Койлін О'Коннор
Україна має різноманітні традиції, пов’язані з Різдвом та зимовими святами. Але цього року мільйони українців дотримуватимуться цих сезонних звичаїв далеко від Батьківщини та своїх близьких. Радіо Свобода поговорило з двома українськими родинами, які втекли від війни до Чеської Республіки. Про їхні спогади про Різдво та про друзів і родину, яких вони залишили.
З Харкова до Усті-над-Лабою
Як і багато співвітчизників, Назар Ісмаїлов цього року вперше святкуватиме Різдво не вдома. Родом із Харкова, 11-річний хлопчик поїхав зі своєю матір’ю Ольгою до Чехії незабаром після того, як Росія почала неспровоковане повномасштабне вторгнення в Україну наприкінці лютого.
«Ми жили один день у метро, одну ніч там провели, а потім знайшли бункер і жили там 10 днів», – розповідає він. «А потім ми сіли на евакуаційний поїзд і опинилися в Чехії».
«Ми пережили великий стрес», – каже Ольга, мати-одиначка, яка до конфлікту керувала власним бізнесом із ремонту квартир в Україні. Вона пояснює, що вони приїхали сюди лише тому, що їх запросив друг, який живе в Чехії, коли почалося вторгнення.
Відтоді вони з Назаром переїхали до промислового містечка Усті-над-Лабою північному заході Богемії, де жінка знайшла роботу на конвеєрі для збирання автомобілів.
Проживши тут близько дев’яти місяців, Назар добре освоївся і вже досить впевнено спілкується чеською мовою. Хоч і все ще повертається до звичної йому російської, коли стає жвавим, що часто трапляється, коли він згадує життя у рідному місті.
Коли хлопця запитують, за чим найбільше сумує тут, перш за все він згадує пекарні «Куліничі», які до війни були розкидані по всьому Харкову і чиї тістечка він любив.
Хоча зараз у Назара є чеське кошеня, з яким він постійно грається під час інтерв’ю, він також сумує за Енді та Рижиком, двома своїми котами вдома, не кажучи вже про свого найкращого друга та дідуся з бабусею.
Вони все ще живуть у фактично прифронтовому місті, і, він сподівається, що зможе поговорити з ними на Різдво, якщо буде така можливість.
«Я спілкуюся з бабусею, вона пише нам, а мама пише їй», – каже він. «Мій друг пише мені щодня. Я щовечора розмовляю з бабусею, якщо у них є світло та інтернет».
Попри те, що родина поки що дає собі раду, мешкаючи в Харкові, війна, що триває, змушує Ольгу постійно за них хвилюватися.
«У Харкові трохи спокійніше, ніж на самому початку, але не минає й дня без ракетної загрози по місту», – говорить вона.
За словами жінки, через постійні бомбардування її батьки багато часу проводять у своїй маленькій дачі під Харковом.
«Вони живуть переважно там, на околиці міста, – каже вона. – Бо в них там є дров’яна піч, а ще мають трохи качок, кролів і курей, тож мають яйця та м’ясо, і їм є що їсти».
Ольга каже, що цього року дотримуватиметься звичних сезонних традицій, але – оскільки її батьки все ще в Україні – один важливий ритуал буде неможливим.
«На різдвяну вечерю вся сім’я збирається біля найстаршого члена родини – тому, якщо бабуся та дідусь живі, усі збираються у бабусі та дідуся», – каже вона.
Хоча її батьки в Харкові, Ольга каже, що докладе всіх зусиль, щоб звично відсвяткувати Різдво тут, у Чехії.
Незважаючи на те, що останнім часом багато українців заохочували святкувати Різдво 25 грудня, символічно приєднавшись до Заходу, Ольга, яка забрала з собою ікони із Харкова, каже, що святкуватиме за східним обрядом 7 січня і піде на службу напередодні Різдва в місцевій православній церкві, яку вона знайшла в цьому районі.
«Увечері ми будемо традиційно вечеряти з нашою подругою Вікторією, яка родом з Олександрії Кіровоградської області, де теж дуже складна ситуація», – додає жінка.
Кутя й узвар
На Святвечір – традиційну вечерю із 12 пісних страв напередодні Різдва, перед закінченням сезонного посту – обов’язково вживають узвар, традиційний компот із фруктів і ягід, і кутю, молочну зернову кашу, підсолоджену ягодами, родзинками та медом, змішаними з горіхами та маком.
Ольга згадує, що зазвичай фруктовий напій напередодні Різдва привозить до неї додому хрещений батько Назара. Як правило, він також приносить кутю, але цього року так не буде, оскільки він зараз на Заході Україні.
