечу від відчуття, що нічого не роблю. Тут важко з собою домовитись.
І коли люди будуть повертатися, у них будуть ці думки, що недостатньо зробили або що винні в загибелі товаришів, або що могли зробити більше, могли помилитися.
Фронт, армія, війна – це місце підвищеної відповідальності. І люди звикають до цього, психіка змінюється, змінюється відчуття.
Українські війська запекло обороняють «фортецю Бахмут»
– Ви на своїй сторінці у фейсбуці писали про зміни у сприйнятті цивільного життя, зокрема про прифронтове знецінення, коли всі проблеми не на війні здаються неважливими. Як фронт вплинув на вас і які ще зміни помітили?
Мені важливо, щоб людина сигналізувала, що вона пам’ятає про війну
– Щоб дійсно зацікавитись у розмові, відчувати цінність, мені важливо, щоб людина сигналізувала, що вона пам’ятає про війну. Бо я про це пам’ятаю щодня, і мені нестерпно бачити або спілкуватися з людьми, які про це не згадують. І мені хочеться чути це ще від когось, щоб розрядити своє переживання.
З одного боку, не хочеться про це говорити, з іншого, хочеться зрозуміти, що людина думає про це.
Власне, постфронтове знецінення будується на відчутті того, що те, що було на війні, – надцінне; те, що тут – менш цінне. Тому я досі не можу повернутися до практики, бо психотерапевт цінує і вважає важливим будь-які переживання чи проблеми.
Я це чітко відстежую, і мені хотілося б, аби хлопці, які будуть вертатись, теж це розуміли. Бо неправильно вважати, що життя і переживання цивільних людей менше варті. Хоча я розумію, чому це так відчувається.
Постфронтове знецінення будується на відчутті того, що те, що було на війні, – надцінне; те, що тут – менш цінне
Постійно є також підвищена готовність до небезпеки. Вона мутує і стає меншою, але не зникає. Зброя у мене була біля ліжка, зараз поклав в чехол, але не відніс в сейф.
Коли ходжу по вулиці, фантазую, що може статися і що робити в різних ситуаціях. Не можу до кінця прийняти той факт, що нічого не відбувається. Іноді ніби хочеться, щоб щось сталося, щоб я знову відчув цей приток адреналіну. Страшно повністю розслабитися, бо це буде нагадувати стан безпомічності 24 лютого. Але хочеться бути в тонусі. А щоб бути в тонусі, має щось відбуватися, тому і тягне на війну.
Я вже не можу ходити по Києву з порожньою головою. Думаю, ветеранам, бійцям, людям, які колись служили, важко прилаштуватися на мирний режим. Це і неактуально зараз, тому що війна триває.
– Як тоді цивільні можуть допомогти адаптуватися і як загалом вести себе з військовими?
– З одного боку, іноді військові хочуть уваги, інтересу до себе, в той же час не дозволяють, бо цивільний не зрозуміє. Тому тут діє просте правило – взаємоповаги.
Постійно пам'ятати, що людина, яка перед тобою, може бути ветераном. Звісно, ми всі маємо право на негативні емоції, маємо право втомлюватись, але ветеран може гостро це сприйняти.
Уявіть, що боєць повертається додому, а йому сигналять за кермом, в якихось ситуаціях обманюють, думають лише про те, коли закінчиться війна, а не про її ціну, і тоді ветеран може подумати, навіщо взагалі воював.
Це елементарно зробити – треба бути більш чутливими, емпатійними. Ми – доволі емоційна нація, можемо запросто нахамити один одному. Але треба це якось змінювати, тому що для ветеранів це не підходить.
І це правило має працювати у дві сторони. Військові не мають звинувачувати тих, хто не воює, в цьому. Я би не хотів, що всі мали той досвід, що маю я. Тому достатньо поважати один одного. Читати, дізнаватися, що можуть переживати інші люди. Намагатися зрозуміти і увійти в контекст.
Звісно, зрозуміти те, що проходять ветерани, на 100% неможливо, але знати, що відбувається з людиною, які можуть бути реакції, які можуть бути думки, треба.
Ветеранам, у свою чергу, важливо озвучувати свої думки. Мені, наприклад, не вистачає саморозкриття з боку ветеранської спільноти. Так просто не здогадаєшся. Тут треба ділитися, щоб хтось це прочитав, побачив і зрозумів, як воно. Бо я – більше психотерапевт, ніж ветеран, все ж таки. Але мені хотілося б, аби ті, хто ветерани «до кісток», були більше психотерапевтами.
Бо як ми можемо сформувати емпатію один до одного, якщо нічого не будемо говорити між собою.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
