Цими днями стало відомо, що Польща ініціювала саміт «Веймарського трикутника» – об’єднання, до якого окрім Польщі входять також Франція та Німеччина.
Очікується, що зустріч відбудеться вже наступного тижня у Берліні. Її не можна оминути увагою не лише через те, що основною темою саміту стане Україна, а дві з трьох держав «трикутника» одночасно представлені ще й у Нормандському форматі, а й через нетривіальність цього формату.
Попри те, що коли формат започатковувався у далекому 1991 році в основному задля того, щоб Париж та Берлін могли допомогти Варшаві з реформами і допомогти на шляху до Європи, нині його вага і значимість суттєво змінилися.
За великим рахунком, у ході зустрічі за одним столом опиняться чи не основні гравці європейської політики, кожен з яких має свій інтерес, амбіцію і плани. Хоча ці інтереси, амбіції і плани різняться, є надія, що у своїй сукупності зустріч стане корисною для України.
Польська амбіція
Останніми роками Польща увійшла у непросту фазу відносин з Європейським Союзом.
Із Брюсселю Варшаві дедалі частіше закидають порушення у державі принципів верховенства права. Погрози скоротити Польщі доступ до європейських фондів, ледь не зірвали бюджетний процес усього ЄС.
Тоді у відповідь на закиди з боку Євросоюзу Польща та Угорщина пообіцяли застосувати вето до нового семирічного бюджету об’єднання. Лише дипломатичні зусилля брюссельських дипломатів та тодішньої німецької канцлерки Ангели Меркель, а також готовність польського прем’єра Матеуша Моравецького (та його угорського колеги – прем’єра Віктора Орбана) до певних поступок, вивели ситуацію із глухого кута.
Правлячу у Польщі партію «Право і справедливість» до того ж часто звинувачують у надмірних симпатіях до європейських ультраправих. Лише кілька днів тому Моравецький брав участь у зустрічі лідерів ультаправих поруч з французькою кандидаткою в президенти Марін Ле Пен, а також представниками ультраправих з інших держав Євросоюзу.
Годі казати: навіть з традиційними і надійними партнерами – Сполученими Штатами – Польща ледь не посварилася. У Вашингтоні польському уряду закидали порушення свободи слова. Лише рішення президента Анджея Дуди застосувати вето на зміни до закону про телебачення і радіомовлення, що у перспективі могли позбавити ліцензії на мовлення головний опозиційний телеканал TVN (який, до речі, перебуває у власності американської компанії Discovery) дещо знизило градус суперечок.
Варшава ключовий гравець на східному фланзі
Разом з тим, коли справа доходить до питання європейської безпеки, до поляків важко висунути звинувачення.
Варшава послідовно виборює статус ключового безпекового актора на східних флангах ЄС та НАТО і доводить свою ефективність.
Ще у 2019 році Варшава суттєво збільшила свій оборонний бюджет і довела його до позначки у 2% ВВП, як того вимагав тогочасний президент США Дональд Трамп.
Польща також проявила себе, коли стримала гібридний тиск Росії та Білорусі, що намагались скористатися мігрантами в якості «тарану» кордонів Євросоюзу. В Брюсселі це помітили, надали полякам підтримку та посилили тиск на Мінськ.
Польща також послідовно підтримувала Україну на шляху до НАТО, завжди голосно і відкрито говорила про російську агресію проти України, підтримувала Київ на багатьох міжнародних майданчиках.
Нині голос Польщі у безпековому вимірі ще сильніший, адже з 1 січня вона розпочала річне головування в Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).
Нині Варшава намагається посилити свою підтримку Україні, а разом з тим, посилити й свій голос у Європі при формуванні безпекового порядку денного. Це дозволяє одночасно відсунути на задній план проблеми у відносинах Варшави з Брюсселем, справедливо претендувати на вдячність Києва і головне: демонструвати «старій Європі», що сідаючи за один стіл з президентом Франції та канцлером Німеччини польський президент говорить не лише про польські інтереси. Він представляє інтереси Центральної і Східної Європи і дбає про безпеку і стабільність на континенті.