«Хрещений батько Назара приносив щороку. Це була сімейна традиція», – розповідає вона та додає, що все ж обов’язково їстиме кутю цьогоріч, адже це – основна страва їхнього вечірнього застілля.
«Перша страва, яку люди їдять, – це кутя – навіть якщо ложечку, бо вона дуже солодка…», – каже вона. «Починаємо з куті, а потім їмо решту».
Назар, який виріс у місті, лише побіжно знайомий із багатьма популярними сільськими різдвяними традиціями в Україні. Проте він добре пам’ятає деякі звичаї своєї родини, наприклад, знаходити щось солодке під подушкою на свято Святого Миколая та отримувати подарунки на Новий рік.
Сім’я також згадує, як у Святвечір з появою першої зірки вони ходили до церкви на відправу. Вони обов’язково тричі обходили церкву, перш ніж піти додому із запаленою червоною свічкою.
Важкий старт
Після дев’яти місяців у Чехії Ольга зізнається, що їй «спочатку було важко» звикнути до Чехії.
Хоча спочатку, за її словами, «вони не змогли знайти жодного з потрібних нам магазинів, тому що все було іншою мовою». З часом все стало трохи легше, особливо тому, що чеська Назара стає кращою.
«Він мені дуже допомагає і завжди ходить зі мною до місцевої влади та перекладає для мене», — каже жінка. Хоча Назар зазначає, що має все ще певні проблеми з твердими та м’якими чеськими приголосними, і іноді його заплутують такі слова, як “vůně”, що означає приємний аромат чеською, але звучить як неприємний сморід звичною йому російською.
Назар намагається не відставати від навчання українською через онлайн-уроки, хоча також відвідує чеську школу і каже, що предмети, які він вивчав удома, не викладаються за місцевою програмою.
«Якщо він проведе тут два роки, навчаючись за чеською системою, він ніколи не наздожене того, що він пропустив в українській шкільній системі, коли повернеться», – каже Ольга. «Він більше не зможе вступити в український університет. У нього не буде тих знань, які там потрібні».
Назар, зі свого боку, каже, що чим довше він тут залишається, тим далі Чехія стає його домом.
«Думаю, я стану трохи чехом, тому що мені доведеться спілкуватися в цьому середовищі», — каже він. «Я звикну до людей тут і до цього оточення».
Він також не впевнений, чи хоче повернутися додому після війни, що спустошила його рідне місто.
«Ми не знаємо, що буде після війни… тому що ми не знаємо, якою вона буде і що після неї залишиться», – каже він. «Якщо там нічого не буде, я, звісно, не захочу повертатися. Усе буде інакшим.
З Києва до Праги
За кілька місяців після того, як Росія вторглася в Україну наприкінці лютого, Олена Беззубенко та члени її родини нарешті переїхали в маленьку квартиру в чеській столиці. До цього часу вона проживала в готелі з двома доньками та двома онуками.
Розташована у сірому районі Праги будівля комуністичних часів чекала на реконструкцію, перш ніж її надали біженцям, які покинули дім через війну.
Протягом останніх дев’яти місяців вони та десятки інших жінок і дітей жили в цьому скромному житлі. Об’єднані спільною бідою, за словами Олени, мешканці готелю зміцнили зв’язок.
Нас об’єднує спільне горе
«Усі українці, які залишилися тут, стали як одна сім’я», – каже вона. «Нас об’єднує спільне горе. Але є багато дітей, які відчувають те, що відчувають їхні матері. Ми намагалися бути зосередженими, допомагаючи нашим дітям».
Щоб зайняти дітей у період великої турбулентності в їхньому житті, жінки в готелі організували заходи для наймолодших.
Свій власний досвід дизайнерки костюмів Київського театру вона використала з користю, навчаючи дітей бісероплетінню. За її словами, діти також ходять на уроки танців і відвідують клуб, який організовує заходи, покликані допомогти їм інтегруватися в місцеву чеську громаду.
Вирішили влаштувати виставку в січні
«Діти зробили багато малюнків, і ми вирішили влаштувати виставку в січні», – каже вона, додаючи, що такі заходи допомагають відвернути увагу кожного від жахливого війни, що вирує вдома.
«Кожна українка, яка зупиняється в цьому готелі, має родину в Україні: чоловіка, брата чи дитину, які всі воюють за нас», – каже Олена, чий зять досі в Києві. «Це допомагає нам зайняти себе справами».
Вона також допомагає в організації заходів на Різдво, яке вони святкуватимуть, як завжди, 7 січня.
«Ми вирішили співати традиційних українських пісень, діти також співатимуть і танцюватимуть», – каже жінка, додаючи, що вона та її доньки також планують традиційну пісну їжу з 12 страв, включаючи кутю, на Святвечір.
