В Україні 9 травня відзначають День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Радіо Свобода попросило читачів розповісти про історію їхніх родин і про родичів, яких вони вшановують в цей день. Публікуємо матеріали із соціальних мереж.
Моя улюблена бабуся, моя друга мама Керницька Ніна Іванівна. Під час голоду 1932–33 р.р. її відправили з рідного села Нова Гута Кам’янець-Подільської обл. до сестри в м. Грозний. У 1937 році її батька було репресовано НКВС (розкулачено) і розстріляно.
У перші дні війни бабуся разом з подругами на хвилі патріотизму побігла у військкомат. Двотижневі курси снайперів – і вперед, на фронт! Бабусі було 17…
Далі розповідаю з бабусиних спогадів. Вперше, опинившись на лінії фронту, дівчата і хлопці почали розуміти, де вони і що відбувається: у людей була повальна істерика, ніхто не міг взяти себе в руки. А далі жорстокі будні… Вони з подругами постійно просились додому – у відповідь отримували ляпас по обличчю.
Все моє дитинство, поки бабуся була жива, я чула розповіді про нутрощі, що висіли на деревах, про відірвані руки і ноги. Про розпусту та істерики. Про таємного листа з молитвою, якого дав їй якийсь військовий на фронті, аби вона читала його у найстрашніші моменти (цей лист був з бабусею до кінця її війни, а потім мама його випрала разом з гімнастеркою). Про хлопця, який врятував її життя: вона з подругами сиділа у землянці, а хлопець – Микола Шимон – покликав її на вулицю – почитати їй вірші. Бабуся була не любителька поезії і не хотіла йти. Проте хлопець вмовляв, і вона вийшла. За хвилину в землянку влучив снаряд, і її друзі перетворились на криваве шмаття…
Бабуся весь час запевняла нас, що не вбила жодної людини – вона боялась і замружувалась, коли стріляла. Дивувалась, як вижила, і вірила в силу маминої молитви.
Коли військова частина, в якій була бабуся, дійшла до її рідного села, – вона втекла – стала дезертиром. І через це спалила свою форму, нагороди, документи, фотокартки – боялась трибуналу.
Все, що в неї було, – контузії, стрес і страх. Лише через багато років по тому бабуся поновила свої документи через архіви, коли ветеранам почали надавати пільги. Їй видали нагороди, але вона не любила ними хизуватись. Війна для неї завжди була її молодістю – прекрасною, кривавою і страшною. Пам’ятаю. Люблю.
Мій дід повернувся з війни без ноги, поранило його в Угорщині. Місцеві його лікували як могли, а потім покликали німецького військового лікаря, і він врятував діда від гангрени, не доніс на діда, а дав ще ліки, цукру і шоколад. Коли радянські війська зайняли це село, то знайшли діда, а він нікому не розказував, хто його насправді врятував. До речі, про діда знав і німецький офіцер, але не видав. Дід розповідав про «заградотряди» і про те, як простих солдатів не шкодували, посилали на вірну смерть. Ще казав, що немає свята 9 травня, бо було дуже страшне на війні.
Для мене 9 травня – запах бузку, цвітіння каштанів. «В бій йдуть тільки старі» і дід Кавун Дем’ян Дмитрович.
Чудова людина. Не свій по крові, але рідний в душі. На війні йому відірвало ліву руку, він повернувся в мирне життя калікою з пораненим серцем. Так і не одружився, дітей не було. Самотній замкнений старий, який, незважаючи ні на що, любив життя, людей і простоту у всьому.
Його єдиною розрадою була риболовля. Незважаючи на каліцтво, він щоранку сідав у свій човен і плив ловити карасів і окунів. Небагатослівний, з якоюсь затаємниченою образою в глибині очей і великим добрим серцем.
Щороку 9 травня наша сім’я з букетами бузку ходила до нього в гості. Ми їли смачну смажену рибу, сиділи на ганку й говорили про якісь буденні речі. І ніколи не говорили про війну…
Він ніколи не діставав свої медалі, вони акуратно лежали в тумбочці його серванта. Дідусь Дем’ян ніколи не розповідав жодної історії з війни. Він наглухо закрив той біль у своєму серці. Для нього участь у війні не була подвигом чи геройством. Вона скалічила його тіло, душу й зламала життя… Інколи він дивився вдалечінь, а на очах його виступали сльози…
Його не стало 18 років тому, але він завжди залишався в моїй пам’яті як Людина з великої літери, Герой, Захисник з мудрістю в словах і невиліковним сумом в очах. Не буду писати слів вдячності, бо це значно більше, аніж просте «дякую». Це шматочок серця, мовчазний теплий добрий вогник в пам’яті й душі. Пам’ятаю, ціную й ніколи не забуду.