Німецький інтерес
У Німеччині ситуація дещо інша. Якщо Польщі важко закинути надто низьку увагу до безпекових питань на Сході Європи, то Берлін віднедавна опинився під шквалом критики на свою адресу.
Німеччину звинувачують у національному егоїзмі, що призвів до побудови скандального газогону «Північний потік–2».
Німецький уряд критикують за блокування постачання озброєнь до України і надмірну відданість «Остполітік» – політиці спрямованій на збереження та поглиблення співпраці з Росією.
Усі ці претензії впали на плідний ґрунт уявлень про те, що Німеччина перетворила Євросоюз на інструмент досягнення власних інтересів Берліна.
Відтак нині уряд Олафа Шольца опинився у скрутній ситуації. Для того, щоб лишатися локомотивом європейської інтеграції та утвердження ЄС як самостійного і потужного гравця на міжнародній арені замало бути «банкоматом» Євросоюзу.
Треба ще й покладатися на довіру партнерів – у тому числі і з Центральної Європи. А такої довіри бракує. Невиразна позиція Німеччини на тлі зростання загрози подальшого наступу Росії лише підлила олії у вогонь.
Тож канцлеру Шольцу хотілось би продемонструвати, що хоча Берлін і підтримує контакт з Москвою, думка Центральної Європи для Німеччини теж важить. Якщо для цього треба зібрати саміт «Веймарського трикутника» – Берлін буде до цього готовий.
Понад те, аби знизити емоційну напругу і не виглядати «адвокатом Путіна» уряд Німеччини, ймовірно, погодиться на посилення підтримки держав регіону. Навіть якщо це буде невійськова підтримка – дипломатія «чекової книжки» теж має свої плюси.
Французьке бачення
У Парижа свої резони. Президент Емманюель Макрон не приховує своїх амбіцій стати головним у формуванні зовнішньої політики ЄС. Це амбітне завдання, але й умови нині сприятливі.
Новий німецький уряд, якому забракло дипломатичної майстерності і наполегливості Ангели Меркель, зараз в ситуації, коли він мусить радше виправдовуватися. Це не найкращий трамплін до лідерства. Франція ж, натомість, має ще й додаткові атрибути лідера – адже саме зараз вона головує у Євросоюзі.
Є у президента Макрона й додаткові причини для активності. Вже невдовзі на нього чекають президентські вибори і саме зараз гарна нагода показати лідерський потенціал французькому виборцеві.
Засідання «Веймарського трикутника», відновлення роботи Нормандського формату, будь–які здобутки на міжнародній ниві можна було б трансформувати у електоральні дивіденди.
Все це разом дає підстави сподіватися на конструктивний підхід і плідний внесок Франції у роботу «Веймарського трикутника».
Українські сподівання
Видається, що Україна лише виграє від того, що головуюча у ЄС Франція, економічний лідер Євросоюзу – Німеччина та безпековий лідер східного флангу ЄС та НАТО – Польща за одним столом обговорюватимуть ситуацію в Україні.
Однак для того, щоб цей виграш був повним Києву треба, щоб справа не обійшлась обговоренням ситуації.
Від лідерів «Веймарського трикутника» Україні потрібна підтримка і допомога. А для того, щоб їх отримати українська дипломатія має підтримувати польські амбіції, розуміти і враховувати німецькі інтереси та брати до уваги французьке бачення.
Тоді ефективність наших зусиль у стримуванні Росії буде лише посилена, а «Веймарський трикутник» поруч з «Люблінським трикутником» (з Польщею та Литвою), «Асоційованим тріо» з Грузією та Молдовою та «малим альянсом» з Польщею та Британією, стане додатковим інструментом досягнення українських інтересів і відстоювання української Держави.
Сергій Герасимчук – заступник виконавчого директора Ради зовнішньої політики «Українська призма».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
