Служба зовнішньої розвідки України (СЗРУ) оприлюднила розсекречені документи про Івана Литвиненка (1891–1947) – полковника Армії УНР, інструктора старшинських шкіл УПА. Його вважають одним з найавторитетніших діячів спецслужби уряду УНР в екзилі. Передруковуємо публікацію відповідно до умов, обумовлених на сайті СЗРУ, та зберігши орфографію оригіналу.
Курс «Бойової розвідки» Івана Литвиненка
Одним із тих, хто залишив помітний слід у діяльності національних спецслужб у період визвольних змагань українського народу, був Іван Литвиненко. У 1920–1930-х роках йому підпорядковувалася на Волині вся розвідувальна робота Державного центру УНР у екзилі. У роки Другої світової війни він очолював відділ розвідки Крайового військового штабу УПА-Північ, у старшинській школі викладав курс «Бойова розвідка». Увесь цей час інформація про нього накопичувалася в оперативних справах органів ДПУ/НКВС СРСР. Нині розсекречені документи із архівних фондів розвідки дають змогу більше дізнатися про цього хороброго українського старшину, командира, розвідника, повстанця.
Іван Данилович Литвиненко народився 17 січня 1891 року у с. Хоружівка Роменського повіту на Полтавщині. У 1916 році закінчив Житомирську школу прапорщиків. Із 1917 року – в Армії Української Народної Республіки. Командував сотнею, куренем, полком. Зокрема, у 1918 році був командиром 1-го Запорозького пішого полку імені гетьмана Петра Дорошенка у складі Запорозького корпусу.
Під час Першого зимового походу тилами більшовиків і денікінців у складі Запорозької групи командував Збірним запорозьким кінним полком імені Богдана Хмельницького, 2-ю бригадою 1-ї Запорозької стрілецької дивізії Армії УНР.
Командування цінувало його за мудрість, розсудливість і вміння знаходити спільну мову з будь-ким та досягати порозуміння. Напевно, не випадково саме йому Симон Петлюра невдовзі доручив виконати особливе завдання – очолити військову місію УНР для ведення попередніх переговорів із генералом Петром Врангелем про об’єднання зусиль у боротьбі з Червоною армією і радянською владою.
У свідченнях І. Литвиненка, які збереглися в архівних фондах розвідки, зазначається, що зустріч із П. Врангелем відбулася в Севастополі. На ній І. Литвиненко виголосив коротку промову, в якій зауважив, що вже була спроба домовитися про спільні дії, але з цього нічого не вийшло. «Врангель, – як згадував І. Литвиненко, – у своїй відповіді підкреслив: «Певний, що дійдемо згоди, а якби й не дійшли, то битись один з другим не будемо» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 1812. – Т. 3. – Арк. 68).
Під час перемовин вдалося швидко досягти принципової згоди про спільну боротьбу з більшовиками. Проте невдовзі війська П. Врангеля були розбиті в Криму, а сам він із рештками втік за кордон. Зазнала поразки й Армія УНР.
Іван Литвиненко опинився у польському Каліші. Там записався на курси для військовиків, де викладали генерали Всеволод Петрів, Віктор Кущ та інші. Усі слухачі не втрачали надії на швидке повернення в Україну та відновлення її державності за сприяння західних країн.
На початку 1924 року його запросив до себе у Варшаву полковник Микола Чеботарів, колишній начальник контррозвідки Дієвої армії УНР. Він мав намір реанімувати за кордоном роботу розвідки і контррозвідки уряду УНР в еміграції. Відтак відшукував осіб, які могли б взятися за організацію новостворюваної спецслужби. Як згадував пізніше сам Іван Литвиненко, «Чеботарів оповів, що викликав мене для того, аби я поїхав на Волинь, поселився в Острозі й придивлявся, що роблять там повстанці, які ходять від поляків і від нього в Україну в справах організаційно-розвідчих» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 1812. – Т. 3. – Арк. 71).
І. Литвиненко дав згоду. Спершу він лише вряди-годи виконував якісь доручення, зустрічав кур’єрів з радянського боку і доставляв їх у Варшаву, когось переправляв через кордон в Україну, знайомився з колишніми українськими вояками. Так тривало до осені 1926 року, коли М. Чеботарів покликав його до себе і попросив допомогти у впорядкуванні архіву Генерального штабу УНР, який привіз із табору для інтернованих українських вояків у Каліші. Це була величезна купа документів різного ґатунку, складених у понад двох десятках скринь, – накази, розпорядження, різноманітні протоколи, листи, записки, фінансові документи.
Увесь цей час Іван мешкав у М. Чеботаріва. Невдовзі робота, яка спершу здавалася цікавою, почала надокучувати, і він висловив бажання займатися чимось конкретним, а не перебиранням паперів. М. Чеботарів на це зауважив, що невдовзі мало завершитися формування українського Генерального штабу, в складі якого передбачалося створення спеціального підрозділу для ведення розвідки і контррозвідки. Тоді, мовляв, для всіх знайдеться справжня робота з гарантованою оплатою, передбаченою польським Генеральним штабом. Справді, на початку літа 1927 року структуру і персональний склад штабу затвердили. І вже у червні Литвиненко отримав першу зарплату – 250 злотих.
Уже тоді він перебував у полі зору органів ДПУ СРСР, про що свідчать численні повідомлення радянських спецслужб. Доволі красномовною є тогочасна характеристика на нього, що міститься у документі Іноземного відділу ОДПУ СРСР від 26 червня 1928 року. «Із відомостей, які ми маємо, – йдеться у ній, – можна, характеризуючи Литвиненка, зробити висновок, що Литвиненко, не будучи політиком, є водночас переконаним українцем-націоналістом. Не маючи іншого фаху, окрім професії солдата, відповідно, і не розраховуючи на більш-менш пристойне матеріальне становище в Польщі, Литвиненко зійшовся з Чеботарівом, який залучив його до розвідувальної роботи. Націоналістичні переконання Литвиненка та його віра, що він співробітництвом з Чеботарівом «рятує Україну від більшовиків», робили з нього, безперечно, відданого співробітника Чеботаріва» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 1812. – Т. 2. – Арк. 350).
Тоді ж його відправили налагоджувати роботу безпосередньо на кордоні – у Могилянах, поблизу Острога. Та спершу він мав заїхати до польського розвідувального відділу у Здолбунові, де його керівник, капітан Літінський, виписав йому нові документи на прізвище Морозенко. Так починався новий етап у його житті, пов’язаний із суто розвідувальною діяльністю.
Про те, чим займався Литвиненко-Морозенко у Могилянах, можна дізнатися з повідомлення Іноземного відділу ДПУ УСРР «Про роботу У.Н.Р.» від 30 жовтня 1929 року: «Морозенко нині здійснює лише організаційну роботу на радстороні і розповсюдження літератури. Організація на радстороні будується за принципом трійок, які ведуть розвідувальну роботу, про масові організації не думають, але мають намір створити таку мережу організації, яка б охоплювала великий район і в потрібний момент могла становити силу. Нині Морозенко цікавиться розгортанням роботи в районі Шепетівського округу і особливо Ямполя. Переправу своїх людей на радсторону Морозенко здійснює через Мощаницьку стражницю польприкордонохорони» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 1812. – Т. 1. – Арк. 4).
Через рік Івана Литвиненка перевели з Могилян до Рівного. Дали завдання очолити і налагодити роботу центрального контрольно-розвідувального пункту на Волині. У його підпорядкуванні були пункти у Корці, Ланівцях, Могилянах, Костополі, Острозі, де порядкували українські старшини Яків Водяний, Яків Гальчевський, Тарас Бульба-Боровець та інші.
До агентурної роботи він залучав як місцевих жителів, так і втікачів із радянської України. Агенти поділялися на дві основні групи. Некваліфікованих і малограмотних використовували для переправлення через кордон антирадянських листівок та іншої літератури, поширення їх серед родичів і знайомих або розкидання в населених пунктах. Кваліфікованим агентам давали завдання збирати інформацію про органи влади, діяльність міліції та НКВС, настрої серед населення, чиновників, військових. Водночас вони мали інформувати населення про роботу уряду УНР в еміграції, розповідати про наміри відновити українську державність, залучати на свій бік симпатиків.
Як свідчать архівні документи, із втікачами з радянського боку ретельно працювали. У містечку Тульчин був зведений табір, де розміщували тих, хто не мав у Польщі рідних чи знайомих. Їх перевіряли, розпитували про становище в СРСР, брали на замітку для можливого подальшого використання.
Для опитування втікачів розробили спеціальну інструкцію. Вона складалася з таких розділів: «Військо», «Організація адміністративної влади села, району, округи та міста», «Кооперація», «Колективи», «Робітництво на всіх підприємствах», «Вищі учбові заклади», «Органи безпеки, ДПУ всередині держави», «Іноземні відділи ДПУ».
З-поміж запитань, на які пропонували дати відповідь, були такі: «Чи відомо старшинам та червоноармійцям-українцям, що за кордоном існує уряд УНР, який бореться за незалежність України?»; «Чи хотіли б українці-військовики мати свою незалежну державу та з яким устроєм?»; «Як виживають колгоспники та їхні родини?»; «Чи збір урожаю у порівнянні з одноосібним господарюванням покращав чи погіршав та яка цьому причина?»; «Терор ДПУ, хто проводить та за які провини, процентне відношення терору проти українців»; «Чи вживають терор агенти Іноземного відділу за кордоном та як цей терор організовують?» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 1812. – Т. 3. – Арк. 77–80).
Встановлювати необхідні контакти і залучати патріотично налаштованих українців до розвідувальної роботи Іванові Литвиненку допомагала його активна участь у громадській діяльності. Він очолював рівненську філію Українського центрального комітету, Український громадський комітет із ушанування пам’яті Симона Петлюри, сприяв встановленню пам’ятника отаманові Василю Тютюннику, ініціював зібрання коштів на бібліотеку імені Симона Петлюри в Парижі, був обраний делегатом Третього еміграційного з’їзду у Варшаві, тісно співпрацював із членами «Літературно-мистецького товариства імені Лесі Українки». Від імені української політичної еміграції Рівненського повіту за його підписом у вересні 1934 року був надісланий Меморандум до секретаріату Ліги Націй з приводу голоду в Україні.
У 1933–1934 роках, за свідченнями І. Литвиненка, у розвідувальній роботі намітився спад. Кількість кур’єрів, які приходили з радянської України, суттєво зменшилася. Інформація, яку вони надавали про настрої по той бік кордону, свідчила про зневіру людей у подальшу боротьбу з радянською владою і можливість її зміни у видимій перспективі, про побоювання за своє життя через масовий терор. Про це Іван доповідав під час свого звіту влітку 1934 року у Варшаві перед керівництвом Державного центру УНР. На тому заслуховуванні були присутні голова еміграційного уряду Андрій Лівицький, начальник Генерального штабу Віктор Кущ, військовий міністр Володимир Сальський, керівник спецслужби Всеволод Змієнко, начальник секції розвідки Володимир Шевченко та інші діячі.
У зв’язку з такою непростою ситуацією, а також серйозними перешкодами роботі з боку польської влади І. Литвиненко навіть ставив питання про припинення своєї діяльності на чолі центрального контрольно-розвідувального пункту. Але слова Андрія Лівицького змусили його переглянути свою позицію. Той, як свідчать архівні документи, сказав: «Ми мусимо проводити далі боротьбу, яку почав Петлюра, так як її проводив Орлик після Мазепи, тоді нас цілий світ буде поважати».
Тож після повернення з Варшави І. Литвиненко продовжив роботу на чолі контрольно-розвідувального пункту. Про той період його діяльності отаман Тарас Бульба-Боровець відгукнувся так: «Полковник Іван Данилович Литвиненко був одним із найактивніших членів нашої організації з-посеред старшої генерації. Військовою мовою – він був наче начальник штабу... Це палкий патріот трудової України, відважний вояк, далекозорий політик, найщиріший товариш і батько вояка».
По-своєму характеризували його представники радянських спецслужб, для яких він був об’єктом пильної уваги упродовж багатьох років. У документі, складеному за агентурними і слідчими матеріалами 3-го відділу ГУДБ НКВС у 1939 році, під загальною назвою «Огляд політичних військово-фашистських, націоналістичних, католицьких, молодіжних і білогвардійських партій та організацій колишньої Польщі» він згадується у розділі «Українські терористичні організації в Польщі» серед десяти найбільш активних та авторитетних діячів екзильного уряду Української Народної Республіки. Його характеристика, наведена в «Огляді», є доволі красномовною: «Литвиненко-Морозенко – син куркуля, колишній полковник петлюрівської армії. В еміграції – керівник розвідки УНР на Польській Волині. Постійно жив у Рівному. Керував розвідкою УНР в Рівному, Острозі, Здолбунові, Ракитному. Район його діяльності межував з територією трьох наших прикордонних загонів – Ямпільського, Славутського і Олевського на Україні. Активний та досвідчений розвідник, перекинув на радянський бік десятки агентів» (Російський державний військовий архів. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 158. – Арк. 35).