Історія моєї вчительки. Старенька пані з добірною українською і вже сиво-сріблястим волоссям. Її запросили у сільську школу замінити молоду вчительку, яка перебувала у декретній відпустці. Станіслава Михайлівна була вимогливою та любила дисципліну. Але щотравня вона з учительки ставала лагідною бабусею та розповідала одну історію: «Я була ще зовсім дитиною, ми пасли череду край села, гасали по полю, була тепла днина. Вмить корів щось насторожило, ми, діти, геть не звернули уваги, але дорослі закричали: біжіть в канаву, ховайтесь! Ми з мамою застрибнули у канаву, було вогке болото, кущі над головою, а над полем літаки, їх кілька, і усі стріляли. Мама казала, що зараз ми помремо…» Так у селі Рачки почалася війна. Оскільки через село проходила залізнична колія Південно-Західної залізниці, нацистів завжди вистачало. Люди згадують, як одного разу партизани підірвали німецький потяг, і він зійшов з рейок, у фартухах жінки носили додому оселедці, допоки не надійшла варта з місцевих, які стали для нацистів наглядачами. А ще згадують танк німецький, який досі на дні озерця у селі, коли озерце пересихає, видно іржаві плями. Історія моєї родини досить трагічно-буденна: мої діди-землероби, в яких в руках був плуг і кінська упряж, загинули від перших куль, неподалік рідного села, вони, вочевидь, не пристосували руки до зброї. Медалі ветеранів уже давно не дзвенять біля братської могили у нашому селі, останні ветерани відійшли у вічність. Прекрасно пам’ятаю їхні слова, щороку вони раділи мирному небу і заклинали нащадків – ніколи не знати війни… На жаль…
Дещо про цей День з історії моєї сім’ї: В мами зберігається лист з фронту від її батька, мого дідуся. Останній лист. В 1944-му він загинув на території Молдови на березі річки Дністер. До 1978-го він вважався безвісти зниклим. Його чекала більшу частину свого життя моя бабуся Ніна, а мама, яка народилася в лютому 1943-го так ніколи й не бачила свого тата. В 1978-му мені виповнилося 5,5 років, а добрі люди з села Пуркарі знайшли його рідних, і мама їздила на його могилу, спілкувалася з місцевими свідками тих давніх подій. Радянські війська на той час намагалися з нижчого, практично врівень з водою Дністра, берега атакувати німецько-фашистську орду, яка стояла в обороні на крутому березі, й для них мій дід та його побратими були легкою ціллю.
Ще одна деталь – в 1944-му, за свідченням місцевих, наші діди були практично беззбройні (не в кожного навіть гвинтівка була – їх тримали за «гарматне м’ясо») проти розлючених поразкою та близьким кінцем фашистів, які й на той час були набагато сильніше озброєними. А смертельне поранення дід Федір отримав, коли пішов до Дністра по воду, вже з відчаю, без зброї в руках, бо декілька днів їм на позиціях не давали підвести голови… Я пам’ятаю. Але це не є підставою росіянам, які перекрутили радянську історію, пертися зі зброєю в руках на нашу багатостраждальну землю. Слава Україні та її синам, загиблим в Другій світовій та сьогоднішній війнах. Не АТО, не ООС, а саме війні, війні за свободу України!
Я відчуваю біль. Я багато наслухалась жахливих історій про війну, але мені болить. Болить не те, що німці окуповували наші землі, а те, що наші війська ставилися до людей гірше за окупантів. Німці воювали з солдатами Радянської армії, а солдати Радянської армії – більшість знищували не ворога, а власний народ. В мене є сумнів, від чиїх рук загинула більша кількість мирного населення, від рук німців чи від рук Радянської армії. Розкажу одну історію, щоб було ясно, чому зробила такі висновки: два мої дідусі загинули. Один на захисті Севастополя, другий – в Угорщині. Моя бабуся жила в селі з двома маленькими дітьми. З одного боку, за городами, ліс – там стояли німці, а з іншого боку через дорогу за городами – річка, за якою стояла Червона армія, посередині між ними хати з мирним населенням. Тобто наші підтягнули артилерію і сховалися за мирним населенням. Вдень наші ходили по домівках і забирали все, що тільки можна було забрати, іноді не залишалося навіть чим нагодувати дітей. Ходили і німці по хатах, і серед них були такі, які приносили свої пайки дітям, попереджали про рейди і вказували, коли буде бій, щоб люди могли десь сховатися, а наші били, коли прийдеться, без попереджень, діти ховалися під стіл, плакали, думали, що так можна врятуватися. В результаті дві третини хат, разом з жінками і дітьми, було знищено. Так що святкувати цей біль я не можу. Вибачте.
