Чи можна сказати, що 2020 рік наблизив повернення Криму в Україну та відновлення територіальної цілісності країни? Звичайно, частина читачів відповість на це запитання ствердно ‒ маючи на увазі, перш за все, ту обставину, що після будь-якої окупації починається відлік «зворотного часу». При цьому Україна намагається з точки зору дипломатичних зусиль робити все можливе, щоб світ не забув про окупований і потім анексований Росією півострів.
Але в самому Криму ‒ як і варто було очікувати після окупації ‒ все більш помітні її наслідки. Або, якщо простіше сказати, наслідки того простого факту, що півострів ‒ це не острів, що він пов'язаний з материком. І не мостом, вже вибачте, а природним перешийком.
У 2014 році вперше за всю історію Криму цей зв'язок був штучно розірваний російськими військами, на Перекопі з'явилися прикордонники, а Крим став наближатися до екологічної катастрофи. Але вважати, що ця катастрофа наблизить повернення Криму, було б наївно. Кремль, думаю, зацікавлений в території, а не в жителях, і мало кого в російському керівництві дійсно турбує ситуація з кримською водою.
Вже сьогодні варто обговорювати, якою буде Росія без Путіна
Від чого дійсно залежить майбутнє Криму ‒ так це, впевнений, від майбутнього самої Росії. Знову-таки, ми можемо говорити про зворотний відлік. Зеніт авторитаризму означає, що час одноосібного правління хилиться до заходу. І вже сьогодні варто було б обговорювати, якою буде Росія без Путіна та чи погодиться ця нова Росія з відмовою від «приєднаних» територій. А якщо й погодиться ‒ то яким буде правовий механізм такої відмови, якщо врахувати, що Крим увійшов до складу Росії і згаданий у Конституції цієї країни?
Чи не складно уявити собі відмову керівництва нової демократичної Росії від підтримки «самопроголошених республік». Можна навіть уявити, як Москва відмовляється від визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії ‒ такі прецеденти у світовій дипломатичній практиці бували, і не раз. Але зміни у власній Конституції, відмова від території, яку й після Путіна вважатимуть своєю більшість росіян? А якщо уявити собі, що повернення Криму не відбудеться ‒ як складатимуться відносини України з новою Росією? І чи розуміють у Москві та в Києві, що півострів розділив дві сусідні країни надовго, якщо не назавжди, і тепер, схоже, їм належить залишатися в конфлікті десятиліттями?
Ну і нарешті ‒ уявімо собі, що через десятиліття конфлікт завершився і територія повернута. Як Україні вдасться інтегрувати населення, велика частина якого і до окупації побувала в російському інформаційному та цивілізаційному полі, а після анексії перемістилася в нього остаточно? Як поводитися з новими поколіннями кримчан, які й уявити собі не зможуть, що колись півострів був частиною України? Як поєднати інтереси корінного народу та більшості населення півострова ‒ при тому, що сьогодні кримські татари послідовно відтісняються окупантом на узбіччя політичного, суспільного і культурного життя Криму й для більшості його жителів політика фактичної сегрегації, схоже, стає нормою?
Намагатися знайти відповіді на всі ці кримські запитання рано чи пізно доведеться ‒ нехай навіть і не в наступному році.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
