Історія останніх 100 років, хоч і була нібито недавно, але досить сильно спаплюжена радянською цензурою та пропагандою. Мало хто в СРСР наважувався відверто писати про побачене та почуте в ці буремні роки, якщо це, побачене та почуте, не узгоджувалося з офіційно затвердженою лінією «партії та правітельства». Через те й історію тих останніх ста років ми досі добре не знаємо, бо все ще знаходимося у полоні спотворених у добу Радянського Союзу міфологем. Але деякі куці зернятка правди можемо розшукати навіть у творах тих радянських письменників, що писали свої спогади про Українську революцію 1917–1921 років під пильним наглядом «відповідних органів». Деякі зі своїх спостережень, у пошуках тих «зерняток», пропоную й вам.

Ось Костянтин Паустовський (1892–1968), російський письменник українського походження, що народився у Москві, згадує у своїй автобіографічній книзі «Повість про життя» 1956 року, як влітку 1917-го відвідав Київ проїздом із Москви до маєтку своїх родичів Копань під Чорнобилем.

«Я їхав через Київ. Він, так само як і Москва, клекотав на мітингах. Тільки замість «долой!» і «ура!» тут кричали «геть!» і «слава!», а замість Марсельєзи співали «Заповіт» Шевченка і «Ще не вмерла Україна», – написав він.

Згадує Паустовський і як у 1918 році, через консульство України у Москві (а незалежність України була визнана радянською Росією згідно з Берестейською угодою), намагався отримати український паспорт і виїхати назавжди з голодної радянської столиці до гетьманського Києва.

Пише Костянтин Паустовський, як пробирався потайки до незалежної України, і як навіть служив недовгий час в армії гетьмана Павла Скоропадського. Щоправда написав, що в армію гетьмана потрапив «силоміць», і втік звідти за першої нагоди, але, що правда тут, а що вигадка, в написаному 1956 року, лише через три роки після смерті Сталіна, зараз розібратися важко. Але згадка про те, що у 1917 році Київ співав Шевченка та сучасний державний гімн, є дуже важливим свідченням.

Мабуть найбільш знаним в Україні та Росії літературним свідком подій у революційному Києві 1918 року є Михайло Булгаков (1891–1940).

Здебільшого в Україні Булгакова вважають російським шовіністом, що в своєму романі «Біла гвардія» насміхався й над українською мовою, й над українською державою. Але Булгаков, попри всю свою нелюбов до українського державницького руху, не міг не показати в своєму творі й велич українського війська, і, головне, приязнь і пошану українського населення Києва до своєї молодої держави.

Не слід забувати й те, що перший текст роману Булгакова, де він найбільш правдиво писав про ці події, був значно зцензурований білогвардійськими емігрантськими видавництвами у Берліні та Парижі, де «Біла гвардія» вперше вийшла друком, і подальші видання роману найімовірніше копіювали цю емігрантську цензуру. Повний текст роману було видрукувано в Росії лише кілька разів наприкінці 80-х та на початку 90-х років минулого століття, і з цього, справжнього авторського варіанту, ми бачимо події у Києві 1918 року дещо під іншим кутом зору.

Ось як, наприклад, Булгаков характеризує ті українські сили, які брали участь у здобутті незалежності України:

«Були десятки тисяч людей, які повернулися з війни і вміють стріляти...

– А вивчили самі ж офіцери за наказом начальства!

Сотні тисяч гвинтівок, закопаних у землю, схованих у клунях і коморах і не зданих, незважаючи на швидкі на руку військово-польові німецькі суди, прочуханки шомполами і стрілянину шрапнелями, мільйони патронів в тій же землі, і тридюймові гармати в кожному п'ятому селі, і кулемети в кожному другому, у всякому містечку склади снарядів, цейхгаузи з шинелями і папахами.

І в цих же містечках народні вчителі, фельдшери, однодворці, українські семінаристи, які волею долі стали прапорщиками, здоровенні сини бджолярів, штабс-капітани з українськими прізвищами... всі говорять українською мовою, всі люблять Україну чарівну, уявну, без панів, без офіцерів-москалів, – і тисячі колишніх полонених українців, що повернулися з Галичини.

Це доважкою до десятків тисяч мужиків?... О-го-го!»

А ось про Симона Петлюру:

«Симон. Та не було його. Не було. Так, нісенітниця, легенда, міраж. Просто слово, в якому злилися і невситима лють, і жага мужицької помсти, і сподівання тих вірних синів своєї соняшникової, спекотної України, що ненавидять Москву, яка б вона не була – більшовицька, царська або ще якась».

І, нарешті, про військовий парад 19 грудня 1918 року, на честь здобуття Києва військами Директорії:

«В синіх жупанах, в смушкових, хвацько заламаних шапках з синіми верхами йшли галичани. Два двоколірних прапори, нахилені між оголеними шашками, пливли слідом за густим трубним оркестром, а за прапорами, мірно давлячи кришталевий сніг, по-молодецькому гриміли ряди, одягнені в добротне, хоч німецьке сукно...

Йшли курені гайдамаків, піших, курінь за куренем, і, високо танцюючи в просвітах батальйонів, їхали в сідлах браві полкові, курінні та ротні командири. Молодецькі марші, переможні, ревучі, вили золотом у кольоровій річці.

За пішим строєм, полегшеною риссю, дрібно стрибаючи в сідлах, покотили кінні полки. Сліпуче різонули очі захопленого народу м'яті, заломлені папахи з синіми, зеленими і червоними шликами з золотими китицями.

Піки стрибали, як голки, надіті петлями на праві руки. Бунчуки весело гриміли та металися серед кінного строю, і рвалися вперед від трубного виття коні командирів і трубачів...

Плескаючи простріленим жовто-блакитним прапором, трясучи гармонікою, проїхав полк чорного, гостровусого, на величезному коні, полковника Козиря–Лешка...

За Козирем прийшов лихий, ніким не битий чорноморський кінний курінь імені гетьмана Мазепи. Ім'я славного гетьмана, який ледь не згубив імператора Петра під Полтавою, золотистими літерами блищало на блакитному шовку.

Народ хмарою обмивав сірі і жовті стіни будинків, народ випирав і ліз на тумби, хлопчаки дерлися на ліхтарі і сиділи на перекладках, стирчали на дахах, свистали, кричали: ура... ура...

– Слава! Слава! – кричали з тротуарів...

– Ото казали банди... Ось тобі і банди. Ура!

– Слава! Слава Петлюрі! Слава нашому Батькові!»

Так писав Булгаков, по гарячих слідах подій, у 1923–1924 роках. Про те, як закарбували в своїх творах події українських визвольних змагань інші російські автори, можна буде порозмовляти наступного разу…

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода