10 грудня закінчується глобальна кампанія ООН в Україні «16 днів боротьби проти гендерно обумовленого насильства», що розпочалася 25 листопада. Цього року кампанія присвячена проблемі згоди у сексі. В Україні секс без добровільної згоди обох партнерів з 11 січня 2019 року вважають зґвалтуванням.

Радіо Свобода разом із активістками молодіжного руху TEENERGIZER записали три історії насильства, з якими зіштовхнулись дівчата в підлітковому віці.

«Ця проблема – гостра, болюча та глобальна. Заявити про неї – пів діла, важливо, щоб нас почули», – говорять учасниці проєкту. «Ми не придумали нічого кращого, ніж просто написати це на чолі. Буквально».

Ці три історії – про психологічний, фізичний та сексуальний аб’юз (у перекладі з англійської: «зловживання», «образа», «жорстоке поводження», «лайка», «насильство» – ед.). І про те, що з цим робити, якщо ти лише підліток.

Я – Поліна. Мені було 14 років, коли бабуся переїхала в інший район мого рідного міста і, як і більшість дітей, я проводила левову частку своїх канікул у неї в гостях, у дворі. Саме тоді моє коло друзів змінилося різко і надовго.

Мені здавалося, що курити, пити алкоголь і енергетики, здійснювати дрібні проступки – це дико круто. Тоді я зустріла свого першого хлопця, який був старший за мене на 4 роки. Він був красивим, сильним, авторитетним – лідером тієї компанії. Перший час усе було, як у фільмах: він дарував мені квіти, проводжав додому, писав листи від руки, робив компліменти і розповідав про свою нелегку долю. Доводив, що в душі він вразливий і добрий хлопець, хоч і веде такий «бандитський» спосіб життя.

Коли підходив кінець першого року наших відносин, я вже не спілкувалася ні з ким, крім нього: він зустрічав і проводжав мене до школи – і до музичної також, щодня приходив до мене додому і був там до того часу, як приходили мої батьки. Другі півроку стосунків він почав схиляти мене до сексу, але ніколи фізично не примушував мене, мовляв, це було тільки моє рішення; він уже контролював мої соціальні мережі і всіляко зневажав мої захоплення. Тоді я спробувала піти від нього перший раз. Він просив вибачення – мені було його шкода, – але вже за секунду кричав на мене і робив винною у всіх бідах.

Це не проходило безслідно – у мене почалася анорексія і трихотиломанія.

Я почала пропускати школу, бо часто непритомніла і мала знижений тиск. Мої стосунки з батьками зіпсувалися вкрай і мені просто хотілося зникнути.

Я вже не знала, хто я і що мені робити. Я все ще вірила, що він зміниться і все налагодиться, адже все так класно починалося. Після чергового скандалу я остаточно вирішила розірвати ці стосунки, і саме тоді почався шантаж – він обзивав мене повією і пообіцяв усім розповісти, в якому віці я втратила цноту.

Коли почалася війна на Донбасі, я переїхала в інше місто і мої стосунки з родиною налагодилися, я розповіла все мамі. Все, що було зі мною за ці два роки.

Відстань не зупиняла його, і він почав тиснути на мене ще більше: писав і телефонував, погрожуючи і проклинаючи, мені і моїй подрузі, з якою я пішла в нову школу. Було нелегко, але тепер я була не одна. Через півроку він заспокоївся і заблокував мене у всіх соцмережах. Я видихнула, адже сама не наважувалася це зробити.

Мені було 17, я вступила до університету, прекрасно вчилася і мріяла про великі кар'єрні звершення. Ми познайомилися в день народження хлопця: я просто вирішила привітати, бо часто його бачила на спільних парах. Ми почали спілкуватися, пізніше – зустрічатися. Я була шалено закохана. Після першого сексу почуття стали ще сильнішими.

Постійні закиди, прохання звітувати про те, з ким і де я провела день, а потім відмови займатися зі мною коханням – я, звичайна закохана дівчинка, почала шукати недоліки і проблеми в собі. В’їдливі жарти щодо моєї фігури заганяли в кут. Відтак два місяці я шукала в собі тисячу і один недолік, закрилася в собі, ненавиділа в собі кожний нанометр свого тіла. Я вже не могла займатися сексом при світлі, не знімала футболку і бюстгальтер.

Потім була моя поїздка за кордон: я просто взяла і поїхала. Ходила в бар із новими друзями, святкувала з ними Гелловін у клубі до самого світанку. Мені було 19 років, і мені хотілося жити радісно. Відносини перейшли в телефонний режим: кожного разу дзвінки ставали все важчими, було все більше підозр і ревнощів до мене. Я не витримала, і сказала абсолютно все, що думала в той момент. Відступати було нікуди.

Наш розрив став моїм першим актом незалежності. Я була зовсім не впевненою в собі, не хотіла відкриватися і боялася близьких стосунків. З цього моменту почався довгий шлях психокорекції.

Мені 15 і я чекаю, що життя от-от почне змінюватись. Мої батьки розлучилися, і я була змушена покинути спорт, яким займалась з дитинства. Там залишилися всі мої друзі і, власне, все моє життя. У вересні я пішла в 10 клас, і приєдналась до наймоднішої компанії своєї школи. Алкоголь, сигарети, тусовки – все виглядало так по-домашньому і круто, як у серіалах.

У старших класах тиск учителів посилювався, і раптово для мене померла близька мені людина. Тиск був шаленим, я не могла впоратися із цим, і не мала до кого звернутися по допомогу. Я почала травмувати себе: різала руки, морила себе голодом.

Мені здавалося, що мої друзі відчувають щось схоже. Я проводила з ними майже весь час, серед них був і мій хлопець. Я відчувала турботу і любов, навіть якусь розраду у цих стосунках.

При цьому я часто почувалася пригніченою, і змінила кількох психотерапевтів, відмовилась від стаціонарного лікування, прагнула змін, і мої друзі зі шкільної компанії залишалися поруч. Здавалось, що все налагодилось, і я не бачила видимих причин своїм думкам «кому я буду потрібна, якщо не їм?», «мій хлопець стільки витерпів зі мною, напевно, це – доля, але чому мені так погано?».

Я захотіла завершити стосунки, і хотіла розійтися по-доброму: я була вдячна за те, що він підтримував мене, але нічого не виходило, а якщо виходило – ненадовго. У свій 16-й день народження я вирішила почати новий рік свого життя без нього. Мої друзі і сім’я все-таки вмовили мене його запросити, із ввічливості. Даремно.

Мій шістнадцятий день народження став найстрашнішим днем у моєму житті. На моє свято усі прийшли ошатні, з подарунками. Потім був алкоголь. Усі розійшлися хто куди. А потім мені було страшно. Він зґвалтував мене у мій день народження. А на ранок я пройшла найскладніші 200 метрів у своєму житті – від машини до дверей маминої квартири. Я відчувала себе брудною, ніби мені не відмитися від цієї ганьби.

Я лежала два тижні поспіль, відмовлялася вставати. Постійно плакала. Мені було дуже боляче. Я відчувала, що мене відібрали у мене самої. Коли я розповіла у компанії про це, вони ніяк не відреагували. Той хлопець говорив, що це – наклеп, друзі не вірили мені, говорили, що я сама винна в тому, що сталося.

У якийсь момент я і сама навіть почала сумніватися, я була одна. Ще якийсь час продовжувала спілкування з ними – отримала психіатричний діагноз, і наче «протверезіла». Я пройшла терапію з психологом і знайшла нових друзів. Закінчивши школу, я переїхала до Києва і вступила до одного з найкращих вишів України.