Будемо молитися, щоб наша сім’я була разом
«Різдво – це сімейний час», – каже вона. «Ми поставимо свічку і будемо молитися, щоб наша сім’я була разом… Мій зять приєднається до нас по скайпу, якщо в Києві не буде відключення електроенергії. Але ми щодня обмінюємося аудіоповідомленнями».
Попри налаштованість цього року дотримуватись різдвяних традицій, Олена каже, що насправді у неї не дуже радісні спогади про Різдво часів її дитинства в комуністичній Україні.
«Ми ходили на ранок з новорічною ялинкою, одягнені в костюми. Але це було не так весело», – каже вона. «Саме слово Різдво було заборонено. Лише після розпаду Радянського Союзу Різдво знову з’явилося».
Лише після розпаду Радянського Союзу Різдво знову з’явилося
На відміну від мами, донька Олени Віра виросла, дотримуючись багатьох українських звичаїв цієї пори року. Хоча зараз вона знайшла роботу куховаркою та викладачкою в дитячому садку в Празі, вона була студенткою культурології в Києві до війни, тому давно любить місцеві традиції.
Цьому також сприяв її інтерес до народних танців, які вона описує як «невід’ємну частину української культури», у тому числі до святкування Різдва.
Маланка, дідухи та різдвяні павуки
Останніми роками, перед війною, родина Олени придбала дачу у Вінницькій області й зацікавилася відродженням сільських різдвяних традицій, зокрема Маланки – давнього язичницького свята, яке, за словами Віри та Олени, «у кожному селі святкують по-різному».
Зазвичай воно передбачає «багато кумедних заходів», включаючи велику процесію людей, одягнених у маски та костюми тварин, які спільно споживають «ритуальну їжу, танцюючи та співаючи».
У цю пору року Віра також дотримується «купи інших народних різдвяних традицій, як-от виготовлення дідухів і плетіння «павуків» із соломи». Вона пам’ятає Різдво на дачі, коли «селяни збиралися разом плести павуків».
«Згідно з традицією, павук у кутку, над обіднім столом чи колискою відганяє демонів», — каже вона.
Дідухи ж – сезонна прикраса, яку, за словами Віри, «ставлять замість ялинки».
«Він із пшениці, тому що хліб має найбільшу цінність», – додає вона. «Дідух символізує предків і шанує рід».
Олена пригадує, як у цю пору року шила для дітей багато сезонних костюмів.
«Одного разу я шила костюми для 30 дітей напередодні Різдва, – каже вона. «Після цього я місяць не могла витримати вигляду швейної машинки».
Після виготовлення цього вбрання у неї було багато залишків, і вона використала їх для виготовлення ляльок із тканини, які також є традиційними в Україні в цю пору року.
«Ці ляльки виготовляються взимку, коли в селі є більше вільного часу», – каже Віра. За її словами, ляльки можна використовувати як оберіг, а також як форму весільного ворожіння.
«У цієї ляльки… є кілька комірців, кожен із яких символізує риси майбутнього чоловіка», – пояснює Олена. «Ляльку ставлять біля вікна, щоб потенційні наречені знали, що в будинку є вільна наречена».
Цієї зими Олена знову виготовляє українські ганчіркові ляльки, і почала їх продавати, щоб заробити трохи додаткових грошей на додаток до доходу, який вона отримує від незалежних кравців.
«Наразі я зробила 10», – каже вона. «Наша подруга попросила зробити таку для її друга, і він розплакався, коли побачив ляльку, зроблену для нього. Це було дуже зворушливо».
«Менше часу для хвилювань»
Хоча її думки рідко бувають далеко від дому, Олена каже, що поки що вона та її родина залишаться в Чехії, тому що хвилюється за благополуччя одного зі своїх онуків, чиє навчання вдома зазнало труднощів.
«Йому тут подобається», – каже вона. «Він навіть став краще вчитися в школі».
Нам дуже приємно, що вони цікавляться нашою культурою
Залишаючись у Чехії, Олена також планує популяризувати тут українську культуру та проводити майстер-класи з традиційних ремесел.
«Багато чеських жінок і дітей хочуть брати участь у наших заходах, як-от шиття та в’язання», – каже вона. «Ремесла роблять нас ближчими, вони багато розповідають про людей і допомагають краще розуміти один одного.
«Наші чеські друзі вивчають українську, і в них це добре виходить», – додає вона. «Нам дуже приємно, що вони цікавляться нашою культурою. Це заохочує нас глибше вивчати нашу культуру. Це залишає мені менше часу для хвилювань».
Матеріал підготований з участю кореспондента Радіо Свобода/Радіо Свобода Петра Серебряного, режисера Влада Ланне та Яни Маркової з чеської неурядової організації People In Need, яка надає допомогу українським біженцям