На адресу зазначених прикордонних загонів з Іноземного відділу ДПУ УСРР надходили вказівки ретельно збирати й накопичувати всю інформацію про І. Литвиненка, місця його перебування, близькі зв’язки, родичів, знайомих, уподобання, звички, особливі прикмети. На нього відкрили справжнє полювання, яке тривало упродовж багатьох років, навіть після завершення діяльності уенерівської спецслужби у 1936 році.
На початку Другої світової війни про І. Литвиненка згадав отаман Тарас Бульба-Боровець, який почав створювати на Волині й Поліссі «Поліську Січ», а згодом – Українську повстанську армію. Він розумів, що без добре налагодженої розвідувальної мережі успіху не досягти. Кадри для цієї специфічної роботи відшукував з-поміж колишніх українських старшин.
Спершу І. Литвиненко очолював відділ розвідки Крайового військового штабу УПА-Північ. У той період обрав собі псевдо «Євшан». Згодом командир УПА-Північ Дмитро Клячківський (Клим Савур) зрозумів, що знання і досвід 52-річного ветерана визвольної боротьби раціональніше використати для підготовки молодих бійців. Його призначили інструктором старшинської школи УПА «Дружинники», де він викладав шестигодинний курс «Бойова розвідка» і керував випуском старшин.
Нове заняття його захопило. Але з кожним місяцем перебування у сирих землянках і на холоді давалися взнаки давні хвороби. Ревматизм, на який захворів ще за Першого зимового походу, знову почав дошкуляти. Після особистої зустрічі з членом Центрального проводу ОУН Василем Куком (Лемішем) І. Литвиненко вирішив перебратися до міста і перейти у підпілля.
Йому виготовили новий паспорт на ім’я Солончака Данила Костянтиновича і на початку 1944 року направили до Львова, поставивши низку завдань із налагодження роботи у підпіллі.
Після звільнення міста від гітлерівців радянська військова адміністрація спільно з органами держбезпеки почала пошук неблагонадійних, тих, хто воював у лавах Української повстанської армії і без особливої радості зустрів повернення радянської влади. Кожного просіювали через сито НКДБ: де був, що робив, з ким воював і проти кого, і так – аж до 1917 року. Невдовзі затримали й І. Литвиненка. Йому пообіцяли зберегти життя, якщо розкаже про свою діяльність у підпіллі.
І. Литвиненко спробував грати за своїми правилами. На допитах він розповідав про свою участь у Першому зимовому поході, життя в еміграції, діяльність уенерівського уряду і його спецслужби, яка на той час уже давно припинила своє існування. Але від нього хотіли почути інше. Розпитували про організацію підпілля ОУН і зв’язки з очільниками УПА. Він не заперечував, що мав такі контакти, але давав зізнання тільки щодо тих, хто вже загинув або перебував за кордоном. На певний час його випустили з в’язниці і встановили за ним стеження, маючи намір дізнатися про його зв’язки. А ще через цілеспрямований тиск, ідеологічний вплив і всілякі обіцянки намагалися схилити до співпраці. Та все марно.
Зрештою, оперативникам набридло з ним возитися. Відтак слідчий виніс постанову:
«…Незважаючи на те, що Литвиненку-Морозенку була надана можливість спокутувати свою провину перед Радянською владою, він за своєю особистою ініціативою не надав нам жодних відомостей щодо підпілля ОУН–УПА, приховує від нас відомих йому оунівців, водночас сам цей зв'язок з ОУН–УПА підтримує.
ПОСТАНОВИВ:
Литвиненка-Морозенка Івана Даниловича, який мешкає за адресою: м. Львів, вул. Яховича, будинок № 24, кв. 1 піддати арешту…» (ГДА СБУ. – Спр. 10418. – Арк. 3–3 зв.).
Арешт санкціонували 1 червня 1946 року. Слідство тривало до кінця року і завершилося 12 грудня винесенням військовим трибуналом військ МВС Київської області смертного вироку. Але ще понад два місяці І. Литвиненка тримали у камері смертників Лук’янівської в’язниці. Можливо, сподівалися, що він розповість усе, про що мовчав на допитах. Не дочекалися.
Розстріляли Івана Даниловича Литвиненка 17 лютого 1947 року.
(Це передрук публікації з сайту Служби зовнішньої розвідки України (СЗРУ))