Це – Дьяченко Філіпп. У 25 років він одружився і пішов працювати в міліцію Харкова. Грошей не було, але був особливий талант – писав вірші, публікувався в обласній газеті. На гонорари купував дружині одяг. В 1939 році, після приєднання Західної України, був направлений в одне із закарпатських містечок працювати керівником паспортного столу. Туди він поїхав з дружиною і маленькою донечкою. 25 червня 1941 року його призвали на війну командиром танкового підрозділу. Відступав разом з армією, минаючи рідний Харків. Літом 1942 року в районі Барвенковсько-Ізюмського виступу він пропав безвісти. Це був мій прадід, а моя прабабця все життя його чекала! Йому не було й 30…
Моя бабуся, 1928 року народження, Катерина Василівна розповідала, як потрапила до німецького полону. На той момент їй було всього 14 років. Перші дні обходилася тяжко, потім вона почала жити в одній сім’ї, а пізніше в іншій. Це було через те, що перші не любили росіян і називали її «руська свиня». В другій сім’ї її поважали як людину. Там вона займалась домашнім господарством, збирала полуницю. Казала, що перший час вони всю її з’їдали, бо були дуже голодні. А харчувалися на той момент вкрай погано: сніданок – чашка кави з хлібом та ледь намазаного масла. Такий раціон був в кожній сім’ї на той момент.
Вона доїла корів, сиділа з дітьми, і вже пізніше вона стала як член родини. Особливий момент – саме там вона вперше спробувала цукерки. Це сталося, коли кінь злякався розриву від артилерії й побіг в ліс. Вона якраз в тому лісі була й затримала його. Власник коня, офіцер, тоді їй так віддячив.
Ще був момент, коли вона сильно поранила руку й підхопила так інфекцію. Їй потрібна була операція, тому вона й пішла до німецького польового шпиталю. Вже на той момент там вистачало поранених – це був 1944 рік – вже було чути радянські війська. Бабуся вже на той момент німецьку знала бездоганно. Лікар був дуже здивований тим, що вона так добре розмовляє: «Боже мій, боже мій, клята війна. Така юна дівчина, а вже пізнала всі жахи!». Бабуся каже, що в радянській лікарні їй би просто відрізали руку, бо таких було дуже багато. А німецький лікар підготував і кушетку, і наркоз, і прооперував, і дав ліки.
Після капітуляції Німеччини вона захотіла повернутись на Батьківщину. Донині вона називає цей вчинок помилкою – її будинок був єдиним, який вцілів, а навколо була чорна згоріла земля.
Мій прадід Михайло Гордійович Андрух воював у лавах Червоної армії у Другій світовій війні. Його чекала дружина Олександра з трьома дітьми. А тоді й за моїм дідом Іваном прийшли.
Івана Михайловича Андруха, 25-річного юнака, котрий понад усе в житті любив свободу і не соромився бути тим, ким він є, забрали. Не просто забрали, ні. Діда забрали за доносом, через участь у «Просвіті» й ОУН. Його жорстоко допитували, двох товаришів – розстріляли, іншим трьом присвоїли «ворога народу» й засудили на заслання у Магадан. Для вас це точка на карті, а для моєї родини – це табори ГУЛАГу. Це товарні вагони, де людей, у сніг і мороз, стоячи, немов скот, гнали на Північ. Без води та їжі. Доїхати було справжнім героїзмом тіла й духу. Бо люди помирали сотнями ще на шляху потяга.
На мою родину чекала повна конфіскація майна. «Політичні» зазнали найбільш жорстоких тортур. Саме тоді, коли тіло прадіда, Михайла Гордійовича, прошила куля і його серце спинилося від кількості вогнестрільних ран.
П’ятнадцять років таборів. Якимось дивом дід вижив, зустрів учасника бойових дій, ветерана червоної армії Мотрону Никифорівну. Народилася мама. Родина повернулася до України, додому. Вже після смерті Сталіна. Потім, вже під час становлення української незалежності, народилася я.
Усе своє життя я йшла страху наперекір. Тому страху, що шепоче людям на вухо: мовчи, не висовуйся, не лізь нікуди, не провокуй. Цей страх штовхнув мене боротися за мою країну. Цей страх дозволив мені бути українкою, а не «хахлушкай».